Якщо окремі сцени «Людини, що підводиться» тригерять деякими аспектами досвіду підлеглості та репресій проти намагань скинути цю підлеглість в історії твого народу, то «Дим і попіл» видається історією передусім про те, що кожен, хто погодився на умовно компромісний варіант поведінки на межі між колонізаторами і підкореними не може повністю відірватися від своєї іпостасі. Тим паче, коли на даному етапі розвитку подій сама ситуація породжує та підтримує більш однозначні й, у певному сенсі, радикальніші форми співіснування двох спільнот, як і, зрештою, життя окремо взятої спільноти. Утім, без цих форм усі варіанти поміркованості, всі комбінації з тим, щоб принаймні самому втриматися у позиції порядної людини, втрачають сенс – бодай тому, що ситуація визвольної боротьби, насильницької чи ні, загалом залишає вкрай мало сценаріїв водночас залишитися на боці колонізатора і не досвідчити внутрішніх моральних конфліктів.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»
Тим часом чи не дві третини сюжету та конфліктів «Диму і попелу» розгортаються на тлі початку, розвитку й апогею першої масової акції мирного спротиву під керівництвом Магатми Ганді, яка відбулася у 1921 році. Протест охоплює переважну більшість населення Калькутти і Бенгалії. Завдяки трьом обставинам питання вибору сторони для героїв відразу ж набуває значення, близького до екзистенційного. Перша з обставин – це масовість протесту. Банальна істина: коли конфлікт стосується практично всіх присутніх, уникнути вибору неможливо. Обставина друга – сторони протистояння чітко розподілилися за національною, культурною, релігійною ознаками. Таким чином, належність до тієї чи іншої спільноти майже автоматично визначала і сторону конфлікту, а спроба вибрати цю сторону, керуючись власними міркуваннями чи інтересами, загрожувала розривом зв’язків із рідними та друзями. Щось подібне сталося ще в першому томі з сержантом Банерджі.
І, зрештою, третій аспект – це характер самого протесту. Всезагальний страйк 1921 року не лише був принципово ненасильницьким, а й охопив широкі маси тих, чиїми руками і забезпечувалося благополуччя англійців у Індії, починаючи від економічних переваг і закінчуючи побутовим комфортом – на кшталт наявності рук, які робили всю брудну роботу. Ненасильницький характер виступу автоматично зв’язав руки поліції й армії – все ж розстріл абсолютно мирних людей був поза всякими межами. А той факт, що страйк болісно вплинув на щоденний комфорт англійців, якраз і не давав відкрито визнати його значення – адже мало що так вражає самолюбство, як усвідомлення, що ти неспроможний обійтися без чиїхось рук у підставових питаннях щоденності.
На цьому тлі обидва герої, капітан Віндгем і сержант Банерджі, відразу опинилися в позиції «свій серед чужих, чужий серед своїх» – звична ситуація тих, хто в розпал конфлікту перебуває на межі, яка ділить дві сторони.
Одначе така мимовільна позиція – це тільки найвищий і явний поверх. Бо відразу ж за плечима обох намалювалося концентроване, непомітне за звичних умов своєрідне колективне втілення суті та мети спільнот, до яких належить кожен із цієї пари. У випадку Банерджі – це страйкарі, а особливо їхнє керівництво в постатях Чіттаранджана Даса і Субхандри Боса. У випадку Віндгема концентрована сутність менш симпатична – йдеться про місцевий підрозділ військової розвідки, очолюваний майором Доусоном, який не гребує таємними арештами та катуваннями у своїй резиденції Форт Вільям.
В обох героїв складні стосунки із, умовно кажучи, «концентратами»: Банерджі практично вигнали з дому ще наприкінці першої книги серії після того, як він після початку Амрітсарського повстання 1919 року відмовився полишити службу в поліції, а Віндгем і Доусон не тільки належать до конкуруючих структур, а ще й не переносять один одного ще з часів першої книги, у якій Віндгему довелося протистояти не лише невловимому злочинцю, а й людям Доусона, які намагалися замести під килим справжнього призвідцю серії злочинів.
І не те, щоб обоє не відчували певної штучності свого становища на межі між двома сторонами конфлікту. В якийсь момент Віндгем зауважує, як погляд Банерджі у його бік сповнюється ненависті. Сам же капітан поступово, хоч і мимоволі зближується з майором Доусоном – зловісним втіленням темного боку британського домінування в Індії, якого не видно з-за ностальгійної парадної картинки імперського панування.
По суті, раніше чи пізніше кожен із них якщо й не опиняється повністю на «своїй» стороні, то починає дрейфувати до тієї позиції, що є банально логічною для людини з відповідним досвідом і набором, так би мовити, стартових характеристик, які визначають позицію апріорно і в разі бажання змінити сторону потребують додаткових аргументів – якщо не для себе, то бодай для навколишніх. Очевидно, що для сержанта-індійця такою природною позицією є участь чи принаймні діяльне співчуття визвольному рухові власного народу, а для капітана-англійця (як не крути і хоч би яким порядним був особисто він сам) його природною і логічною позицією є роль частини репресивної машини.
Тимчасом те, чого вимагає від них їхня лояльність формальній позиції службовців колоніальної поліції, є, по суті, подвійною грою. Особливо яскраво це видно у випадку сержанта Банерджі, якого всю першу третину книги, по суті, посилають не неофіційні переговори з керівниками спротиву в Калькутті, які є ще й коли не близькими знайомими, то далекими родичами сім’ї самого сержанта. У результаті він постійно опиняється в ситуації людини, яка вмовляє, просить і підспівує капітану Віндгему, якщо той починає нехай не надто явно, але все ж лякати. Ситуація дуже нагадує вірш Євгена Сверстюка:
«До найчеснішого з вас
Просто ниций іде,
І пропонує вам –
Здати шпагу….»
Інша аналогія – ті місця зі спогадів українських діячів, зокрема адвокатів, які захищали перед судом членів УВО чи ОУН протягом тих-таки 1920–1930-х, коли в Індії розгорталася ненасильницька боротьба, про випадки, коли їм доводилося напівофіційно контактувати з представниками судової системи та поліції.
Тут, власне, починає проявлятися справжня роль таких пограничних типажів. Треба віддати обом належне – ані Віндгем не перетворився на втілення класичного Пілата, ані Банерджі не сповз на рівень індійського варіанта того, кого в міжвоєнній Галичині називали «порядний русин», а українці величали просто «хрунем». Принаймні поки що. Але все ж обидва об’єктивно працюють на розмиття принципових сенсів і запитань, навколо яких обертається опір – збройний (як у випадку українців) чи ненасильницький (як у випадку індійців). Саме тому їхня моральна позиція об’єктивно така нестійка. Саме тому і проскакує в погляді сержанта чиста неприхована ненависть.
І це, зрештою, розуміє і сам Віндгем. Його мить прозріння наступає тоді, коли він спостерігає за констеблем, який відчиняє дверцята автомобіля, яким привезли Даса, аби той вийшов, – і відчуває захват після того, як Дас дякує йому легеньким доторком руки: «ніби його щойно благословив святий». У цей момент Вінгем розуміє – основною силою індійського спротиву є його моральний капітал, на тлі якого чітко видно, що англійці тримаються в Індії переважно силою зброї, а продовжувати утримувати Індію – це йти проти логіки моралі.
Достатньо цікаво, що подібні ефекти спостерігали і у випадку діячів українського визвольного руху, хоч вони діяли цілком насильницькими методами. Досить пригадати виступ на Варшавському процесі вдови вбитого міністра Пєрацького чи жест дружини професора Ломницького, яка на засідання у рамках Львівського процесу принесла розкішний букет троянд для одного з підсудних – Романа Шухевича. Пізніше, уже після Другої світової війни, в таборах ГУЛАГу українські політв’язні демонстрували свій моральний капітал через щоденні дії й позицію, чим залишалися надзвичайно «важким горішком» для своїх тюремників – цей ефект зафіксували у спогадах численні дисиденти, часто єврейського походження.
Ще одна паралель з українською ситуацією і тактикою видима на рівні щоденності спротиву. Йдеться про популярний прийом «свій до свого по своє», який полягав у систематичних покупках тільки у крамницях, які належали членам «своєї» спільноти, використання української мови принаймні доти, доки це не загрожувало прямими санкціями (але й це переважно не зупиняло – досить перечитати хроніки судових процесів над членами УВО та ОУН), саботаж відзначень державних свят Польщі та подібне. Як і в індійському випадку, з цим було складно боротися, позаяк усе відбувалося ненасильницьки і в рамках закону – у крайньому разі залишалося в рамках адміністративного правопорушення.
Утім, ближче до останньої третини книги нюансування моральних позицій відходить на задній план, позаяк поступово йдучи по сліду загадкового вбивства, яке нагадує ритуальне, капітан Віндгем та сержант Банерджі у певний момент розуміють, що попереду – справдешня катастрофа, яку готує спраглий помсти ветеран-сикх. Син-підліток месника загинув у результаті військово-медичних експериментів з гірчичним газом, коли, згідно з сюжетом, група англійських учених на чолі з Алістером Данлопом намагалася розробити ще потужніший газ для протистояння німцям. А інформацію, яка мотивувала ветерана на помсту, йому повідомила дружина дослідника, який, власне, і проводив цю серію експериментів на замовлення британської армії.
Тут напрошується чергова паралель, цього разу – з історією винахідника газової зброї Фріца Габера. Річ у тому, що цей вчений, який задовго до Першої світової війни прославився винаходом азотних добрив (що дало змогу значно покращити врожаї й остаточно відвернути хронічну загрозу голоду, а в подальшій перспективі стало вагомим фактором демографічного вибуху), працював над хімічною зброєю на основі того ж азоту цілком добровільно, вважаючи цю роботу частиною патріотичного обов’язку. Його дружина Клара не поділяла таких його переконань, і коли стало відомо про результати першої газової атаки під Іпром, вчинила самогубство, застрелившись із пістолета чоловіка.
Натомість місіс Данлоп, дружина дослідника з роману, спробувала досягти справедливості іншим шляхом – хоча добре розуміла, що цього разу її рука буде жорстокою й абсолютно невідворотною. Звертає на себе увагу те, що як і Клара Габер (у дівоцтві Іммервар), книжкова Антея Данлоп мала добру освіту – як і її чоловік, вона закінчила Оксфорд, де обоє, власне, познайомилися. Як і Клара, Антея, попри ґрунтовну освіту і задатки науковиці, стала лише дружиною свого чоловіка. Ці подробиці ще підсилюють паралелі і зміцнюють підозри, що без історії подружжя Габерів не обійшлося.
Тим часом спраглий помсти нещасний батько врешті вирішує вбити газом не кого-небудь, а принца Вельського. При цьому не як політичну фігуру, а як сина свого батька – розглядаючи це як відплату королю в парадигмі «око за око, зуб за зуб»: мовляв, твоєю владою вбито мого сина – отож я, аби сповнилася справедливість, заберу твого. Можна було б вважати це екзотизацією (надто що автор, попри індійське походження, народився і виріс в Англії), якби не факт, що алегорії навколо викрадених чи вбитих дітей є вельми поширеним прийомом в образних описах імперського гніту. А в цьому контексті сикх-месник виглядає втіленням справедливості, нехай і криваво нещадним.
І тут важливо відзначити – у цій кульмінації, коли поневолений приходить по компенсацію вкраденого в нього (причому в буквальному сенсі – «око за око, зуб за зуб»), Віндгем та Доусон діють практично в унісон, Банерджі присутній, але відходить ніби на задній план. Такий розвиток подій ніби дзеркалить ситуацію з переговорами з лідерами руху неприєднання у першій третині книги – там першу скрипку грав таки Банерджі, натомість в ролі тла часто-густо опинявся Віндгем. Знов-таки, це про те, що ситуація протистояння змушує вибирати, і часто вибір є насправді визнанням власної природи в момент, коли поневолений приходить впімнутися – не так про вкрадені багатства, як про вкрадених дітей.
21.06.2025