Роман Романа Іваничука “Мальви” (інша назва — “Яничари”) з’явився у відносно гуманітарний період життя української підрадянської белетристики — 1968 рік. Уже прокотилися перші арешти тих, кого ми зараз знаємо під загальним іменем “шестидесятники”, частина з яких згодом стане дисидентами. Але інерція “відлиги” все ще діяла, до того ж УРСР керував відносно ліберальний і, за окремими оцінками, практично локальний патріот Петро Шелест. Отож не було особливої потреби ховатися ані за максимально далекими від українських реалій лаштунками, як у пізніші 1970-80-ті роки, ані заглушувати основне багатоголоссям на соціальні теми і множинністю життєвих історій “простих людей”. Втім, це не особливо порятувало письменника, який, хоч і уникнув найгіршого варіанту розвитку подій, але наслухався чимало. Очевидно, аналогія була аж надто видна.
“Мальви” зазвичай сприймаються як красива і драматична розповідь на тему недолі українців у кримській неволі. Можна, звісно, і так сприймати, якщо не звертати увагу на шерег символічних деталей. Зрештою, сам Іваничук чітко артикулював тему свого першого твору як “роману про яничарство”.
Тут, правда, виникає суто термінологічна проблема: що розуміти під — ніде правди діти — дещо пафосним означенням “яничарство”? У масовій свідомості це поняття рівнозначне свідомому ренегатству виключно з позиції власних матеріальних зисків чи кар’єрних можливостей. “Для розкоші турецької, для лакомства нещасного”. Мабуть, той самий сенс вкладав у це слово і сам уже покійний письменник.
Фахівці з османської історії легко можуть побачити, наскільки таке тлумачення розходиться з реальною філософією “йєні чері” як у вузькому сенсі, так і в цілому з філософією державної служби в Османській імперії. Адже йшлося не про цільове зманювання здібної молоді підкорених народів (хоч на практиці виходило саме це), а про формування підлеглої єдино султанові і залежної тільки від нього касти військових та цивільних службовців усіх рангів. Султани пішли на це не через якусь особливу ненависть до християн, а з тієї ж причини, чому і західні монархи укладали негласний “союз” з третім станом та дрібним дворянством — гостра потреба протистояти апетитам родової знаті і, зрештою, банально втримувати внутрішню стабільність.
Звісно, християнським рабам імперії від цього було не легше. Дві речі забезпечили “йєні чері” стабільну асоціацію з ренегатством (оце останнє таки виросло з “лакомства нещасного” — ідальго мали більш-менш рівноцінну альтернативу, хлопчаки десь з Сербії, Боснії чи Болгарії під османами гідної альтернативи не мали — або ти райя, та ще й “другого сорту” через віру, або ти маєш шанси на певного роду суспільний аванс) дві речі — той факт, що у часи розквіту Османської імперії релігія означала ідентичність, та той факт, що боротьба Європи проти османів наклалася на вічне сусідство — протистояння осілих народів і Великого Степу.
Втім, тут той випадок, коли різниця між реальним та уявним творить саме те поле для дешифрування написаного тексту, яке і забезпечує дійсно глибоке прочитання образу, запропонованого письменником. А найближчий до реального сенс “Мальв” таки не у запроданстві, а в значно трагічнішій речі — у тому, що часто в обіймах імперії підкореному народові немає інших шляхів до банально більш-менш пристойного існування і можливостей хоча б десь і якось щось зробити для своїх, як тільки “продати душу чортові”, тобто у зреченні тією чи іншою мірою ідентичності і відмові користуватися її маркерами.
Отож, визначившись з реальним сенсом “яничарства”, який все-таки ближче до вимушеної плати ідентичністю за певні кар’єрні та суспільні бонуси, а часто й просто-таки єдиним варіантом хоч якось хоч чогось досягти в житті, можна спробувати розчитати “Мальви”. Як завжди, ризикуючи побачити там навіть більше, ніж планував автор.
Починати треба з батьків головних героїв — “Марії, матері яничарської” і неіснуючого, але згадуваного у розповіді батька дітей Самійла, козацького полковника. Алегорія України у жіночій постаті, причому, як правило, скривдженої жінки — вдови, невільниці, покритки, сироти і так далі — настільки поширена, що часто і не зчитується. І Марія чудово лягає у цей архетип скривдженої матері, чиї діти ідуть у чужу службу, вона — це ніщо інше, як алегорія України.
Неприсутній батько – суттєвий. Він суттєвий для сенсів твору своєю позицією серед своїх. Досить вдуматися у ситуацію: діти козацького полковника стають фактично рабами. Причому не простими рабами, про що буде сказано далі. Це натяк на те, що “солдати імперії”, добровільні і не дуже у ХІХ-ХХ столітті часто були прямими біологічними нащадками козацької старшини та інтелектуалів-просвітників.
Діти Самійла і Марії втілюють собою три найпоширеніші варіанти самореалізації представника поневоленої нації у імперській дійсності. Дивно, як, здається, нікому не шкрбе на душі факт, що всі троє дітей стали не просто невільниками, а щонайменше дуже високопоставленими невільниками — найстарший, Андрій, стає яничарським агою і, по суті, вплутується у владні ігрища навколо скинення султана Ібрагіма І Делі, у яких і втрачає голову. Ще один син, Самійло-молодший, — стає довіреним ханським сейменом, настільки довіреним, що хан доручає йому стерегти аманата-заложника — сина Богдана Хмельницького Тимоша влітку 1648 року (а Тиміш, відповідно, проводить “пропагандивно-виховну роботу”, наслідки якої приводять Самійла до відчайдушної оборони серед озера у фіналі Берестецької битви 1651 року — ще один легендарний, притчевий сюжет). Дочка Соломія-молодша стає дружиною хана – “третя, але перша ханум твоя” – і теж у фіналі опиняється в епіцентрі набитого символами і базованого на легенді епізоду про начебто отруєння хана Іслам-Гірея ІІІ невільницею-українкою буцімто на знак помсти за гадану зраду козаків під Берестечком.
Отож, троє дітей “матері яничарської” (нікому не звучить суголоссям Маланюкове — “Тебе б конем татарським гнати, Доки й аркан не заспіва, Бо ти ж коханка, а не мати, Зрадлива бранко степова”?) — це три моделі життя і виживання у ситуації колоніальної залежності. На котрусь із них мусить згодитися кожен, хто хоче хоч якогось суспільного авансу чи особистої реалізації. Нескладно побачити, що у всіх без винятку варіантах вимагається забути про власне коріння — мову, віру, звичаї. Кажучи збірно – забути ідентичність і перейняти чужі, імперські її складові.
Перший варіант, який вибирає Алі-Андрій, — стати “своїшим за своїх”, частиною силового апарату поневолювача. Тут і бажання “вибитися” згідно зі здібностями, і бажання компенсувати приниження (все ж є щось пронизливе у тому, що високі пости в імперії не раз займали українці і не тільки українці, а й інші неросіяни). Разом з просуванням по драбині суспільних авансів такий “неофіт” стає частиною внутрішніх розкладів та інтриг і часто, захоплюючись доводженням вірності “новій” спільноті, стає інструментом у руках предстаників пануючої нації. Саме це і відбувається із ним. Алі-Андрій — це всі українці серед “розкуркулювачів”, офіцерів і рядових НКВД, Івашко, який вибирає Москву замість Києва, середньостатистичний “прапорщик” у Червоній армії і “несть їм числа”. І смерть Алі як покарання за вбивство султана, якого вирішили усунути самі ж турки (і в реальній історії мали на те цілком вагомі причини) — це алегорія до того, що якраз такі надто ревні виконавці “собачої служби” зазвичай закінчували невідомістю і самотністю — бо відділяли себе від одних і других своєю аж надто ревною службою.
Інший варіант — молодший син і середульша дитина, Самійло. Це той типаж “і вашим, і нашим”, який, парадоксальним чином, має свої заслуги перед Україною. Він стає охоронцем хана на його ж запрошення. Це ніщо інше, як вибір найкращої з опцій у актуальній ситуації. Це персоналізація всіх отих, здавалося б, лояльних “радянських громадян”, які закінчували радянські університети, чемно вступали у комсомол, а дехто і в партію, добросовісно служили режиму, але коли дійшло до вибору — вибрали таки Україну. Враховуючи, скільки таких учорашніх “радянських громадян” у 1989-1991 роках ходило на мітинги, допомагало виготовляти незалежні газети та робило ще силу всякої “чорної” і нівроку небезпечної, якби щось пішло не так, роботи — то “Мальви” навіть дещо пророчі.
І, зрештою, Соломія — це доволі-таки жіночий варіант виживання — “влаштуватися” за рахунок зв’язків. У жіночому варіанті це найчастіше — вийти заміж. Тут сплітається усе — і вимушеність шлюбу, і подвійне домінування умовного завойовника — і як завойовника у буквальному сенсі, і як чоловіка-насильника у гендерній алегорії, і, певною мірою, елемент торгівлі, коли жінка згоджується бути “чиєюсь” не з хорошого життя, а просто, щоб забезпечити собі і майбутнім дітям певний рівень комфорту і хоч якесь майбутнє.
Cаме через призму образу Соломії стає зрозуміло, яку роль відіграють у тексті книги щонайменше два легендарні сюжети з дуже глибоким навантаженням, кожен із яких запросто став би стрижнем для ще одної книжки. У випадку ханші-невільниці йдеться про легенду про отруєння хана за начебто зраду під Берестечком. Поминаючи реальний перебіг тієї битви, тут обіграно зразу кілька менш помітних сторін саме з жіночого боку — насамперед той факт, що жінка при традиційному розвитку подій — це завжди та, яка передасть своїй дитині, батьком якої буде чужинець — “свій” паттерн поведінки, пов’язаний з її власною, здавалося б, навіки затертою ідентичністю. І це непомітне зерно завжди може вибухнути — сюди усі “поверненці” з інших культур, які інколи дуже серйозно підкопували зусилля імперії з денаціоналізації тих народів і культур, куди “поверненці”, власне, поверталися. Це також і нагадування про те, що бунт, повстання, зрив — завжди можливі, навіть ціною фізичного існування відважного, який зважився на таке. Легендарний образ може виглядати дещо контроверсійним, бо експлуатує як підкорений статус жінки у патріархальному суспільстві, так і тиражує стереотип про жіночу непостійність, зрадливість і т. п. Але, з іншого боку, – а кому, власне, невірність? Згода на пропозицію в умові дисбалансу влади і ресурсу не на твою користь — це не згода. Тут уже рукою подати до дилеми Конрада Валенрода. Не кажучи вже про те, що таке рішення демонструє жіноче вміння бути бійцем “до останнього патрона”, використовуючи найменшу можливість для спротиву і таки стояти до кінця.
Інший образ — Самійло, що його автор ставить на місце легендарного козака, який останнім із трьохсот на озері відмовився від помилування з королівських рук. Враховуючи, що він — людина, яка приймає пропозицію хана стати його сейменом в уже зрілому віці, усвідомлюючи, хто є хто і що є що (на відміну від Андрія, якого “потурчено” у ще зовсім дитячому віці), то тут ідеться про тих, які ставали частиною системи значною мірою вимушено, через відсутність альтернатив. І його несподіване залишення зі “своєю” спільнотою, по суті, повернення – це ніщо інше, як спроба при першій же нагоді вирвати те ж саме, що сподівався отримати від імперії — але “своє”. Це — всі оті діти заможних селян, репресованої інтелігенції, духовенства, які йшли, “замівши сліди” свого походження, у систему, тримаючись здаля від її відверто репресивної системи, поневолі додаючи їй, але при будь-якій нагоді допомагаючи “своєму”, а при першій же нагоді, уже за наших часів, — вступаючи в “Рух”, стаючи з гебешного генерала українським державником, переходячи на українську мову, записуючись у добровольці, все життя будучи російськомовним і вихованим у родині “радянських людей” — усе оце колективний Самійло, який у вирішальний момент вибирає своє.
Залишаються ще кримські татари, які у такому розрізі уже не зовсім і конкретно татари, а радше підставний персонаж, щось схоже полотно, на якому малюють наступний візерунок, аби читач уже собі його перебив-переклав на те, що має бути. Втім, є моменти, де кримські татари у книзі таки говорять своєю мовою і саме там постають не такими вже й поганими і аж ніяк не однозначними — книжковий Іслам-Гірей хай там що привертає увагу манерою поведінки у позитивному сенсі. Крім того, ще є пастух Ахмет, потайки закоханий у ханшу-невільницю; у фіналі він плаче на її могилі. Цей плач дуже невипадковий і саме він розкриває “ключик” до того, чому саме кримські татари вибрані на роль “чужого”. Крім того, що і без того кримські татари були одним з “дозволених чужих”, які виконували роль свого роду “громовідвода”, і чия роль полягала у позиціонуванні в ролі образу “ворога”, на чиєму прикладі розповідалося про гніт зовсім з іншого боку — саме цим і пояснюється сила анахронізмів, які до реальних кримських татар мають таке саме відношення, як ваша покірна слуга до ядерної фізики. Цей плач Ахмета — це скорбота за тим, що втрачає Україна, йдучи на службу імперії. Втрачає себе саму, втрачає можливість захистити себе та інших, втрачає можливість розвитку, власну силу і ще багато чого...
Олеся Ісаюк,
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”,
Центр досліджень визвольного руху
27.08.2021