Між “дозволеним чужим” і сусідом-союзником

Кримським татарам в українській підрадянській белетристиці не пощастило, можна сказати, “у квадраті”, причому двічі.

Спочатку татари стали найпопулярнішим претендентом на роль “чорного характеру” в белетристиці ХІХ століття — іновірець, степовик, який зненацька нападає і викрадає “наших”. Тут наклалися дві взаємно незалежні речі: з одного боку, порівняно недалекий досвід складної спільної історії з полонами, ясирами і так далі, з іншого — спочатку епоха романтизму, яка загалом любить протистояння ідеального героя і не менш ідеального “зла”. І отут успадкований з попередньої епохи мотив протистояння доблесних “наших” з “поганими” просто-таки ліг начеб у заздалегідь приготовану форму, а вслід за нею у чисто українському контексті — у період формування нації, який вимагає певної специфіки у популярній літературі, до якої належить історична белетристика, яка в такій ситуації потребує образу “чужих”, які стабільно шкодять нації у її прямуванні до визволення. Той факт, що цю роль кримським татарам довелося ділити з турками, поляками та — на Західній Україні — з росіянами, кримців, зрозуміло, не надто втішає.

До всього, у текстах ХІХ і частково початку ХХ століття “татарські” теми, крім суто естетичного урізноманітнення розповіді, часто є тлом для сюжетів у стилі орієнталізму, де обов’язково є закоханість татарки у козака-християнина, яка закінчується щасливим наверненням татарки у християнство та не менш щасливим шлюбом. Таке можна надибати у “Сагайдачному” Данила Мордовця, “Лицарі у чорному оксамиті” Антона Лотоцького та інших. Це як вплив загальноєвропейської тенденції, де у ХІХ столітті орієнталістичні сюжети розплодилися у неймовірній кількості, так і — знов-таки — інерція ще річпосполитських часів з їхнім етосом “передмур’я християнства” та навернення “невірних”.

Завдяки негласній ієрархії неросійських націй сюжети, де українець виступав, по суті, з позицій “білого сагіба” нижчого рангу відносно “малих народів”, отримували — за умови, що конкретний твір перевидавався в Союзі — ще один несподіваний ефект. Ним став своєрідний “фрактал колонізації”: виставлення українців — самих жертв колонізаторської політики Російської імперії у різних її іпостасях — у ролі, яка б більше личила “колонізатору” відносно народів, які мали ще скромніші перспективи у Російській імперії (або були вимушені принести більші жертви заради соціального авансу — наприклад, якщо українцеві треба було мовно русифікуватися, той же кримський татарин мав пожертвувати не тільки мовою, а й релігією) — демонструвала ненормальність, а місцями і неприродність ситуації.

У підрадянській белетристиці кримські татари витягнули уже повне “бінго”. Самі перебуваючи у винятково складному, навіть як на радянські реалії “національної політики”, становищі, в українській художній літературі на історичні теми вони потрапили на роль “дозволеного чужого” — тобто народу, який був у списку легальних, дозволених адресатів докорів за історичні кривди українців. Це при наявності реальних складних епізодів спільної історії означало, що на їхні голови впаде суттєва частина всього негативу і провини за гріхи вільні та невільні — які мали б впасти на голови спільного з українцями ворога, який на це все повністю заслужив.

У результаті основний стереотипний літературний образ кримського татарина в українській підрадянській літературі — це ясирник, людолов; якщо тема твору стосується Хмельниччини — то ще й зрадник союзних козаків. Враховуючи, що чи не основним виправданням Сюргюну у СРСР була гадана “зрада” кримських татар, а з іншого боку, враховуючи військову етику степових народів, то сказати, що ситуація з сучасної перспективи виглядає неоднозначно — це нічого не сказати. Перераховувати всі твори, де таке можна здибати, не буду просто тому, що явище повальне і додатково підсичене пам’яттю про ясир.

Можна було б назвати абсолютним апогеєм такого підходу повість Романа Іваничука “Мальви (Яничари)”. Саме там, чи не в єдиному творі з усього масиву української історичної белетристики — якщо не рахувати “Борців за правду” Кащенка — обіграно легенду про невільницю-українку, яка, помщаючись за зраду українських козаків під Берестечком, піднесла ханові Іслам-Гірею отруту, від якої той і помер.

Утім, не все так просто. “Мальви” загалом — далеко не про кримських татар, хоч там практично все замішано на кримському антуражі і, зокрема, на такій болісній темі спільної історії, як ясир (а про що — про це буде окрема публікація). Але от саме цю легенду, як і загалом весь жанр, сприймати дослівно вкрай небезпечно, як і брати за чисту монету її художню обробку. Насамперед, це чергова реплікація ще чи не старозавітного сюжету про жінку-месницю. По-друге, у конкретній ситуації підрадянської України цю реплікацію треба зчитувати як свого роду “попередження” Москві — що навіть, здавалося б, зовсім уже упокорений-приспаний-освоєний-заляканий народ може несподівано завдати смертельного удару. Що, між іншим, у 1990-1991 і відбулося.

У суто українському розрізі — це чергове тлумачення образу України як знедоленої жінки. Кримські татари тут — насправді зручний спаринг-партнер, який мав, з одного боку, унаочнити “своїм”, про що йдеться, з іншого ж боку — відвести підозру з боку “чужих”. Треба також розуміти, що основна маса текстів, де татари “погані”, була написана у час, коли самі кримці були виселені без права на повернення — і, як це не дико звучить, але тільки так і можна було взагалі згадати про цей народ. Альтернатива — взагалі повне забуття.

Тож навіть ті тексти, де кримські татари постають ледь не посланцями пекла, треба читати, щонайменше повсякчас “тримаючи в думці”, коли саме і як саме вони писалися. Зауважене у попередньому абзаці про кримців — “спаринг-партнерів”, через яких було зручно розповідати “своїм”, щоби не впізнали “чужі”, — стосується практично всієї підрадянської історичної літератури. Надто, що понятійний апарат, пов’язаний із темою неволі, саме у контексті кримців та турків-османів українська література накопичила ще з часів барокко. Звідтіля — усі “у край веселий, де мир хрещений”, “на ясні зорі і на тихі води” (крім дум 17 століття, фігурують ще у поезії Василя Симоненка), “для лакомства турецького, для розкоші нещасної” — список може бути ще довгий.

Втім, такою двозначною і незручною роллю образ кримських татар в українській белетристиці аж ніяк не вичерпується. Насамперед, навіть у радянський період окремі письменники вдавалися до фокусів з метою показати хоч трохи реалій. Наприклад, у “Таємному послі” Володимира Малика кошовий Іван Сірко підтримує дружні стосунки з мурзою Кучуком, а, наприклад, логіка вчинків Газі-бея досить послідовно керується певними прийнятими серед кримців етичними нормами, а аж ніяк не міфічним “інстинктом людолова” чи ще чимось подібним.

Іншим методом показу кримських татар не тільки у негативному ключі стало введення у розповідь “татарських” сюжетів на рівних правах з основним “українським”. Це теж було непоганим прикриттям — адже за радянських часів побутові замальовки низів будь-якого народу стали обов’язковим елементом як тло для опису знущань “експлуататорів”. От тільки використовувався він для зовсім інших цілей.

Саме цим шляхом пішла Зінаїда Тулуб у “Людоловах”. Через детально прописану і просто-таки розкішну “татарську” лінію вона показує всю неоднозначність українсько-татарських відносин — і походи по ясир, і перехресні шлюби, й українців, які осідали в Криму, і татар, які працювали у зимівниках козацької старшини, і ще море всяких різних житейських ситуацій. В результаті усі — і українці, і кримці — перетворюються в активних суб’єктів дій, а сам твір отримує настільки потужне багатоголосся, де повністю губиться, наприклад, неприглядна роль московського посла, який відмовляється викуповувати бранців на кафському базарі, а також і той простий факт, що серед жертв московських бояр виявляються і козаки-запорожці, і кримські татарки. Промовиста аналогія — от тільки щоб її виловити, цензорові треба було не здуріти від купи подробиць.

Хоча, за спогадами Григорія Костюка, цензура у 1930-х таки проявила належну пильність і не допустила “Людоловів” до друку — методом “випадкового “ розсипу вже набраного тексту і знищення рукопису. Тільки коли книга вийшла російською, у Харкові та Києві похопилися і надрукували-таки “Людоловів” — але вже не зовсім те, що було раніше.

І все ж такою “фрондою” та грою у піжмурки, ніде правди діти, трохи чужим коштом татарська тема в українській белетристиці не вичерпується. Є в українській літературі два твори, де кримські татари постають, так би мовити, “на повний зріст”, і то в цілком субʼєктивній ролі. Це дилогія Станіслава Тельнюка “Грає синє море” та “Яром-долиною...”, обидві частини якої побудовані на сюжетах, які більше належать татарській та — частково — турецькій історії. Вибрано період, майже зовсім обійдений увагою: кілька років між смертю гетьмана Сагайдачного та тим, що відоме в українській історії під іменем “Тарасової ночі” — і чого, можливо, взагалі насправді не було. Ідеться про спробу Олександра Чорногорського, який видавав себе за дивом врятованого сина турецького султана Мурада ІІІ, Ях’ю, зібрати антиосманську коаліцію та — у “Яром-долиною...” — про союз між козаками, якими тоді керував гетьман Михайло Дорошенко, та кримським ханом Шагін-Гіреєм, спрямований проти тої ж таки Османської імперії. Нагадую, що Дорошенко у відомій пісні — не Петро, а таки Михайло. І тоді стає зрозуміло, що робить Дорошенко поруч із Сагайдачним і куди діли півсотлітню різницю між двома Петрами.

Привертає увагу навіть час публікації обох книг. “Грає синє море” з’явилася дослівно в останній момент перед “Великим покосом”, у 1971 році. Друга з них, що характерно, чекала на публікацію до 1991 року і з’явилася після смерті автора (С. Тельнюк помер 1990 року).

Обидві книги — за великим рахунком, про боротьбу проти сильнішої імперії. Це старий добрий прийом опису власного досвіду через чужий, маскуючись “чужим” антуражем. От тільки якщо звичний сюжет — боротьба з завідомо дуже слабших позицій, то у Тельнюка це боротьба з позицій власної суб’єктності і хоч і слабких, але власних інституцій. Крім того, це тема союзу з такими ж поневоленими, як і самі. Тобто союзу українців і татар. Зауважте — у цьому випадку кримські татари не зрадники союзника, як це часто-густо прочитується у белетристиці і є або невідрефлексованим хвостом з попередніх століть, або результатом “ненав’язливої” цензорської поради.

Кримські татари у Тельнюка — неймовірно красиві. По-перше — взагалі, по-друге — саме в бою. Половина книжки — це, по суті, шпигунські ігри, і в цих іграх козаки і кримці — партнери, які діють проти сильнішої імперії, Османської. Що цікаво, Станіслав Тельнюк подбав, аби замилити очі іншій імперії — книга відкривається розділом, де дія відбувається у Москві і думні дяки записують відомості про те, що відбувається в українських степах. Надалі у цілому тексті “московська” тема пропадає геть начисто, отож проситься висновок — оскільки писалося у 1980-х, то дбалося про належне прикриття. У 1991 році, коли книга вийшла, це прикриття перетворилися волею обставин на “приший кобилі хвіст”.