Блискучий виняток?: Хмельниччина Юрія Косача

“День гніву” Юрія Косача, племінника Лесі Українки по братові Миколі, — малознаний до сьогодні українському читачеві текст. Причин тут дві, і тільки одна з них є наслідком панування в Україні радянського тоталітарного режиму.

Ця причина — той факт, що книгу Юрій Косач писав у еміграції, у 1946–1947 роках. Але задумана вона була ще у 1930-х як продовження першої книги на тему Хмельниччини “Рубікон Хмельницького” – і, відповідно, радше належить тому періоду, ніж післявоєнній епосі.

Друга причина — метання самого Юрія Косача, який ще до війни і під час неї, якщо вірити сучасникам-мемуаристам, “прославився” дещо сумнівними історіями, а вже на еміграції пристав до радянського берега, активно співпрацюючи з радянським представництвом у США — що для української еміграції було здебільшого неприйнятно і забезпечило письменникові практично “тихий бойкот”.

Юрій Косач. Знимка 1980 року

Втім, як би не кидало самого Юрія Косача і де б не писав він свої книги, це не змінює того факту, що Україна перебувала у залежному становищі й потребувала осмислення власної історії, у тому числі через художню літературу. І от саме книжка Юрія Косача є добрим показником того, де саме і як мусила конспіруватися підрадянська українська белетристика.

Насамперед, Хмельниччина Косача багатоголоса — серед персонажів і магнат та сенатор Речі Посполитої Адам Кисіль, і шляхта як руська, так і польська, і козаки, і селяни, і євреї, а серед останніх — і еліта, і посполиті. Немає дуального протиставлення “простий народ”, персоніфікованого у козаках та селянах проти “панів-ляхів”, та ще й присмаченого релігійним протистоянням. У такому ракурсі ні пів слова про те, що українці вміли не тільки повставати, а й будувати своє. За селянськими повстаннями не видно ані старшинської культури, ані Києво-Могилянської академії, ані “Мазепинського барокко”. А в Косача їх — точніше те, що їм передувало — видно пречудово.

"День гніву". Видання 2016 року

Юрій Косач чи не єдиний не “повівся” на тему народу і релігії. Його Морозенко, сиріч шляхтич Станіслав Мрозовицький, іронічно гмикає собі під носом у відповідь на релігійний запал дрібної підльвівської шляхти — мовляв, це не про віру війна.

Також немає Росії у ролі “старшого брата” у будь-якому з варіантів. Навпаки, Росія постає у повісті: при тому, що назагал вона там малопомітна, та коли вона все ж з’являється, то в образі чогось далекого і щонайменше недружнього.

Закономірно, що “День гніву” містить практично всі характерні ознаки позасовєтської белетристики міжвоєнного періоду. Тут і хитросплетіння політики, дипломатії та розвідки, тут і вписування України у європейський простір, тут і сила-силенна діячів “другого плану” — отих самих “других номерів”, які своєю активністю творять химерне плетиво інтриг і чиїми руками насправді робиться історія.

Портрет Івана Виговського

Саме оці діячі “другого плану” у “Дні гніву” є тими, кого ми знаємо як полковників та канцеляристів Хмельницького. Серед них Виговський, Кричевський, Морозенко, Кривоніс, Нечай, менш відомий Григорій Гуляницький. Що несподівано для візії української белетристики, майже всі вони — або шляхта, або родовиті козаки у котромусь уже поколінні, або, що важливо у контексті “вписування України в Європу”, покозачені іноземці — того ж таки Кривоноса ув’язали з ротмістром-шотландцем Кіттусом Скоттусом. Що не менш важливо з точки зору історичних досліджень епохи Хмельниччини — це шляхта середня або дрібна. Сам оповідач у повісті, Юрій Рославець — саме з дрібної шляхти, з тієї її частини, яка вибрала Хмельниччину, а в дальшій перспективі — і Гетьманщину, немало доклавшись до її розбудови.

Пам’ятник полковнику Григорію Гуляницькому у Конотопі

Зазвичай у белетристиці на теми Хмельниччини основний акцент ставиться на факті боротьби та її належному обґрунтуванні. Попри всі переваги такої побудови сюжету та її логічність у контексті формування модерної нації з одного боку та купи постколоніальних комплексів з іншого, вона має великий ґандж. А саме — українці фактично постають об’єктом, чиї дії диктуються вчинками інших спільнот та інституцій. Виходить так — якби умовні “поляки” чи “пани”, висловлюючись белетристичною мовою, не “утискали” (теж поняття дискусійне, не згадуючи вже емоційність означення), то нам і без держави б добре жилося? Якщо вже грати за гамбурзьким рахунком, виникає питання — а чого ж тоді почали формуватися держави у германських племен раннього Середньовіччя? Жили б собі спокійно.

"Богдан Хмельницький з Тугай-беєм під Львовом». Ян Матейко. 1885 рік

Подібна логіка — не про “День гніву”. Українці тут — суб’єкти на рівні з тогочасними поляками, німцями, французами. На таку картинку працюють і описи спілкування Хмельницького та його полковників з європейцями, і їхня підкреслено асоційована з Європою манера поведінки, і вже згадане соціальне багатоголосся “покозаченої” України. Мета цього багатоголосся порівняно проста: показати, що Україна — це не тільки пригноблені селяни, не “хлопи і попи”, як у ХІХ столітті стверджували поляки, а цілком собі рівноцінна і рівноправна нація.

І в цьому контексті, зокрема, виявляється, що всередині цієї нації є різні групи інтересів навіть серед одного ж стану. Виявляється, що реальну роль грає не станова чи етнічна належність, а державницький міт. Добре видно ідею базованого на внутрішньому моральному обов’язку підпорядкування найвищому керівництву держави. Люди, знайомі з історією війни за незалежність 1917–1921 років, легко побачать тут усвідомлення і рефлексію спадщини одного з найтрагічніших, хоч і найромантичніших епізодів тих років — так званої “отаманщини”.

І от у цьому розрізі дуже нетиповим виявляється Максим Кривоніс. Зазвичай Кривоніс виступає або як народний улюбленець, або як проводир того, що історики називають “смерчем”, або ж як замалим не породження пекла. У крайньому разі його змальовують як радикала без особливої політичної вдумливості, щирого, але недалекоглядного. Натомість у Косача Кривоніс виявляється спритним інтриганом, який під прикриттям образу “народного вождя” намагається перехопити владу у Хмельницького.

Мацей Козловський у ролі Максима Кривоноса. Кадр з фільму Єжи Гофмана "Вогнем і мечем"

Таке вирішення нетипове, зважаючи на ще одну точку зору, яка надійно укріпилася серед української публіки, — а саме переконання, що “погані свої” — це тільки амплуа зрадників. Такий типаж “поганого свого” не передбачає, що “свій” може виявитися інтриганом, зосередженим на власному владолюбстві. Мало не єдиний сюжет, де таке вирішення все ж присутнє, — повісті на тему Галицько-Волинського князівства, де “чорними характерами” незмінно виступають галицькі бояри з їхнім бажанням керувати князем. У ранньомодерних сюжетах на тему козацьких повстань, Хмельниччини та інших таке рішення практично відсутнє, за винятком хіба Богдана Лепкого з його мазепинською пенталогією (але й там владолюбні намагання старшини — наслідок чи то ворожих інтриг, чи то жіночих амбіцій, яким піддається закоханий і слабовольний чоловік). Те, що “народність” може бути гарним прикриттям власних ні трохи не демократичних амбіцій — ця тема в українській белетристиці і, як частковий наслідок, у масовій свідомості не пропрацьована начисто.

Портрет гетьмана Мазепи з Мотрею Кочубеївною

Крім “Дня гніву” Косача, де Кривоніс не просто інтригує, а й фактично шантажує Хмельницького зібраною під його рукою масою “хлопського війська”. І Хмельницький змушений посилати Морозенка, який виконує роль частково переговірника, частково такого собі тогочасного СБУ.

Другим нетиповим сюжетом у “Дні гніву” є єврейська лінія. Вона представлена двома персонажами — цілком історичним Натаном Ганновером, який саме на сторінках “Дня гніву” починає писати свою хроніку з розпачливими образами єврейських бід, та простого єврея Берахи, який несподівано йде до козаків — як казали тоді, “покозачується”. Бераха виглядає, можна сказати, духовним братом Сари з “Останніх орлів” пера Михайла Старицького — і як тут не згадати про родинні та дружні пов’язання Косачів, Лисенків, Старицьких та соціал-демократичні переконання “старої” української інтелігенції, до якої належали батьки і діди Юрія Косача у прямому біологічному сенсі. І дискусії Берахи з Натаном Гановером, до якого він намагається “достукатися” зі своїми мотивами, теж нагадують дискусію між старшим і молодшим поколіннями — от тільки не лише євреїв, а й усіх інших спільнот Центральної Європи про традиційну форму і потребу модернізації. Бераха йде до козаків, які лякають Ганновера — так втілюється острах старших перед травматичністю переходу. Ганновер "закуклюється" у своєму світі, дещо зверхній і до чужих, і до своїх же молодих — і цим втілює страх молодих так само "закуклитися".

Натан Гановер

Окремо треба сказати про жіночий образ. Це панна Олена Стеткевичівна, у реальності — майбутня дружина гетьмана Івана Виговського, а в книзі чи не єдиний значущий жіночий персонаж. Вона проходить цікавий шлях — починає від офіційної нареченої шляхтича Яна Корсака, причому щодо її справжніх почуттів до нареченого зорієнтуватися досить важко, і закінчує почуттями до Івана Виговського. Причому дорогою вона замалим не стає троянським конем проти Виговського та й загалом тієї частини шляхти, яка вибирає повстання. Тут доречно нагадати, що жіночі образи в історичній белетристиці часто асоціюються з Україною. Якщо спробувати прочитати панну Олену в такий спосіб, то отримаємо звивистий на рівні персональному шлях від реальності Речі Посполитої, до якої українські воєводства влилися на підставі договору, не особливо плануючи такий розвиток подій, а намагаючись виграти, що тільки можна, у не надто сприятливій ситуації. І через інтриги й не завжди легкі вибори — доходить до того, до чого лежить душа.

Олена Стеткевич, дружина гетьмана Івана Виговського

Отож, “День гніву” — це ще й приклад, яким чином, здавалося б, стандартні образи панни-України, відважних лицарів, національного визволення можуть бути прочитані у модерному сенсі. І то так, що справді віриш — ось так воно цілком могло бути.