Я не люблю приходити на цвинтар в той день, коли там так багато людей. Святий вечір, Великдень, День всіх святих… Це не моє – я люблю тишу, коли можна вести німий діалог з душами предків, з душами тих, хто пішов, хто покинув цей світ назавжди. Тільки так, тільки в тиші можна відчути і зрозуміти, до кінця оцінити цей день – ми тут, ми ще тут, але ніщо не вічно, ніяких гарантій немає і не було ніколи, це все тимчасово, люди інколи йдуть в одну ніч, в одну мить, назавжди. Живіть, не існуйте, робіть добрі справи, живіть.
Зрозумійте очевидне й просте – жити потрібно не потім, а зараз, відчувати не втому буденності, а відчувати життя. Але забагато людей, забагато машин, забагато марноти і метушні – так і хочеться крикнути всім, як у Стародавньому Римі: «Memento mori», – не спішіть, пам’ятайте про смерть, ми там будемо всі, ми всі помремо, це остання зупинка на вашім – на нашім – життєвім шляху.
Ні, ніякого перфоменсу в стилі «ми на гробках», коли дістають їжу, міцні напої і просто між могилами накривають столи. У нас в Галичині цього всього немає – люди моляться за душі своїх померлих родичів, відвідують могили, ставлять свічки, квіти несуть. Тільки от…
Всі ніби приходять і приїжджають на кладовище саме в цей день. Всі ніби кудись поспішають, кожен третій говорить по телефону так, що чують то всі. Байдужі до всіх, крім власних потреб, машиною хочуть заїхати мало не під саму могилу, два метри пройти ну ніяк – мова йде про здорових людей. Запалили свічки, перехрестились, пробурмотіли молитву і швидко назад. Сіли в машину – все, відбули, поїхали. Не знаю, як це відбувається у великих містах, де є декілька цвинтарів, – але тут, у провінції, все саме так.
Так, не всі поспішають – і десь є той, та, ті, хто спокійно запалює свічку (свічки), квіти кладе, довго молиться, нікуди не йде, не спішить. Спокійно, без зайвих рухів і метушні, тихо і гідно. Довго бесідують, моляться. Такі є. Але загальна картина – що це як мурашник. Більшість робить це, бо так треба, бо так роблять всі, що люди скажуть, це така давня традиція, правило, це ритуал.
Звичайно, це моя суб’єктивна оцінка – кожен вирішує сам, що робити, йти чи не йти, як. Хтось у вишиванці, а хтось у «парадних спортивних штанах». Це як з могилами: більшість притомного розміру, чорний камінь і хрест, але є і в стилі «багато, так, щоб бачили всі». Мавзолеї, псевдогробниці, цілі монументи. Це природа людська. Це як місце купити на видноті: так, вільного простору для поховань немає давно, але я заплатив – і вже є, знайшли, в переході, навіть на проїжджій частині, в мене є гроші, я можу все. Ілюзія величі, контролю і влади, яку дають гроші.
Війна внесла свої корективи і в географію цвинтаря, в місце для поховань. Тут не змогли так, щоб окремо виділити площу для меморіалу, тому притулили як є. «Алея героїв» закрила від поглядів всіх, хто приходить сюди в ці дні пам’яті і поминання померлих, могили пихатих, куплених і марнославних людей. Вони, ці герої, прикрили собою, власною жертвою, власним життям нас всіх – і мертвих, і, звичайно, живих.
Я не люблю приходити на цвинтар в цей день. Перше листопада, День всіх святих, день поминання всіх, що відійшли у вічність, – але я йду. Я приходжу надвечір, коли сутеніє і видно вогні. Я приходжу, коли вже немає такого тлуму людей, і запалюю свічки на могилі батьків.
11.11.2025