Дорівнятися імперії

Сюжет другої частини дилогії Семена Скляренка зрозумілий, як і попередньої, уже з назви — йдеться про біографію великого князя Володимира Святославича. Крім очевидного біографічного підґрунтя, обидві книжки мають ще чимало спільного. Насамперед, це композиційна побудова — як і “Святослав”, “Володимир” складається з двох частин. І в обох частинах чи не основне, навколо чого обертається дія, — це протистояння Візантії і Русі. Імперії і молодої державності. От тільки, на відміну від Святослава, Володимир свій герць з імперією виграє.

Якщо “Святослав” радше про необачність прямолінійних воєн проти імперії, то “Володимир” — радше про спробу їй дорівнятися. Якщо бути точним — про повернення батьківської спадщини і зрівняння в силі з ворогами, причому ворог, знов-таки, персоніфікований у тій-таки імперії. Відповідно, цілком невипадково на перший погляд роман нагадує шлях героя, мало що не за Кемпбеллом — від народження поставлений у нижче становище, ніж належало б, головний герой повстає проти несправедливості, перемагає ворогів, долає несприятливі обставини і, зрештою, повертає собі спадщину, мало того — одружується зі справжньою принцесою, сестрою візантійського імператора. Зрештою, біографія великого князя, у тому вигляді, в якому її донесли літописи, дуже незле надається на гри навколо “шляху героя”.

Втім, не все так просто.

Насамперед, впадає в очі, що сам Скляренко, ніби зумисне, повсякчас підкреслює “рабське” походження Володимира. Навіть перша книга роману так і названа — “Син рабині”. Конфлікт, який закінчується кривавим взяттям Полоцька і назавжди ламає долю Рогніди, починається з нерозважливих слів тої ж Рогніди — “Не хочу роззувати робичича”, а закінчується словами тої ж таки Рогніди – “Володимир не трел (раб – за перекладом зі шведської редактора книги), а князь і Рогніда також буде не ті (рабиня – за тим же джерелом), а велика княгиня Київська”. Та й сам Володимир постійно згадує про своє “неправильне” походження, навіть у момент свого найбільшого торжества — одруження з порфірородною Анною — честь, якої довго добивалися навіть Оттони і про яку не могли і мріяти більшість європейських родів. Через одне покоління цей шлюб забезпечить Володимировим внукам, синам і донькам Ярослава ряд вигідних шлюбів.

Володимир і Рогніда. Живопис Антона Лосенка. 1770 р.

В результаті складається наполегливе враження, що єдина справжня ціль Володимира — позбутися уявного “рабства”, довести всім, що він не гірший за тих, хто народився імператором чи королем. З точки зору раннього Середньовіччя, де система ленів та феодів ще тільки складалася, та й пізніше чимало родоначальників європейських аристократичних родів починали кар’єру як Raubrittern (лицарі-розбійники) — хоча б Габсбурги і Грімальді, а чимало аристократичних родів мають у генеалогічних легендах історію хлопчика-підданця, який дійшов до вершин завдяки виключно власній хоробрості і розуму — аж такі переживання з приводу походження виглядають дивно.

Якщо не згадати, знов-таки, про те, що Візантія у “Володимирі” виконує роль “дозволеної імперії”, замість Російської. Тоді стає зрозуміло, що “шлях героя” – це не просто розповідь про боротьбу за належне місце, а історія того, як підкорений імперією дорівнюється до неї. Таке тлумачення найбільше апелює до різного роду постколоніальних комплексів — дуже вже видно тут бажання стати таким, як імперія, “догнати і перегнати”.

Володимир досягає своєї цілі, здавалося б, чого ще бажати. Втім, тут і починається справжня суть. Вона про те, що дорівнятися імперії — це ще тільки півсправи. Важливо не стати її частиною — не так фізично, у вигляді колонії, як культурно, не втратити власної оптики.

Саме про це — море деталей, які супроводжують прийняття Володимиром християнства, одруження з Анною та розбудови держави. Насамперед, внутрішній монолог самого Володимира — це просто-таки “за що ж ми билися з ляхами” — три сторінки позірний тріумфатор оніміло запитує світ — “невже Русь була варварською?”. Та й половина церемонії прийому послів — це не надто дипломатичне витикування послам про те, що Русь має і своїх священиків через Болгарію, і своє письмо у вигляді черт і рєз, а ось Візантія тільки те і робить, що порушує договори та утискає русів.

Оповідь про прибуття до Києва василіси Анни зовсім не виглядає весело. Навпаки, вона супроводжується двома дуже вимовними мотивами. Перший — це оплакування загиблих при облозі Херсонеса. Другий — символічне “роззброєння” через винесення з палат зброї — як тієї, що належала попередникам Володимира, так і здобутої у попередніх боях. Причина називається очевидна — не личить залишати німих свідків боротьби з імперією у момент показового з нею замирення. Правду казати, у цей момент починає тригерити досвідом останніх двох років з усіма судами над військовими, історією сержанта Журавля, лініями розмежування та різного роду “просто перестати стріляти”.

Василій ІІ , Констянтин VІІІ та царівна Анна, яку переконують одружитися з Володимиром. З Радзивиллівського літопису

Крім того, поєднання з імперією супроводжується двома розривами. Перший — це розрив з сім’єю. Рогніда іде в монастир, так і не простивши Володимира, діти від Рогніди відмовляються бути присутніми на зустрічі нової дружини батька. Гинуть усі ті представники умовного “народу”, які допомогли Володимирові стати великим князем: засуджують на смерть холопа Давила, гине колишній гридень Тур. Зрештою, матір князя Володимира, Малушу, не допускають до великого князя, адже виглядає вона, як смердянка, якій не личить псувати своїм виглядом княжі покої.

Загалом, Малуша у “Володимирі” присутня у вельми цікавий спосіб. Малуша залишається не тільки невидимою, а й недосяжною для свого сина — князя аж до кінця книги, хоча постійно отримує відомості про нього від гридня Тура, який завербувався у Володимирову дружину. Тим часом, усі задуми Володимира відшукати матір постійно витісняються чимось іншим, а останній задум на цю тему обриває вже смерть. Складається враження, що Малуша у “Володимирі” — це навіть не стільки реальний персонаж, а свого роду персоніфікація загубленого і так і не віднайденого у гонитві за славою і визнанням “я”. По суті, Скляренко дає зрозуміти — гонитва за зовнішнім дорівнянням до імперії заради заспокоєння комплексів, породженими тією ж імперією, вимагають дорогої ціни — власного “я”.

Родичання Володимира з василевсами починає виглядати прецікаво. Характерно — новий родич, імператор Василій ІІ Болгаровбивця просить у швагра майже виключно війська і харчів. І тут зринає ще один тригер — повсякчасне “викачування” Москвою з України саме харчів, включно з вилученням усього і вся їстивного, яке закінчилося Голодомором. А також тисячами українських хлопців, які полягли у рядах радянської армії — в роки того ж Афганістану і ті, яких послали придушувати “контрреволюцію” у Чехолсоваччині та Угорщині. Воістину, “не за Україну, а за її ката довелось пролить Кров добру, не чорну”. Опис душевних відносин Володимира з поляками, чехами, угорцями у такому розрізі виглядає замалим не алегорією на Антибільшовицький блок народів.

Християнство у цьому контексті теж виглядає єством "з другим дном". Тлумачення його, як м’якої сили імперії, зрозуміло, служить передусім для маскуванням у дусі офіційного атеїзму, де християнство не могло бути добрим апріорі, як і інші релігії. Але маскує воно не що інше, як демонстрацію “м’якої сили” імперії і “політичну релігію” тої ж імперії. Невипадково хрещення Русі обставлене силою деталей, які свідчать про насилля і які змушують згадати насильницьку боротьбу з тим-таки християнством у 1930-ті роки — а вже цього Семен Скляренко надивився.

Замах Рогніди на Володимира. З Радзивиллівського літопису 

У всьому цьому виняткове значення мають образи обох Володимирових дружин. Кожна з них, здається, представляє одну з імперій: якщо Анна — Візантію, то Рогніда, вочевидь, — Священну Римську імперію германської нації, а якщо брати за великим рахунком, то й весь умовний Захід в цілому. Єдине, що об’єднує цих жінок, — це те, що жодна з них не стала дружиною Володимира по своїй волі. Рогніда стає великою княгинею Київською після захоплення і спалення Володимиром Полоцька та вбивства усієї її рідні. Хоч убийте — не вірю я у раптову любов після такого, хоч Скляренко відверто не жаліє фарб на опис раптового спалаху взаємних почуттів. Враховуючи походження Рогніди, відверто проситься аналогія зі способом рятунку від масових зґвалтувань, описаний у “Жінці в Берліні”, — знайти покровителя серед старших званням, який охоронить тебе від десятків нижчерангових насильників.

Анну ж віддають заміж внаслідок військового шантажу, коли її брата, імператора Візантії, поставлено перед вибором — або втрата Херсонеса, або шлюб сестри з північним варваром. Почуття і бажання самої Анни не цікавлять нікого, зрештою, вона й сама починає бачити себе свого роду таємним послом та лобістом Візантії. Її чужорідність повсякчас підкреслюється — аж до того, що її постать стає майже незримою, вона розпливається.

Втім Анна має дві цікаві особливості саме у контексті вже згаданої “м’якої сили” — насамперед, вона розпливається серед оточення, незважаючи на чужорідність. А друга — вона везе з собою книги, священиків, книжників, яких відверто названо “Це добра зброя”. Бо це і є зброя — ота сама “м’яка сила,” якою є кожна культура. І у сцені навколо шлюбу є момент, де Володимир цю зброю знешкоджує — заявляючи, що Русь має вже своїх священиків — болгар і візантійський патріарх має владу лише над своїми, грецькими, священиками.

Здавалося б, перед нами в образі Володимира — не що інше, як закомплексований чоловічина, який всю дорогу самостверджується за рахунок жінок. Зрештою, аби завершити логічний ряд, вільно припустити, що оцей самий комплекс і не дає всемогутньому князеві Київському розшукати власну матір.

Малуша з братом. Ілюстрація 1895 р.

Втім, і тут знову не все так просто. У цьому моменті насправді сплелося дуже багато і з різних сторін. На поверхні лежить розгадка дивної раптової любові Рогніди і Володимира — Східна Німеччина на момент написання роману входила у радянський блок, тоді як Греція була у Західному світі. Звідси і перевага болгарським священикам — як “кращим друзям радянського слона”. Складно зрозуміти, чим є у такому випадку чужорідність — чи просто відчіпним, чи глибокою в’їдливістю.

Втім, це тільки частина. З точки зору логіки “нація проти імперії” все виглядає складніше — це можна зчитати як мрію про реванш за приниження і колоніальне буття. Причому реванш дуже характерний — у обох випадках Володимир дуже швидко дає зрозуміти, що “роздавати карти” щодо звичаїв, мови, манери спілкування і т.д. буде він і ніхто інший. Як тут не згадати такий вічний сюжет українського фольклору, як “потурчення” або “зляшення” саме через шлюб, вільний чи невільний. Правда, мало хто додумувався, що проблема була не в шлюбі з чужинками чи чужинцями, а в політичній перевазі нації, до якої належали конкретні “чужинці”.

Інша можлива точка зору — стосунки з обома жінками є не чим іншим, як алегорією до відносин Русі чи то України з, одного боку, Заходом, з іншого — з Російською імперією у всіх її ітераціях. І там, і там починалося зі взаємного тяжкого сусідства — втім, з Заходом налагодилися взаємовигідні стосунки. Натомість Росія прийшла і за рахунок схожості мови і тієї ж конфесії ніби й розчинилася, стала незримою, як Анна в Києві, але залишилася чужою. А, головне — вона прийшла і витіснила Захід несподівано — саме на це натякає історія розлучення з Рогнідою, несподіваного і важкого. Втім, надалі — саме діти Рогніди правитимуть Руссю, тобто Ярослав і його нащадки. Тобто Україна таки лишиться культурно з Заходом.

Підсумовуючи, історія книжкового Володимира — це історія апріорної невдачі копіювання зовнішньої форми імперії як компенсації власного нею приниження, це історія про небезпеку непропрацьованого постколоніального синдрому і про важливість власного культурного наповнення форми, звідки б її не брати.