«Берестечко»: поразка як початок шляху

Серед усього написаного українськими поетами і прозаїками “Берестечко” Ліни Костенко, мабуть, найпрозоріше і найменш обтяжене другим дном і підтекстами. Воно настільки прозоре, що аж дивуєшся, чому замість Берестечка було не взяти Полтаву. Доказом цьому є те, що численні, з огляду на перебіг реальних подій, ляпи майже абсолютно уникли уваги критиків, а сам текст поеми, попри популярність, не зазнав повсякчасного цитування у сусідстві з пафосними “невільницькими плачами”.

Небачене диво — чого не скажеш про пера цієї ж авторки “Марусю Чурай” , з якої "широка громадськість" витягла і затягала по всіх кутках відому цитату, що “Історію ж бо пишуть на столі, Ми пишем кров’ю на своїй землі... Піснями і невольницьким плачем, Могилами у полі без імен...”, начисто згубивши весь справжній зміст і цитати, і цілої поеми.

На відміну від, знову ж таки, “Марусі Чурай” і основної маси творів, які обговорювалися раніше, “Берестечко” опублікували вже в роки Незалежності — очевидно, це і вплинуло на явну відвертість щодо ролі Москви. Можна навіть сказати, що коли “День гніву” Юрія Косача — це те, як би виглядала наша історична белетристика без совка, то “Берестечко” — це те, як мала б виглядати та частина белетристики, яка просто мусить зайнятися терапією травми. У цьому сенсі “Берестечко” можна вважати і зворотним боком тієї ж “Марусі”, і її продовженням.

Перш ніж проговорювати значущі моменти, варто нагадати сюжет. Практично весь текст роману у віршах — це роздуми Хмельницького після повернення з Криму, точніше з короткочасного почесного полону після програної битви під Берестечком. Позірно все виглядає чимось на кшталт віршованого потоку свідомості, але якщо придивитися пильніше, стане зрозумілим, що сюжети цього потоку змінюють один одного у певному порядку. Першою (як, у принципі, і годиться) стоїть власне тема перебігу битви, вслід за нею обігрується тема почесного полону у хана та фактор зради дружини Хмельницького, яку в романі названо “пані Гелена”. І от після цього вже йде таки справді потік свідомості, де почергово змінюють себе теми зради, ролі Москви у подіях української історії, ренегатства, провінційності українців унаслідок тяжкої історії. Ця своєрідна інтермедія, яку можна розібрати на цитати незгірш знаменитої історії, писаної не на столі, змінюється темою спогадів Хмельницького про його життя, перепрошую за каламбур, “до Хмельниччини”. Цю біографію навздогін змінюють роздуми про неминучість “виходу з пустелі” — і знов-таки інакшість на тлі Заходу. Їх змінює сюжет виклику “з того світу” полковника Небаби, який уривається надривно-трагічним “А ще скажи про долю України. — Козак сказав: Я ще раз хочу вмерти...” Після цього ще раз з’являється зелений кінь, який несе на собі покійну пані Гелену, і на наступній же сторінці (а заодно і наступного ранку) картина різко змінюється на оптимістичну — приїзд Ганни, вдови полковника Золотаренка, яка, по суті, повертає Хмельницького до життя. Й у фіналі ми бачимо спочатку кволе відновлення, а зрештою повернення до урядування і, кажучи ширше, життя з оптимістичним мотто: “Життя людського строки стислі Немає часу на поразку”.

"Битва під Берестечком. 1651 рік". Артур Орльонов. 1999 р.

Уже сама побудова сюжету, по суті, є певною алюзією до сюжету про подорож у потойбіччя, коли герой проходить усі кола пекла, очищається у цій подорожі й виходить (точніше — піднімається назовні) з новим самоусвідомленням і, по суті, в новій іпостасі. Найвідомішими трактуваннями цього сюжету поза численними міфами, загальна канва яких вписується у концепцію “шляху героя”, за Дж. Кепмбеллом, є “Енеїда” Вергілія (точніше, її третя пісня, де Еней спускається в царство Плутона) та “Божествення комедія” Данте. Якщо мати на увазі ці два сюжети, то “Берестечко” досить легко прочитується як варіація на тему “шляху героя крізь пекло” у контексті українського національного постколоніального відродження. Прослідкуємо за руками — все починається з військової поразки, яка в українських реаліях ставала першою сходинкою до втрати державності та всіх інших катаклізмів. Потім Хмельницький, який у даному разі є нічим іншим, як персоніфікацією умовного епічного героя, проходить через своє персональне пекло — усвідомлення поразки, почергове шукання винних, переоцінка відносин з Геленою і самої Гелени, пияцтво, усвідомлення персональної зневаги і так далі. Тут треба зауважити, що чимало з цього переліку у тій чи іншій формі наздогнало дуже багатьох в українському ХХ столітті, і далеко не тільки великих — починаючи від усвідомлення поразки і розуміння як “темних сторін” власного народу, так і об’єктивної ситуації, яка не дає Україні стати на рівень з іншими країнами (“Ми — щит Європи і свій хрест несем”) через відчуття покинутості, коли допомоги чекати ні від кого, і до побутового самознищення через пияцтво на ґрунті нереалізованості та страху. По суті, герой “Берестечка” проходить у “турборежимі” все внутрішнє невидиме пекло власного народу.

Зрештою він спускається на самісіньке дно — питає поради і помочі у посланця “з того світу”, світу мертвих. Вельми характерно, що являється людина, загибла у бою, причому рани, які призвели до загибелі, вельми характерні — обрубано обидві руки. І поетеса додатково акцентує на цьому: “Хіба б поліг від рук якогось драба Козак Небаба, вихрові рідня?” Тут прозорий натяк на суть — штучна стриноженість, штучне недопущення до активної дії, яке випливає як із надмірної кількості противників, так і з відсутності підтримки. У всьому цьому баба-віщунка скидається на якусь версію Сивілли, яка веде героя крізь пекло, аби передати його провідниці у майбутнє переродження й усвідомлення, яку персоніфікує Ганна Золотаренкова — така собі козацька Беатріче.

Ілюстрації до видання роману "Берестечко". Либідь. 2010 р.

Загалом постаті жінок тут неспроста. Їх три. Хронологічно першою є пані Гелена, точніше її привид, який поступово доводить Хмельницького ледь не до божевілля. Друга — це баба-віщунка, яка спочатку виглядає звичайною буркотухою. Вона обпирає і годує горопашного чоловіченька, аби не віддав Богу душу остаточно, але поступово виявляється, що це тільки машкара — насправді це свого роду втілення духу цієї землі, яка знає, що було і що буде, і вона ж тільки має силу провести героя через найнижчу точку драми. І, нарешті, останньою виступає Ганна, яка виконує приблизно ту ж роль, що й Беатріче у Данте — проводить умовного героя до його перевтілення. Якщо перекласти усіх трьох на мову української культури та історичної пам’яті, то скидається на те, що Гелена є виразником усього, що тягне Україну у підданське становище і всіх тих “низьких” сил, які використовують вороги, — а ось Ганна Золотаренкова втілює саме Україну як сенс і мету. Не випадково Гелену порівнюють із шаленим конем, та ще чомусь зеленим, а Ганну — з крилами.

Закономірно, що не обійшлося без слідів як народництва у вигляді численних апеляцій до “народу” (“Мене Мойсеєм називав народ!”; “Найперше вірив людям. І собі”), так і звичної для українських поетів та прозаїків радянського періоду конспірації — як свідомої, враховуючи, що писатися “Берестечко” почалося ще у радянський час, так і неусвідомленої, у вигляді свого роду “колективного несвідомого”. Насамперед — чому у ролі поразки, яка відкриває “брами до пекла”, Берестечко, а не Полтава. Також сюди ж філіппіки в адресу як многострадального князя Яреми, так і узагальнених “яничарів”. Сюди ж образ хана Іслам-Гірея як не те що людолова, а й замалим не педофіла. І таки сюди ж розділення кримських татар на “народ”, який “не зрадить зроду”, і того ж зрадливого і хитрого хана — і зведення власного народу суто до простих козаків, які борються за незалежність.

Хоча, з іншого боку, добре видно, як попри все це поступово проступає доволі непритаманна народництву критика провінційності того-таки народу — що важливо, разом з аналізом обставин, які не дають українцям “дорости”: “Ну а якби нам матінка Оранта підкинула Вергілія чи Данта? То й був би він тут за приблуду І невідомий на весь світ Неодукованого люду Неошанований піїт”. Також і сам Хмельницький протягом усього тексту регулярно апелює до роду і його честі, яку він не зганьбив, — принаймні зробив усе, щоб не зганьбити.

Втім, ця “шляхетська” лінія має і паралельну функцію. Уже згадувалося, відносно Москви Ліна Костенко демонструє неймовірну, як порівняти з “Марусею”, відвертість. Це й зрозуміло — не всім з її покоління пощастило взагалі дожити до часів, коли “можна”.

Втім, закономірно, що тональність опису Москви — це “гримуча суміш” і того, що нарешті “стало можна”, і торжества недобитої жертви. І, зрештою, природно, що тут усе ще проривається чимало постколоніального комплексу неповноцінності — зокрема, це видно в уривку з перекручуванням-перекривлюванням російських прізвищ.

Особливо цікавим у цьому контексті є двовірш “А цар московський, він якого роду? ...Я сам герба Абданк!” Після Косача, певно, єдиний наразі випадок, де прямо згадано, що провідник українців — не безадресний “народний вождь”, а таки шляхтич, рівня серед рівних. Хоча з точки зору історика дещо нісенітниця — як не крути, але Романови являли собою побічну, хоч і дуже далеку гілку Рюриковичів, які як правляча династія з віковою історією стояли незмірно вище дрібного шляхтича-козака, яким був Хмельницький. Але тут насправді — не про рівні. Тут про те, що навіть з точки зору станового права українці мають право на власну державу, вони не гірші за своїх сусідів. Це про право первородства, а не про ранги насправді.

Наостанок варто згадати і загалом доволі мінорну тональність тексту в цілому. З одного боку, це назагал досить характерна риса патріотичних віршів, і тільки відсутність пафосу врятувала “Берестечко” від того, щоби стати поживою авторів мемів про “непозбувну бентегу” і всенаціональну пристрасть до сумних пісень. Ця ж таки відсутність пафосу дала у підсумку винятково виразну пронизливість, на кшталт ось такого уривку:

А хто ж вас, хлопці, зміряє очеретиною,

Хто в чистім полі витеше труну,

Хто заболить сльозою, хто чарчиною,

Хто заболить словами об труну?

Хто край полів, у тім кривавім клоччі

Окрай доріг поткнеться вас обмить?

Хто гайворонням вицабані очі

Червоною китайкою затьмить?

Які ж вас дзвони одридають

Хто проведе в Господню путь?

Своїх то з честю поховають,

А наших — просто загребуть!

Назвуть вас зрадниками, Страдники,

Імення ваше осквернять

А раз ви зрадники, то зрадники!

То можна й землю зарівнять!

Ви ж до чужих земель не сласні,

Коли ж ви зрадили, кого?

Та ж зрадник власного народу —

Хто вірний ворогу його!

У цьому уривку, при всій його пронизливості, відбився принциповий поворот від безадресного “невольницького плачу”, який радше про власний страх і біль, ніж про втрату, — до осмислення і проживання цілком конкретної людської втрати. Саме про це сигналить як чітке називання категорій, так і детальність (щоб не сказати дріб’язковість) виписування церемоніалу скорботи. В українській поезії за силою цитованих рядків може зрівнятися тільки пісенний текст Михайла Гайворонського “Коли ви вмирали” і поезія “Лебідонька” авторства Тамари Горіха Зерня (більше відома у виконанні гурту “Широкий лан” під назвою “Я прийду у сни”). Просто порівняти з останнім: “Телефон на нулі... За нулем — солов’ї І розстріляне «Градами» небо...” — та масою життєвих побутових деталей, у яких виражається скорбота. Це саме про момент усвідомлення конкретики втрати і вибудовування свого життя як вислову й осмислення власного “я” та проживання власних відчуттів і досвіду.