Алегорія і анестезія

На перший погляд, у белетристики і фантастики спільне хіба те, що вони належать до популярних жанрів, які вважають «легкими», тож їх не прийнято асоціювати з серйозними та глибокими темами, попри хибність такого підходу. Белетристику від такого сприйняття не рятує навіть факт, що сюжети цей жанр бере з масиву цілком собі реальних історичних подій. Одним із наслідків є поширена манера критикувати письменників, які пишуть художні тексти на історичну тематику, за більш чи менш грубі неточності щодо фактів та матеріальної культури.

Олеся ІСАЮК

Центр досліджень визвольного руху

Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»

І хоч проблема існує, та, як я вже неодноразово писала і в загальних оглядах, і в більш предметних розборах, маємо справу не так з реальною проблемою, як з колізією, коріння якої виростає з факту, що функціонал історичної белетристики – не відтворювати історичні події з максимально можливою документальною точністю (для цього на популярному рівні існує документалістика), а радше передавати певні сенси, замасковані з різних причин під давнішу епоху. Причини такого маскування можуть бути різними – починаючи від страху стати жертвою переслідувань за «буржуазний націоналізм» і закінчуючи бажанням сформувати певну дистанцію до предмета осмислень. З іншого боку, сама наявність у назві жанру слова «історична» передбачає мінімальний поріг відповідності історичним реаліям.

З фантастичним жанром у широкому сенсі слова ситуація складніша і потребує з самого початку чітко окреслити межі інтересу. Передусім, цілком зрозуміло, що йдеться далеко не про весь арсенал фантастичного жанру – і точно, наприклад, не про наукову фантастику. У контексті літературного тексту як способу та шляху осмислення історичного досвіду має значення фактично лише соціальна та історична фантастика – тобто така, яка в той чи інший спосіб може перетинатися з конкретними історичними подіями та соціальними процесами. Історичну фантастику (вона ж «жанр альтернативної історії») широка читацька аудиторія знає переважно за сюжетами на тему «попаданців», які більш чи менш кардинальним чином змінюють перебіг подій або ж повертаються у свою епоху, переосмисливши себе і світ. Насправді жанр історичної фантастики цим аж ніяк не обмежується – доречніше буде сказати, що цей сюжет є одним із нішевих у цілому різноманітті жанрів. Соціальна фантастика знайома передусім за жанром антиутопії, коли автор малює світ, захоплений чи то тоталітарною сектою, чи то єдино мудрою партією, і концентрується на зусиллях героїв зберегти власну моральну автономію в таких умовах або ж малює картину повстання проти керівників світу.

Утім, це далеко не єдине, що можна сказати про фантастичні тексти, які останніми роками з’явилися на полицях українських книгарень. Велика їх частина є, звісно, фантастикою в стилі, наближеному до готичного, от тільки нечисть зазвичай в дусі стабільного тренду повернення, перевідкриття та осмислення української традиції рідна – представлена як не характерниками, то пантеоном давньослов’янських божеств.

Але інша частина (яка, власне, нас і цікавить) є вельми цікавим явищем з точки зору історика, історичної пам’яті та способу осмислення колективного травматичного історичного досвіду. Не претендуючи на всеосяжність, назву тільки кілька примітних текстів цього напряму – «Вартовий брами» Зірки Шевченко, «Діти вогненного часу» Катерини Пекур і Мії Марченко, збірник колективного авторства «Корчма на перехресті світів», перший том «Пісні бризів» Катерини Пекур.

Усі згадані тексти, і не лише їх, об’єднує ряд рис, які змушують засумніватися в тому, що єдиною мотивацією авторів було поділитися зі світом своїми фантастичними візіями. Передусім у них відносно мало фантастики – у сенсі відверто неможливих з точки зору науки та раціональної логіки подій на кшталт польотів людей чи переміщень у часі, які, проте, забезпечують основну частину сюжету. Наприклад, у «Вартовому брами» Зірки Шевченко єдиним відверто фантастичним елементом є факт мандрівки в часі обох головних героїв з сучасності прямо у середньовічну Францію, а конкретно у момент драматичного фіналу альбігойських воєн, політичним результатом яких було підпорядкування Провансу Французькій короні. Аналогічно, елемент мандрів у часі присутній у «Дітях вогненного часу», але не лише – сюжет тримається на ідеї, по суті, неприкаяних душ, які, за народною традицією, загинули несподіваною чи насильницькою (чи одне й те ж докупи) смертю і мусять фактично купувати звільнення від своїх гріхів певним терміном своєрідної «служби». Інше тлумачення – такі душі не знають спокою, позаяк їх не провели на той світ належним чином, або ж справа їхнього життя залишилася незакінченою.

Так чи сяк, явно фантастичний елемент не домінує над сюжетом. Понад те, у більшості випадків можливе подвійне тлумачення – начебто фантастичні вміння чи дії героїв можна вмістити у поле пояснень, які задовольняють намацальний практичний досвід. Особливо щедра на такі підходи «Пісня бризів» Катерини Пекур. Зокрема, дар Бачення, що дозволяє героям бачити справжні емоції інших, непогано корелює з гарно розвинутою інтуїцією в поєднанні з чутливістю. А враховуючи акцентуацію авторки на тому, що воно часто-густо стосується переважно родичів та коханих, у підсумку все виглядає як гарна інтуїція, перемішана з проникливістю і просто добрим знанням по-справжньому близьких людей. Інша фантастична риса – вміння зцілювати через вливання у хворого енергії – апелює до різноманітних напівлегендарних практик зцілення через силу енергії, починаючи від карпатських мольфарів і закінчуючи оповідками про філіппінських цілителів-хілерів, начебто здатних проводити безкровні операції самими лишень руками.

У сухому залишку відверто фантастичних елементів залишається мінімум – наприклад, факт мандрів у часі, неможливих з точки зору науки навіть теоретично, або ж здатність персонажів «Пісні бризів» літати.

Натомість аж ніяк не мінімальна кількість елементів історії: починаючи від того, що сюжет прямо розташовано в історичному просторі – на кшталт пригод героїв «Вартового брами» у альбігойській Франції чи у фентезі Наталі Данькової «Засуджений до страти», дія якого розгортається у Гетьманщині XVIII століття, і закінчуючи цілою хмарою неявних паралелей до різних історичних епох у «Пісні бризів». В останньому тексті без особливого клопоту можна розгледіти суспільства стародавнього та колоніального Сходу, спільноти гірських народів, засновані на родовій організації, протистояння Росії з Кавказом, яничарів як соціальне явище, окремі моменти соціального життя СССР, переслідування євреїв у Третьому рейху і навіть історії, які нагадують цілком реальні ситуації з життя діячів визвольного руху. У «Дітях вогненного часу» теж надибуємо у вставках цілий букет епох – від першої третини ХІХ століття починаючи й першим етапом повномасштабної російсько-української війни закінчуючи. Окремі автори збірника «Корчма на перехресті світів» поселяють своїх героїв, наприклад, в Україну 1918 року.

Як бачимо, навіть якщо світ твору вигаданий, у ньому без особливих проблем можна впізнати різноманітні епохи, країни й соціальні явища та процеси. Зрозуміло, за умови належного рівня історичної ерудиції та вміння виділяти суть з подробиць. Після цього вже не надто дивує факт, що серед героїв можна без проблем надибати не те що представників історичних суспільних груп (на кшталт рицарів середньовічної Франції чи українських козаків ранньомодерного часу), а й подекуди цілком реальних історичних персонажів – зрозуміло, на епізодичних ролях.

Та значно глибшим рівнем ігор з історією є своєрідний паралелізм у дусі вже згаданої подвійності тлумачень з практичної точки зору, який проявляється у ситуації, коли логіка фантастичного явища прямо паралелиться з тим чи іншим історичним фактом, явищем, процесом. Так, у «Дітях вогненного часу» всі неприкаяні душі фантастичного Завокзалля виявляються загиблими у цілком собі реальних катаклізмах і трагедіях – від Батуринської різанини 1708 року через потоплене у крові Листопадове повстання 1830 року та промислові катастрофи і, зрештою, розстріли в Бабиному Яру та смерті під час бомбардувань Києва обома тоталітарними арміями у 1941–1944 роках. Таким чином, на перший план виступає факт загибелі величезної кількості невинних людей у кривавих трагедіях ХХ століття, призвідницею яких тією чи іншою мірою була Росія в тій чи іншій іпостасі.

Цей художній прийом, вочевидь, є тільки одним із проявів ефекту алегоричності, коли навіть відверто фантастичні елементи виглядають як алегорія до реальних явищ, подій та процесів. Так, польоти Санди у «Пісні бризів» в критичній ситуації у такому контексті сприймаються як алегорія до власної ідентичності та прагнення жити, силу до чого дає усвідомлення тієї ж ідентичності й бажання зберегти вірність собі, але не зламатися. Історія з участю водних духів Києва у протистоянні злу звучить алегорією до місця підриву дамби у селі Козаровичі в успіху оборони Києва навесні 2022 року від російської армії. Усі мандрівки в часі сприймаються як аналогія своєрідної внутрішньої еволюції, коли аби зрозуміти, хто ти сам і чого прагнеш, мусиш зануритися у досвід попередніх поколінь – зрештою, цю операцію тепер проробляє велика частина країни. Зрештою, всіляке чортовиння відверто потойбічної природи зазвичай з’являється з північно-східного боку або ж на тлі чергового акту «великої незакінченої війни» Росії проти України – що чітко вказує на те, кого автори (вочевидь не змовляючись та повністю справедливо) вважають головним злом.

Попереднього разу в українській літературі така кількість алегоричності з явним натяком на історію боротьби України проти Росії за власну свободу та культурну самість трапилася на рівні популярних жанрів у випадку історичної белетристики 1960–1990-х років. Практично у кожному тексті, написаному у 1960–1980 роках, можна подибати дивні «обмовки», неточності, що підозріло точно лягають в реалії ситуації українства та відносин з Москвою тих часів, а інколи автори дозволяли собі й відверто змальовувати візію водночас повстання проти імперії і долання її деформуючого впливу – як Роман Іваничук у «Мальвах» чи Ліна Костенко в «Марусі Чурай».

Усі ці твори посідають особливе місце у контексті не так літератури, як періодів функціонування історичної пам’яті. Переважна більшість із них була написана у першій половині 1990-х та концентрувалася на найбільш трагічних епізодах відносин України та її сусідів, а стиль викладу запам’ятовувався великою кількість емоційних та кривавих водночас подробиць, як і відповідним словництвом. Тематика ж зосереджувалася на проблемах збереження ідентичності, боротьби, протистояння імперії, проживання і долання історичних трагедій та їх психологічних наслідків. Пізніше, у 2000-х роках, ці обставини зробили їх легкою мішенню для критики молодшого покоління літераторів та частини істориків, позаяк багато хто з авторів не надто грішив точністю відтворення історичних подій.

Та якщо розглядати їх у контексті пам’яті про геноцид, тоталітаризм та імперію, то всі критиковані аспекти несподівано відносно легко знайдуть своє місце у структурі травми, надто повторюваної і тривалий час невисловленої, що було продемонстровано мною у цілому ряді есе-нарисів.

І в цьому контексті привертає увагу підбір тем авторами згаданих вище текстів з жанру фантастики. Зірка Шевченко вибирає Лангедок у момент протистояння Французькій короні, Мія Марченко та Катерина Пекур – ціле намисто періодів та подій, пов’язаних з російською експансією загалом у регіоні або ж з протистоянням двох тоталітарних імперій, у «Пісні бризів» легко прочитується тема протистояння тоталітарному режимові й імперії, як і повернення собі ідентичності і просто «людського обличчя». По суті, перед нами знову теми протистояння імперії та нищення ідентичності, врятування культури та збереження символів, порятунок майбутніх поколінь перед поверненням того, від чиїх рук загинули покоління попередні, віднайдення себе, долання тоталітарних деформацій… Навіть стандартний для фантастики мотив протистояння добра і зла тут переважно має мотив протистояння саме імперії або ж чужій військовій силі в ім’я збереження своєї ідентичності або ж бодай шансу колись її таки відродити.

У світлі всього вищеназваного зовсім інакше виглядає той факт, що і в текстах, які однозначно належать до жанру белетристики, можна віднайти фантастичні елементи. Наприклад, в «Орді» Романа Іваничука, написаній на початку 1990-х, є жахаючий епізод раптової загибелі дитини серед хрещення або ж зовсім уже фантастичні болотні чоловічки, які скачуть навколо головного героя у казематах Петербурга. Той же Роман Іваничук у другій частині трилогії «Вогненні стовпи» фактично розташовує три різні варіанти розвитку подій навколо лейтенанта Шполи у спільному часопросторі, що натякає вже на магічну прозу. У «Северині Наливайкові» Миколи Вінграновського можна натрапити на фантастичну сцену спілкування кримського хана, який саме лікує поламані ноги, та власне Северина Наливайка.

Як і в авторів новітнього фентезі, ці фантастичні елементи не кидаються в очі, не становлять основи сюжету та мають можливість явного алегоричного тлумачення. Наприклад, травма кримського хана ніби натякає на заборону повертатися з заслання депортованим кримським татарам, а «болотні чоловічки» з «Орди» фактично втілюють страх та приборкання волі тоталітарним режимом. Частину фантастичних елементів можна розташувати у практичній площині – наприклад, чому б ханові справді не поспілкуватися з подорожнім козацьким отаманом? Та й синдром раптової дитячої смерті, на жаль, і тепер трапляється час від часу – хоча переважно під час сну, а не в момент хрещення, як у тексті Іваничукової «Орди».

І без того варто нагадати, що українська історична белетристика ХХ століття як на теренах України, так і в діаспорі загалом багата на сюжетні елементи, передані через сни, видіння, марення та інше, за допомогою яких зображають значущі символічні підтексти сюжету. Таке можна зустріти у «Сагайдачному» Андрія Чайковського, «Патріоті» Миколи Лазорського, «Сині України» Федіва та Злотопольця, «Вогненних стовпах» та «Мальвах» Романа Іваничука, «Мрії» Дніпрової Чайки, «Мотрі» Богдана Лепкого та чималій кількості інших творів. Варто нагадати, що сни та марення теж пов’язані більшою мірою з потойбічним або ж вигаданим, уявним світом.

Що ж до фантастики суто історичної, у стилі «альтернативної історії», то тут варто згадати передусім Івана Білика з його «Похороном богів» та скіфською трилогією. Письменник скористався тим фактом, що в наших знаннях про епоху, яку він обрав як тло для своєї оповіді, досі багато лакун, і деякі з них, імовірно, не будуть заповнені ніколи. Їхня наявність створює широкі можливості для домислів та компонування альтернативних шляхів розвитку подій. Тут слід зауважити, що однією з жанрових вимог фантастики чи фентезі є внутрішня логіка сюжету, а це у випадку історичного фентезі вимагає доброго знання реального фактажу епохи і не тільки. Як наслідок, Іванові Білику вдалося помістити ранньосередньовічні часові відтинки у контексті боротьби за себе проти імперії.

Одначе сума фактів у порівняльному контексті фантастичного жанру й історичної белетристики наводить на думку, що за такої кількості подібностей, хай неочевидних, у тематиці і не лише, дуже ймовірним є факт, що обидва жанри та пов’язані з ними культурні явища виконують одну й ту ж суспільну функцію. А саме – осмислюють український колоніальний, геноцидний, тоталітарний досвід, пов’язані з ним трагедії та колізії, аналізують теми ідентичності та її збереження від знищення.

Втім, цю гіпотезу на старті підважує одна обставина – фактична завуальованість усіх перелічених та пов’язаних тем у випадку текстів у різних під жанрах фантастики. Надто на тлі того факту, що основною мотивацією белетристів підсовєтського періоду була потреба конспіруватися перед недремною цензурою і можливими санкціями – як наслідок, підкреслена емоційність белетристики 1990-х є ще й проявом свого роду ефекту тривалої мовчанки, коли зачаєне вирвалося просто фонтаном.

Одначе тема травми має одну особливість, пов’язану з суттю самої травми як явища. Йдеться про те, що травматизація відбувається у момент усвідомлення власного безсилля протидіяти жорстокості, ламанню всіх норм, нарузі, приниженню і так далі. Зворотно, зцілення від травми передбачає умоглядне повернення у її момент, а отже повторне проживання всього того страхітливого комплексу емоцій.

Це потребує певної анестезії. Вочевидь, такою анестезією однаково добре можуть бути і віддаленість буквального сюжету в часі, і фантастичність окремих елементів. Одне й інше, зрештою, несуть в собі потужний ефект відчуження, відкриваючи можливість сказати, буквально, «це не з нами, це давно» або ж «це не з нами, це взагалі фантастика».

Зрештою, прикметно, що більшість белетристів походили з заходу та центру України, тоді як серед авторів фантастичних текстів вистачає уродженців також українських сходу та півдня, причому молодших вікових категорій. Це не лише є наслідком очевидної зміни поколінь, а й накладається на іншу динаміку – заміни совєтського чи постсовєтського наративу на український, а заодно долання геноцидної та тоталітарної травми, дослівно – віднайдення себе, що видно з матеріалів соціологічних опитувань, результатів виборів та поширення культурних практик.

Отож виглядає на те, що в жанрі фантастики маємо продовження осмислення українцями своїх історичних трагедій і травм, до того ж у модерній літературній формі.