Якщо ви історик чи цікавитеся історією і раптом вам до рук потрапила книга «Пісня бризів», за якийсь час майже напевно зауважите цілий ряд реплік до реальних історичних явищ та феноменів – переважно з історії спільнот та ментальності, причому «насмиканих» із різних історичних періодів.
Суспільство одного з народів фантастичного світу «Пісні бризів», аллонга, виглядає як калька чогось між стародавнім Сходом і Сходом колоніальним вже новіших часів. Правдодержці в аллонга нагадують інквізиторів середньовіччя, а самі аллонга зразка часів руйнації цивілізації бризів, своїх суперників на момент оповіді, ну дуже подібні на вандалів чи готів, які демонстративно руйнують Рим. Праісторія тих-таки бризів нагадує історію занепаду Хетської держави чи ахейських міст-держав часів катастрофи бронзового віку. Остаточно історія про те, як руїнники древньої цивілізації намагаються затоптати залишки її культури і винищити вцілілих носіїв дуже вже нагадує манеру поведінки Росії з народами, на чиї землі вони прийшли. І це не тільки Україна – а й, до прикладу, Казанське та Астраханське ханства.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»
Зрештою, загадкові вміння бризів, сукупність яких названа у книзі Даром, теж апелюють до поширених міських легенд. Так, вміння головної героїні читати думки натякає на телепатію та історії про надзвичайно потужну інтуїцію деяких людей, її ж уміння зцілювати енергією змушує згадати історії про загадкових хілерів з Філіппін, які начебто уміють зцілювати важкі хвороби, які потребують операційного втручання, самим руками, а вміння літати адресується японським легендам про ніндзя.
Цікаві й стосунки між окремими групами у тих же аллонга. Домінуючий клас відверто нагадує те, що одна моя приятелька – дослідниця у сфері природничих наук назвала якось «лаборантами з докторськими званнями»: гіперздібні до обчислень та інших «математичних» умінь, але з явними проблемами до узагальнення й аналізу поза визначеними межами. Перспектива переступити цю межу їх часом просто-таки лякає, і цей страх можна порівняти хіба що з боязню ритуального осквернення в деяких релігіях, причому відразу в ортодоксальному тлумаченні. Вони свято переконані, що тільки їхні надздібності дійсно чогось варті, і послідовно зневажають усіх, хто ними не наділений. Той факт, що авторка все це одягнула у подобу релігійного культу «Книги», натякає на сучасних технофашистів і водночас чітко демонструє суть застережливого афоризму «бійтеся людей однієї книги».
Відносини ж між верхівкою суспільства аллонга у особі Правдодержців, які виконують роль, середню між колегією жерців та Політбюро, і Десятьох родин, які найбільше нагадують регіональних олігархів та молодше покоління частини високопоставлених чиновників у силовому корпусі, з одного боку і їхнім «щитом і мечем» у постаті Комітету національного спасіння – з іншого, виглядають як стосунки армійського та спецслужбістського керівництва з компартією. Колізія цих відносин випливала з того, що військові, кадебісти, міліція та подібні структури мали зазвичай набагато більше можливостей і взаємодіяти з реальними людьми, і порівнювати реалії СССР з вільним світом. Уже тільки це цілком могло породити ідіосинкразію до «рідної партії». Але мало того – на керівні посади в тому ж КГБ і не лише старалися підбирати людей хоч і з специфічними моральними характеристиками, але розумних, здатних зрозуміти механізми роботи суспільства і окремих його деталей, а також те, як працює мислення інших людей (бодай тому, що їх людей належало контролювати і ламати). Тоді як у випадку партії головною умовою була лояльність, базована на ідеологічних установках. Та навіть за таких вступних умовах кагебістам та решті дуже швидко ставала очевидна маразматичність «єдино вірного вчення» й обмеженість його проповідників. З іншого боку, їх зобов’язувала присяга і тримав страх втратити привілеї та скотитися до рівня звичайного «совєтського громадянина». Подробиці цього світовідчуття можна відчути, перечитавши «Акваріум» Віктора Суворова – він пройшов усі ці колізії. Їхнє усвідомлення було неодмінним елементом шляху тих, хто врешті опинявся на Заході в ролі неповерненця. Так-от, книжковий Карун да Лігарра – один із варіантів такого явища.
Зрештою, з тексту непогано видно, хто «дістав» авторку і її долітературному житті. Це три категорії людей: лікарняне начальство, певна категорія пацієнтів (зазвичай тривожні люди зі статусом) та ті ж локальні олігархи.
Але «сіль» книги – яку, проте, цілком можна читати як суміш доброго детективу і психологічної драми – зовсім не в складанці паралелей і аналогій. Власне історія починається з детективної інтриги: несподівано захворів видатний фізик, серце таємної державної програми – і за непередбачуваного збігу обставин він потрапляє у звичайну лікарню під опіку лікарки Санди да Кун. Навколо важливого пацієнта починають творитися дивні речі – він то щезає, то з’являється. Так починається розслідування, за яке береться куратор інституту, де працював фізик. – Карун да Лігарра.
Саме Карун та його початково агентка, а у фіналі кохана Санда да Кун є головними героями повісті, а колізії між ними – основною темою. Спочатку все відбувається так, як і мало б у випадку відносин між працівником спецслужби тоталітарної держави та фактично таємним співробітником. Одначе з часом Карун починає активніше залучати Санду до розслідування щезнення фізика, додається ще й викрадення проєктної документації на літальний апарат, над яким працювала команда під керівництвом викраденого науковця. Утім, на певному етапі у справу втручаються локальні олігархи да Райхха, яким кортить збудувати власний апарат і таким чином стати однозначно наймогутнішим сімейством Світу. Їхні найманці викрадають Санду і намагаються тортувами вирвати в неї подробиці справи, позаяк у разі провалу їм не простять конкуренції з державним апаратом.
Та тут втручається Карун, проникаючи на територію маєтку да Райхха, де утримують Санду, і викрадає її. Утім, вирватися звідти обом вдається, тільки викравши екземпляр апарата, який таємно збудували на замовлення да Райхха. Обоє рухаються до гір, де мешкають бризи – вороги низинної держави аллонга, де їх вважають поріддям пекла. Над горами апарат фактично розвалюється в повітрі, й обоє рятуються тільки завдяки несподівано проявленому вмінню Санди літати – яке властиве лише бризам і є їхньою прикметною ознакою.
Врешті обоє опиняються в руках бризів. Каруна впізнають і заарештовують. Натомість Санда знаходить серед бризів свого батька, якого всі вважали померлим, і з’ясовує, що той усе своє життя був агентом-«нелегалом» бризів серед аллонга, а його смерть виявилася інсценізацією, класичною «евакуацією агента». Позаяк у самої Санди вже проявилися елементи характерних для бризів умінь, її приймають у суспільство і починають навчати.
Протягом перших днів серед бризів Санда розуміє, що кохає Каруна. Вона проникає у в’язницю, де його тримають, одначе все, що їй вдається, – перекинутися словом. Її ловлять на гарячому і надалі забороняють узагалі виходити будь-куди. Ще через добу вона дізнається, що Каруна засуджено до страти, і вирішує за всяку ціну його врятувати. Та коли вона добирається до нього повторно, виявляється, що його скатував майже до смерті один із бризів, який вважав Каруна безпосереднім убивцею близької йому людини. Незважаючи на це, Санда все ж викрадає його і летить з ним у гори. Там у неї відкривається дар зцілювати, який вона тут же випробовує на Карунові, витягаючи його буквально з того світу. Після цього обоє пробираються горами до кордону між країною бризів і низинами, поки не опиняються знову в столиці аллонга, звідки все й почалося.
Спочатку здається, що перед нами один з улюблених мотивів мелодрам – приховані почуття, які ближче до кінця прориваються назовні, одначе героїв лиха доля тут же розлучає.
Якби не доволі очевидний факт, що почуття між Каруном і Сандою – це дослівно почуття на лінії фронту. Адже десь на середині книги остаточно стає ясно, що Санда належить до бризів, яких усяко переслідують і вбивають аллонга. Це подвійно підсвічує факт, що Карун належить до тих, які повинні переслідувати бризів, а також убивати їх, причому винятково жорстоким способом.
Отож на старті маємо колізію: або Каруна вб’ють бризи за те, що він працівник Комітету і вбивця багатьох бризів, або Санду вб’ють аллонга просто за те, що вона – бризка. Здавалося б, обом нікуди подітися. І вони це чудово розуміють. Аналогічно як Карунові під страхом смерті не можна повертатися до бризів, Санді не варто показуватися в низинах.
Ніби цього всього було мало, їхнє кохання виглядає порушенням правил навіть на суто побутовому рівні: з боку Санди це порушення професійної етики лікаря, адже ближче до кінця книги коханий стає її пацієнтом, а з боку Каруна це порушення не те що законів книжкових аллонга, а базових правил усіх спецслужб світу як явища. Тут і емоційний зв’язок з агентом, і допомога втекти людині під слідством, виходячи з власних моральних міркувань, і… Чого тут тільки нема.
Поза побутовим аспектом, це не політична ворожнеча. Шістсот років тому аллонга зруйнували державу і цивілізацію бризів, які були змушені ховатися в горах, і відтоді між двома народами триває ворожнеча. Тим паче, що аллонга повсякчас прагнуть остаточно знищити бризів як «нечистих». Усе це виглядає алегорією постійної загрози геноциду. І власне цей момент робить будь-яку спробу компромісу неможливою, позаяк Карун для бризів – безпосередній виконавець геноциду, а Санда для аллонга – однозначно «нечестива», яку слід вбити найжорстокішим способом.
Той факт, що книжкові аллонга прагнуть знищити бризів, а останні фактично борються за власне виживання, аби не стати жертвами геноциду, важко не провести паралель між сучасним – та й не тільки – етапом протистояння українців та росіян. При такій кардинальній ознаці нескладно прикинути, хто є хто, якщо вже застосувати метод алегорії. Й у такому світлі весь сюжет постає зовсім інакшим.
У цьому контексті історія кохання Санди та Каруна виглядає черговою версією сюжету про коханого ворога. В белетристиці він загалом популярний завдяки своєму драматизму, і йому завдячуємо книжковими історіями кохання між козаком і шляхтянкою – як у Чайковського в «Сагайдачному», чи українкою і кримським татарином у «Людоловах» Зінаїди Тулуб, чи українцем і єврейкою в «Останніх орлах». Зі зрозумілих причин ці історії закінчувались або розлукою, або трагедією.
У реальності найближчим прикладом є історії кохання між, умовно, повстанською зв’язковою та червоноармійцем – одну з таких історій наводить у своїх спогадах Ірина Козак-«Бистра», одна з особистих зв’язкових Романа Шухевича. Доводилося чути історію про енкаведиста, яких закохався у підпільницю – щоправда, зорієнтувався у ситуації вже по шлюбі, в силу фахового вишколу і складності маскування, якщо живеш з людиною в одній квартирі. Попри це, не видав дружину і навіть прикривав. Коли ж уся історія вийшла назовні, не вагаючись забрав дружину та спільних дітей і практично втік з ними подалі.
Але у випадку обох «коханий ворог» є тільки верхнім, найочевиднішим шаром конфлікту. Перипетії навколо потрапляння в Гірську країну обох автоматично викидають Санду в самісіньке «око бурі». У тому суспільстві, звідки вона вийшла, за нею змалку водилися дивацтва на кшталт нетипових для аллонга здатності стійко переносити холодні температури і потягу до висоти. Попри те, що офіційно вона вважалася аллонга, такі її відмінності, а також рудуватий колір волосся, з перших років життя ставали приводом до знущань. Ці особливості підмічає Карун – зрештою, вона летить і виносить їх обох у безпечне місце після катастрофи апарата, яким обоє намагалися втекти від да Райхха. Після потрапляння до бризів швидко з’ясовується не лише її приналежність до них, а й те, що її батько живий.
Перше враження Санди – шок. Відбувається коперниківський переворот її світу і уявлень про себе, до того ж постійно прибуває нової інформації, яка вкрай мало подібна на те, чому її вчили. Якщо продовжити аналогію з особистими колізіями часів протистояння УПА і совєтського режиму, історія Санди де-не-де нагадує історії дітей повстанців, які з різних причин (переважно після арешту батьків) опинялися у відомчих дитбудинках, але через якийсь час поверталися чи то внаслідок зусиль родичів, чи то силою обставин назад до української спільноти.
Щось подібне переживає й Санда. Але її поведінка – це не лише шок від різкої зміни уявлень про себе і світ. Це ще й ціла вервечка симптомів людини, яка тривалий період свого життя прожила у стані постійної загрози (що не дивно, враховуючи її справжню ідентичність). Вона звикла постійно стерегтися і розуміє, що близькі відносини з Каруном потенційно роблять її підозрілою. І жорсткість, нехай навіть цілком виправдана, частини бризів щодо Каруна її лякає – адже підсвідомо вона, найімовірніше, бачить копію поведінки з «інакшими», яку спостерігала під час свого життя в низині.
Вона сповнена недовіри до світу, звинувачує батька та й усіх бризів у тому, що з нею сталося. Тут сплітається як звинувачення жертви у спробі компенсувати собі емоційний шок та об’єктивну неможливість покарати винуватців її трагедії, так і травматичне перенесення, тобто уявлення про надмогутність рятівників від загрози, що, своєю чергою, провокує вимоги завершити порятунок і таки покарати справжніх призвідців. Крім того, вона повсякчас задається питанням «чому триває війна між низинниками та бризами?», що виразно сигналізує про порушення відчуття сенсу, намагання повернути логічність причинно-наслідкових зв’язків.
Зрештою, мотивація викрадення і зцілення Каруна – не почуття, як можна було б припустити, а бажання врешті діяти від свого імені. Це відчайдушний крик зраненої постійною загрозою вбивства за сам факт існування: «я є і сама розпоряджусь своєю долею». Бо саме обмеженість або й повна неможливість щось змінити достатньо, щоб відчувати власну спроможність впливати на обставини, і є основною складовою травми, пов’язаною з ідентичністю.
Сам же Карун у парадигмі подібного сюжету постає кимось на кшталт «пробудженого яничара» – тобто людини з ворожою відносно загроженої спільноти ідентичністю, яка під впливом вимушеного спілкування з цією спільнотою чи емоційними зв’язками з конкретними її представниками (а то й під тягарем доказів того, що він таки не той, ким себе вважає, а його ідентичність була штучно і насильно змінена) вибирає нову ідентичність, стаючи на бік тих, кого досі переслідував. В українській літературі найяскравішими зразками сюжетів на цю тему є два яничари – Селім із «Грає синє море» Тельнюка та Сафар-бей з «Таємного посла» Володимира Малика.
Це яскраво видно на тлі його ж переживань, які він уміло ховає, але які зчитує Санда завдяки своєму дару бачення – він невиразно пам’ятає себе малим, пам’ятає численні заборони і примуси, коли його, ще дитину, фактично ламали. Крім того, він інстинктивно шукає дім – наспіває напівзабуту колискову з дитинства, у місті винаймає окрему квартиру замість жити у відомчому гуртожитку, каже Санді, що біля неї тепло і спокійно. І не лише це – підсвідомо він страждає від браку сенсу життя, що проривається рвучкою відповіддю на вибачення Санди під час нелегального побачення у бризівській в’язниці – «це дало сенс…»
З урахуванням цієї обставини Санда стає не просто коханою жінкою, а провідницею до нової ідентичності. У цій ситуації вся історія з викраденням Каруна, його зціленням разом з відкриттям у Санди ще однієї грані Дару та їхнє блукання горами – це не що інше, як архетипова історія символічної смерті, переродження та подорожі героя, яка потрібна для усвідомлення й осмислення нового стану. Санда у цьому всьому – це «відьма, що виводить», і гарячкова прив’язаність до неї Каруна, який готовий загинути сам (навіть робить спробу самогубства, кинувшись в ущелину між горами, та його перехоплюють бризи), але забезпечити їй життя серед своїх – це не лише кохання, а й підсвідоме розуміння, що тільки вона може допомогти йому знайти себе.
Тут зринає ще один легендарний сюжет, відомий як «зваблива чужинка». Базовий патерн досить простий – українець закохується у чужинку, одружується з нею і… міняє ідентичність, приймаючи ідентичність дружини. Особливо в цьому плані «пощастило» полькам – що не дивно, враховуючи історичні конфлікти обох народів і водночас побутову та культурну близькість, яка породила явище gente Ruthenus, natione Polonus. Найяскравішими літературними свідченнями цього культурного явища є сюжет про Саву Чалого, образ прекрасної панни у «Тарасі Бульбі» та «Герой поневолі» Івана Франка.
Авторка ж ніби дзеркалить цей патерн – провідницею у нову ідентичність виступає жінка з загроженої спільноти. У цьому контексті Дар Санди виступає алегорією до пошуку себе. Її здатність літати асоціюється з віднайденням сенсу життя, яке справді здатне створити ефект «крил», а зцілення енергією через руки натякає на залагодження глибоких внутрішніх конфліктів. Сама історія з катуваннями, викраденням і зціленням – це варіант сюжету символічної смерті, тобто стану загрози для життя, після якого герой уже не може бути таким, як був. Далі – тільки ґрунтовне переосмислення себе і своїх стосунків з людьми та структурами, прийняття себе нового і спокута гріхів з попереднього життя.
Утім, з точки зору того, що відомо про «інженерію людських душ» у тоталітарних режимах, то обоє є прикладами, по суті, жертв цієї інженерії. З Каруна, наскільки можна зрозуміти з туманних натяків та інтуїтивних здогадів Санди, ліпили «ідеального бійця» за ідею. Цікаво, що при цьому, виглядає, так і не змогли витруїти притомних з точки зору здорового суспільства понять про честь, обов’язок і гідність – чим забезпечили йому підсвідомі муку від дискомфорту оглядання реалій своєї служби і бажання загинути.
Натомість Санду виховували так, щоб максимально уподібнити її до пануючої раси аллонга, що з точки зору знань про тоталітарні деформації є мімікрією під насильника, який водночас представляє домінуючу спільноту. А враховуючи, що відповідне виховання їй забезпечили батьки (зрештою, батько Санди відверто зізнається, що «тягнучи» її в математику та релігію аллонга, переслідував одну мету – забезпечити їй виживання, позаяк інакше вона раніше чи пізніше загине, бо є бризкою), то проглядаються аналогії з вирощуванням «совєтських людей», коли в українських сім’ях дітей свідомо робили російськомовними і без знання історії – просто щоб урятувати. Зберегти якщо не від загибелі, то від дуже суттєвого ускладнення життя, інколи на грані мучеництва – що засвідчують біографії дисидентів та історії їхніх рідних.
Та всі ці міркування заступає пронизливість історії фактично вкраденого кохання разом із розумінням, що в реальності такі сюжети вкрай рідко закінчуються щасливо – переважно або розлукою, або трагедією. І у випадку героїв «Пісні…» обом стає зрозуміло, що бути разом їм не вдасться. Матеріальним втілення моменту цього розуміння є їхній вихід на межу між Гірською країною і країною аллонга. Обоє розуміють – далі тягнути неможливо, треба вибирати сторону. А це неминуче передбачає уточнення і калібрування власної позиції, як і мотивації – і безжально веде до висновку: їм не бути разом і через расистські релігійні закони аллонга, і через те, що кожне з них – ворог для спільноти іншого. Карун пробує раціоналізувати – мовляв, це війна лише за гроші та владу. Але Санда, яка змалку зазнала всього того, від чого потерпають представники проскрибованих спільнот, швидко стягає його в реальність.
Врешті він розуміє, хоч явно не усвідомлює повною мірою, що після повернення йому доведеться розплатитися Сандою, якщо не хоче бути вбитим як зрадник. Санда розуміє, що їй не байдужа доля Гірської країни, її справжньої вітчизни, а їй, аби мати хоч якісь шанси на виживання, доведеться посприяти знищенню країни бризів. Крім усього іншого, за релігійними нормами суспільства аллонга вони у принципі не можуть зійтися – високопоставлений працівник Комітету, чистокровний аллонга, не може «замастити кров» зв’язком з явно «ущербною». Але й сам Карун уже розуміє, що без Санди не зможе – і на її запитання «а як же ти?» після того, як виклав їй план її власного порятунку, відповідає коротко і страшно: «Мене не буде».
Власне протягом мандрів горами до кордонів між бризами та аллонга обоє розуміють як те, що не можуть жити одне без одного, так і те, що комусь із них доведеться заплатити найвищу ціну. По суті, відбувається своєрідне переродження. Санді, щоб урятувати Гірську країну, доведеться вбити Каруна, а Карунові, аби не загинути самому, доведеться віддати на смерть (щонайменше моральну, а потім, найімовірніше, і фізичну) Санду. Невипадково Карун кілька разів намагається скоїти самогубство і таким чином розв’язати вузол. І невипадково він падає на землю після смертельного доторку Санди з усмішкою на устах….
Факт збігу книжкових колізій з особистими колізіями та драмами реальних українців під совєтською владою підштовхують до висновків, що маємо справу не так з фентезі, як з алегорією на одну з частин українського досвіду ХХ століття. І форма фентезі обрана, ймовірно, не лише тому, що авторці вона подобається естетично, а й тому, що фантастичний світ забезпечує спасенну відстань від теми, тісно пов’язаної з геноцидом власного народу.
02.08.2025