Євпраксія: сповідь про насильство

З тієї точки зору, яка була вибрана на самому початку цього циклу, “Євпраксія” Павла Загребельного має шанси вважатися чи не найстрашнішим текстом з-поміж усіх. Зрештою, сам Загребельний починає книжку коротенькою передмовою, де пише, що “Євпраксія” — книга “про втрату любові”, що вже аж ніяк не налаштовує на мажорний лад.

У центрі книги — доля Євпраксії Всеволодівни, внучки Ярослава Мудрого по синові Всеволодові. У дванадцять років її видали заміж за маркграфа Генріха Штаденського. Шлюбний поїзд нареченої маркграфа став подією для ряду міст, які вона проїхала між Києвом та Саксонією: “Дочка руського царя приїхала урочисто, з валкою верблюдів, які були навантажені розкішним одягом, дорогоцінними каміннями й взагалі незліченними скарбами”. Сам маркграф помер до її повноліття. Таким чином, у свої вісімнадцять Євпраксія була вже вдовою. Її наступним чоловіком став імператор Священної Римської імперії, Генріх IV. Він перетворив Євпраксію фактично у рабиню, змушував її брати участь у так званих “чорних месах”, ревнував дружину і, зрештою, ув’язнив. Євпраксія зуміла вирватися з в’язниці і втекти до політичних супротивників чоловіка-імператора — Папи Римського Урбана ІІ (того самого, що благословив Перший Хрестовий похід) і Матильди, герцогині Тосканської. У 1094 році Євпраксія виступила зі звинуваченнями проти свого чоловіка на соборі у Констанці. Результати для Генріха були руйнівні — відлучення від Церкви, покарання і остаточно програна боротьба за інвеституру. А вже це було не останньою причиною того, що Німеччина залишилася роздробленою аж до середини ХІХ століття — втім, такі подробиці уже виходять далеко за рамки теми.

Якщо сприймати книжку буквально, то може здатися, що перед нами — замалим не зразок антизахідної пропаганди. Перед нами, здавалося б, класика “народничества” — невинна слов’янська жінка, яку катують злі німці. Таки справді, основний конфлікт книги — це людина проти імперії. Але ця імперія — не німецька. Ні, це не алегорія до подій Другої світової війни. Враховуючи поширеність жанру “героїчний радянський народ проти фашистських окупантів” у радянському офіціозі, зусилля з маскування чогось такого виглядають у кращому разі зайвою роботою. Зрештою, на тему Другої світової у Загребельного є “Дума про невмирущого” і “Європа — 45”. Цілком, до речі, читабельні.

Отож, версію, що перед нами продовження радянської міфології у раннє середньовіччя — відкидаємо. Але, враховуючи, що сюжет з Євпраксією дійсно непогано лягає у паттерни радянської історії, яка любила все, що відбулося до 1917 року, трактувати як шлях до комунізму, де повсякчас проявлялися класові — за Марксом і цивілізаційні — за успадкованою імперської версією історії — протиріччя, то виникає запитання — що ж ховається за таким зручним, таким позірно благонадійним сюжетом?

Якщо виходити з того, що центральним конфліктом книжки є протиборство людини і імперії, то, аби відчитати “друге дно”, є сенс визначитися, кого представляють основні протагоністи. Якщо врахувати традицію зображати Україну в жіночому образі, то Євпраксія у романі — це не що інше, як персоніфікація України, яка бореться за себе. Тоді якій імперії протистоїть Україна-Євпраксія? Очевидно, навряд чи німецькій, попри тяжкий досвід Другої світової війни — тоді тяжко зрозуміти, скажімо, акцент на позбавленні героїні ідентичності, нацисти, хоч і внесли посильну лепту у перетворення України у “криваві землі”, але ніяк не ставили питання у стилі “позбудься своєї ідентичності і станеш нашим”. Аж ніяк. Таке було притаманне імперії з-за протилежного паркана — Російській. Ось у монізм, притаманний російській культурі загалом, вимога позбутися ідентичності вкладається цілком добре. Отож, імперія в романі — не німецька. Це не Райх. Це — “Россійская імпєрія”.

Портрет сім'ї Ярослава Мудрого, фрагмент фрески Софії Київської

Протистояння у романі розгортається навколо двох основних сюжетів. Перший з них — втрата ідентичності. На самому початку акцентується на образі “чеберяйчиків”, які поступово щезають і в тузі за якими метається юна княжна. Це символ дому і дитинства. Другий акцент вже на самому початку — це зміна імені. Автор кілька разів майже підряд повторює німецьку варіацію імені Євпраксія — “Праксед”, акцкентуючи на її незграбності, порівнюючи з ударом нагайки. Чи не востаннє тема окремішності культурного світовідчуття Євпраксії, звичаїв, з якими вона виросла, зринає в нічній учті за участю Генріха, де Євпраксія домагається символічного “вигавкування” Заубушем провини неклепу, аргументуючи звичаями своєї батьківщини, і домагається свого.

Друга лінія, значно страшніша, — це лінія тілесного насильства. Уже в першу шлюбну ніч (назвемо це так, ідучи за текстом твору) з маркграфом Штаденським Євпраксія мало що не чудом уникає зґвалтування (нагадаю — їй дванадцять років!). Далі, протягом усього сюжету з життям Євпраксії у монастирі спливають натяки і плітки про розпусту у стінах монастиря, включно зі зґвалтуванням абатиси. Потім, уже в заміжжі з імператором — постійні сюжети примусового співжиття (характерна деталь — хоча Євпраксія виходить заміж за імператора ніби і добровільно, але усі епізоди, де йдеться про їхні інтимні стосунки, описуються так, що стає зрозумілим, для Євпраксії це насилля. Навіть неусвідомлене — все одно насилля). Ритуали секти, до якої належить імператор, — усі обертаються навколо теми ґвалту і тілесного насилля. Таке оформлення страшне саме по собі, надто, що якось воно не ліпиться до європейської аристократії. Який зміст може ховатися під таким страхіттям?

Генріх IV (в центрі верхнього ряду) на мініатюрі з Апракосу Абатства Святого Еммерама

Одразу ж слід зауважити, що є дві обставини, обидві родом з часів Другої світової, які петеворюють читання “Євпраксії” саме у контексті тілесного насильства у справжнє випробування для психіки. Перше — той факт, що дія розгортається на терені Німеччини, яка у 1944-1945 роках стала місцем масових жорстоких зґвалтувань німкень солдатами Червоної армії. Враховуючи, що й сам Павло Загребельний пройшов війну, щоправда, станом на 1945 рік перебував у полоні, то ситуація набуває фантасмагоричних рис. І хочеться подумати, що вся “Євпраксія” — це якась старанно замаскована саморефлексія.

Друга обставина, яка робить з “Євпраксії” щось подібне на втілення метафори про “железом по стеклу”, — це загалом досвід жінок у концтаборах Третього Райху, де середньостатистична ув’язнена ризикувала стати об’єктом медичних експериментів або ж “робітницею” у табірному домі терпимості. Обидві перспективи передбачали жорстке тілесне насильство, фактично руйнацію відчуття персональної недоторканості, з очевидними психологічними наслідками.

Що ж, зрештою, зашифровано у “Євпраксії”? У першому наближенні видно дві перспективи. Перша, доволі самоочевидна — це завуальована рефлексія на жіночий досвід ХХ століття загалом. Там можна знайти і відмову від ідентичності, і шлюб з привілейованим “чужим” як спосіб виживання, а вже насилля у жіночих досвідах не бракувало, яку б націю, культуру чи політичну позицію не представляла жінка.

Друга, теж доволі очевидна перспектива — це класичне протиставлення “наших” і “їхніх” саме у сфері чеснот. “Наші”, особливо жінки, завжди подаються як добропорядні і цнотливі, чим аргументується думка про злочинність дій “їхніх” і моральну вищість “наших”. Прийом старий десь так само, як західна цивілізація, якщо не старший, і в силу культурних особливостей особливо виразний у випадку жінок. І, зворотньо, особливо болісний. Тут, якщо дотримуватися думки, що на місці “імперії” таки імперія Російська у різних своїх ітераціях, то насувається ще одна віддалена метафора — а саме цариці Катерини ІІ, яка в українській історії стала символом остаточної руйнації української державності (“Катерино, вража бабо, що ж ти наробила, Степ широкий, Край веселий Та й занапастила” — це саме їй “присвята”), а в масовій свідомості пострадянського (і не тільки) обивателя — синонімом сексуальної розпущеності.

Втім, усі ці “версії першого наближення” або занадто однозначні, або не до кінця враховують специфіку одного з головних витків. Позбавитися цих недоліків можна, тільки спробувавши відчитати глибший зміст.

Отож, цим глибшим змістом цілком може бути певного роду тлумачення відносин України і Росії. У цьому контексті той факт, що Євпраксія — дружина свого кривдника і насильника, виглядає тролінгом “дружби народів” з усім “возз’єднанням”, “братерством” і так далі. Що ж, бачимо, усе починається зі шлюбу майже без згоди головної героїні, шлюбом, який є наслідком обставин, — чим не метафора до обставин Переяславської ради? Фахівці знають — гетьман Хмельницький зважився на союз з Москвою тільки у справді складній ситуації, яка не обіцяла швидкої і надійної домовленості з жодним з потенційно можливих союзників. Перший шлюб Євпраксії — це перебування України у складі Російської імперії. Характерно, що саме на цьому етапі на перший план виходить тема ідентичності, зокрема, “украдене ім’я”, — як тут не згадати хоча б “Малоросію” і заборону на мову.

Другий етап — це, очевидно, Радянський Союз. Характерно, що, за книгою, у свій другий шлюб Євпраксія вступає дещо розгубленою — вона ніби і усвідомлює, що спроможна сама вирішити свою долю, але чи то за звичкою, чи то спокушена блиском імперії — виходить заміж за імператора. І потрапляє у пекло. Нарощенням обсягів очевидного “шок-контенту” Загребельний дає зрозуміти — досвід України у радянській імперії — це досвід постійного, всепроникаючого насилля, з яким неможливо домовитися (до речі, мова імператора у книзі — підкреслено вивірена і безбарвна, повна завчених формул), з якого можна тільки вирватися. Вирватися, до пори до часу мімікруючи і використовуючи позірно привілейований статус, — тут характерна сцена втечі, де Євпраксія обеззброює психологічно своїх вартівників фразою: “Що маєте чинити, забачивши імператрицю?”. Причому вириватися доведеться не без чужої помочі, прориваючись через інтереси ворогів насильника — на розкриття цієї теми працює сюжет герцогині Тосканської, яка допомагає Євпраксії після втечі. Але явно на свій лад.

Матильда Тосканська на троні між ченцем і лицарем

І, власне, одним з наслідків перебування Євпраксії у неволі є таки “втрата любові” — тобто тотальна недовіра до всіх, зневіра, емоційна вихолощеність і ще багато чого, що переслідує жертв тоталітарного насилля... І саме цей сюжет і робить “Євпраксію” чи не найстрашнішим текстом для осмислення — про що вже була мова.