Знакові речі у легковажному стилі

Тетралогія Володимира Малика “Таємний посол” про пригоди козака Арсена Звенигори належить до “легкого” жанру пригодницького роману. Здавалося б, зайве очікувати від нього особливо глибоких сенсів і символів, завдання таких творів — розповісти цікаву історію, створити збірного героя, який захоплює і через якого зручно формувати у головах загалу, непричетного до фахової кухні історії, певний збірний образ епохи з усіма елементами — “славні предки”, “боротьба за волю” і т. д. Втім, фахівці і просто достатньо проникливі люди добре розуміють — від оцього загального масового образу історії і, як наслідок, себе самих у історії та сучасності, за всієї неповноти, спрощеності і місцями відвертої фантазійності в нюансах залежить чи не більше, ніж від глибоких сенсів.

Володимир Малик за роботою

Отож, поки більшість вправлялася у шифруванні прихованих сенсів через “чужу” атрибутику та кодуванні глибоких сенсів через позірне нагромадження анахронізмів, Володимир Малик пішов іншим, не менш цікавим шляхом — прописування майже у прямій формі того, що з точки зору імперії було вкрай небажано показувати підкореним українцям, уникаючи недремного ока цензури через застосування двох безсмертних прийомів “і Богові свічка, і чортові кочерга” та вже неодноразово згадуваного нагромадження деталей.

Для початку згадаємо сюжет — усі чотири томи запорожця Арсена Звенигору носить мало не по половині Європи з таємними завданнями чи то кошового Івана Сірка, чи то полковника Семена Палія. У фіналі Звенигора зриває плани несподіваного турецького наступу на Чигирин (і в результаті турки обламують собі зуби об той же Чигирин), розвідує всякі цікаві речі на Правобережжі і врешті рятує Відень від загарбання османами. Так що для початку ми отримуємо не зовсім типовий образ українця — хитрого і спритного розвідника, якому море по коліна хоч у Османській імперії, хоч у королівських покоях, хоч перед очима його величності імператора Священної Римської імперії з роду Габсбургів. Коротше, “не страшать нас і цісарів високії пороги, бо ми є лицарі грізні Залізної Остроги”. Ніяких тобі плачів і нарікань — тільки спритність і винахідливість разом із покерфейсом.

Далі, наш українець незмінно опиняється в точках біфуркації у протистоянні або ж у ролі людини, яка допомагає, умовно кажучи, “прокинутися” представникам поневолених народів. То допомагає віднайти власну ідентичність потурченому болгаринові Ненкові (він же Сафар-бей), то сприяє суспільному авансу чеха Яна Кульчека. Якщо згадати, що під усіма можливими імперіями маскували Російську, то чітко стає видно — українець претендує не просто на суб’єктність, а на суперника імперії у війні сенсів. І то цілком не безталанного.

Обкладинка першого видання "Таємного посла"

Ця деталь особливо характерна, якщо придивитися до того, у якій ситуації відносно Москви опинилися Болгарія та Чехословаччина у період написання “Посла” — а це 1960–1970-ті роки. Обидві країни на той час були фактично сателітами “совка”; але на відміну від “найвеселішого барака у соцтаборі”, яким була Польща, Болгарія була фактично на побігеньках у Кремля, що знайшло відображення в анекдоті про “болгарського слона”, який був “кращим другом російського”. А ось у випадку чехів, чий співвітчизник виступає у “Шовковому шнурку”, все було ще відвертіше — у ЧСР тривала “нормалізація” після розтоптаної колесами танків “Празької весни”. Так завуальовано письменник ніби натякає: що, насамперед, “ніщо не вічне під сонцем”, а крім того, у разі чого, саме Україна і є тим “кощієвим яйцем”, на яке зав’язана вся імперська міфологія разом із “визволенням слов’ян” і всією “дружбою народів”. Як тут не згадати чеха Карла Гавлічка-Боровського: “Росія називає усе російське слов’янським, аби потім усе слов’янське назвати російським”.

Загалом, саме через болгарсько-турецьку тему Володимир Малик успішно розіграв тему колоніалізму. Там є все — і повстання, і яничарщина, і “хороші росіяни” (ой, перепрошую, турки), і всі конфлікти, які породжує на рівні персональному колоніальна дійсність.

Характерно, до речі, що від імені колонізованого говорять гірські повстанці — напрошується запитання, що Володимир Малик знав про УПА? І чи не знав він зовсім нічого про долю дітей батьків, що були у підпіллі? (Хоча, звісно, вже тут прийшлося замазувати сліди особливо ретельно, роблячи з сина яничара, а з дочки — прийомну дочку поневолювача; хоча якщо згадати долю сина Василя Галаси та Марії Савчин...) Думка, звісно, видається фантастичною, але чого тільки не бувало в українській історії ХХ століття...

Наступне заміноване поле “для імперії з любов’ю”, якого успішно не помітив цензор, — це друзі козака Арсена. Тут кожен, знайомий з обов’язковою неофіційною вимогою “старшого брата” з одного боку, а з українським раннім модерном з іншого, дуже сильно здивується. Отже, список друзів виглядає так: дрібний польський чи, точніше, українсько-польський шляхтич Мартин Спихальський, донський козак Роман Воїнов, потурчений болгарин Ненко чи то Сафар-бей. Ага, ще турчин Якуб і — в останній частині — чех Ян Кульчек.

Отут і починаються веселощі. Насамперед, в образі пана Мартина Спихальського відтворено той типаж середнього чи дрібного шляхтича, зі змички якого з козацтвом виросла взагалі Гетьманщина як така. Так, він виглядає дещо анекдотичним, але під цією анекдотичністю Володимир Малик протягнув кілька важливих сенсів — насамперед добре відому всім фахівцям істину, що стосунки шляхти і козацтва аж ніяк не були протистоянням добра і зла, а часто, коли йшлося про збройне протистояння чи то османам, чи то Москві — навіть і союзом; далі — в образі пана Спихальського виведено не просто шляхтича, а шляхтича з польсько-українського прикордоння, отой самий тип, який насправді зберіг українство і принаймні якому завдячуємо Галичину як “український П’ємонт” з усіма наслідками.

І самій Польщі тут відведено незвично багато місця, як на втілення “буржуазно-шляхетського” зла. Насамперед, друг-поляк займає значно більше місця і в сенсі буквального, і в сенсі сенсів, ніж втілення “старшого брата”, про якого мова трошки нижче. По-друге, один із сюжетів — а саме, викрадення листів, які мали б послужити доказом фактично зради “французької партії” у сеймі Речі Посполитої — розгортається повністю на території Польщі за безпосереднього доступу Арсена з паном Мартином до особи польського короля (яким на тоді був, нагадую, Ян ІІІ Собеський — особа у контексті українсько-польських стосунків дуже неоднозначна у сенсі позитивному). В результаті виникає питання — то де ж споконвічна ворожнеча українців і поляків, чи то козаків і шляхти?

Роман Воїнов, очевидячки, планувався як втілення отого самого “старшого брата”, без “керуючої ролі” якого і вода не освятиться. Зрештою, відомо, що без введення героя-росіянина цензура клято відмовлялася “літувати” тетралогію. Отут стежимо за руками. По суті, єдина частина твору, де Роман активно присутній, — це друга частина. І це переважно або чисто побутові сюжети, або ті, які на поверхні, на кшталт оборони Чигирина. Усю першу частину Роман у турецькій неволі, а вже в третій автор щасливо одружує його з Арсеновою сестрою і відправляє хазяйнувати. Далі, гадаю, він щасливо українізовується. Це класичне прикриття у стилістиці “чеши дідька зрідка, аби гладший був”.

Загалом росіяни у тексті постійно опиняються у ролі “приший кобилі хвіст”. Стрільців згадують у обороні Чигирина, при згадках генерала Гордона постійно акцентують на його шотландському походженні і навіть далеких родинних зв’язках із династією Стюартів, на тоді правителями Англії та Шотландії через персональну унію — але нітрохи не як одного з “птенцов гнезда Петрова”. Ну і вершина — сцена з воєводою Шереметьєвим, де його, у розпачі дилеми між обов’язком перед “государем” і перспективою втрати єдиного сина заспокоює гетьман Самойлович. Ніби все гаразд — дружні і родинні взаємини, відкритість між представниками двох “братніх” народів. Та тільки виграшніша емоційно позиція — за “молодшим”. І загалом уся Росія виглядає як хтось, хто тільки “зазирає у вікна” драм і процесів, які розігруються на європейській карті.

Козак Арсен Звенигора в уяві мультиплікаторів. Анімаційний серіал "Таємний посол" зняли на студії «Фрески» ще у 2000 році на замовлення каналу КДТРК, де його й транслювали. В інтернет виклали лише одну серію і лише у 2010 році

Що в результаті? А в результаті Володимирові Малику вдалося майже неймовірне — розказати про те, як українці врятували Відень у 1683 році, причому у контексті натякнути на цілком собі небезпосередні зв’язки козацтва і дрібної шляхти. І навіть згадати Юрія Кульчицького, хоч уже ось кого довелося шифрувати під “гібридом” українця і чеха. Дрібний український (не “польський”) шляхтич з “бандерівської” Галичини, який став козаком (а як же вічна боротьба козаків проти шляхти?) — це вже для суміші народництва з марксизмом, яка заміняла в УРСР історію на популярному рівні, було б явно занадто.

Тимчасом уся історія з порятунком Відня руками (чи то ногами) українця — колишнього козака, якого долею занесло туди і який завдяки знанню з полону турецької мови та звичаїв зумів прокрастися до сил союзників та вчасно надати інформацію про реальний стан і обложеної столиці, і турецьких сил — це історія повністю мимо усіх радянських наративів з дуже простої причини. Там українці — повністю у полі західної політики і західної культури і повністю самостійні. Запитання — а де тут “старший брат”? Та ніде.

І вже зовсім литаврами на цьому тлі звучить назва одного з розділів “Будуть пташки прилітати...” Хто не знає — це рядок зі стрілецької пісні, повністю куплет звучить так:

Будуть пташки прилітати,

Цвіт калини їсти,

Будуть мені приносити

З України вісти.

Рясні пташки прилітали

Цвіт калини з’їли,

Таки ж мені, молодому,

Правди не повіли...

Звісно, нахабство — друге щастя, та й навряд чи цензори 1970-х аж так добре знали не те що цю пісню, а й узагалі український мілітарний фольклор часів Перших визвольних змагань. Щоправда, запитання — а звідки його знав сам Малик? Але це вже запитання риторичне.