Помилки нечитання, або Лихо з розуму

Те, що історична белетристика аж ніяк не історичне джерело і вважатися таким не може з ряду причин, серед яких присутність авторської фантазії займає не останнє місце, — це трюїзм і очевидна істина. Але цей факт ніяк не пояснює, чому белетристику слід вважати виключно плодом фантазії її авторів. Бо ж вважають таки.

І, треба завважити, мають для того підстави. Бо якщо включити бодай мінімальні знання з історії, навіть у рамках шкільної програми з історії, то окремі сюжетні лінії виглядають справді дивно — особливо, коли розгортаються у сценерії ранньомодерного періоду, тобто періоду XVI–XVIII століть. Наприклад, нікого не дивує єврейка Сара, яка допомагає гайдамакам у “Останніх орлах” Старицького? А нікому не муляють діалоги між Сагайдачним і його, сказати б, працедавцем магнатом Аксаком, які б більше пасували таки до тих часів, коли жив і писав сам Чайковський? А нікому не здається дивним, що у тому ж таки “Сагайдачному” мати шляхетських дітей переживає, що ті будуть їздити верхи і покалічаться, тому готує їм тиху службу при дворі? І коли та де — у Київському воєводстві на початку ХVІІ століття.

“Роксоляна” Осипа Назарука — там узагалі фантазія на фантазії, помимо очевидного захоплення містикою; коли читаєш діалоги Сулеймана і Роксолани у тій книжці — це розмови не султана і його, по суті, рабині (нагадую про надвисокий статус правителя у Османській імперії як “намісника Аллаха на землі”), а розмова двох цілком собі рівноправних контрагентів кінця ХІХ століття (ба, навіть питання про місце жінки у шлюбі проскакує — еее, покажіть, де там права жінки у Османській імперії XVI століття, бо щось я ймо недобачаю...). І лексика цілком вийнята з кінця ХІХ — початку ХХ століття, тобто часу, коли саме писалася “Роксоляна”.

Ця ж обставина інколи провокує зворотну реакцію, особливо у школярів, які мусять читати, згідно з вимогою програми, окремі тексти з історичної белетристики другої половини ХІХ — першої третини ХХ століття. Останніх, щоправда, рятує незнання. Але суть цієї зворотної реакції така: у якийсь момент читач, змучений купою, здавалося б, очевидних анахронізмів, вирішує, що перед ним замалим не графоманія і закидає нещасних Чайковського, Лепкого, Старицького і кого там ще на найвищу полицю. Мушу сказати, що відносно деяких текстів ваша покірна слуга теж була недалека такого фіналу.

І ось тут є критична помилка. Тому що оцінювати історичну белетристику згаданого періоду треба з позиції політичних та соціальних перипетій того ж таки періоду — тоді стануть на місця усі логічні і житейські анахронізми. Позаяк сама ця белетристика виконувала дуже важливі і неочевидні ролі, порівняно з якими розвага читача виглядає радше бонусом. Насамперед, вона формувала уявлення, як воно мало б бути, працюючи свого роду “конспектом-записником” — зрозуміло, з позиції часу, у якому творив письменник. Це була своєрідна проєкція, де реальні історичні особи виконували роль шахових фігур.

Другою важливою функцією була рефлексія, проживання й осмислення поразок. Особливо це стало актуальним після поразки Визвольних змагань 1917–1921 років і того факту, що ані у СРСР, ані у межах Польщі цілком вільне проговорення у вигляді публічної дискусії було, по факту, неможливе. У СРСР навіть у відносно гуманітарні 1922–1929 роки слід було зважати на соціальний чинник, і така перспектива, як би до неї не ставитися, доволі суттєво деформовувала тематику, де національне звучало сильніше, ніж соціальне. Що ж до Польщі — звісно, попри всі нюанси, на тлі СРСР навіть міжвоєнні ендеки місцями виглядали пристойно, але особливо розігнатися не було куди. Якщо говорити про художню літературу, то у тексті перевидання “Сагайдачного” початку 1990-х можна зустріти лакуни з приміткою “вилучено польською цензурою”. Тож залишалося втікати у сценерію і драпірування попередніх епох.

Третя функція — формування міфу. Навіть не так — міту. Міту про відважних мудрих предків, от тільки — увага! — не безвольних жертв ситуації та злих ворогів. Міту про суб’єктів ситуації, які бралися воювати за себе всіма способами — і зброєю, і словом, а також завжди були частиною Європи. Особливо у цьому останньому відзначився Богдан Лепкий зі своєю пенталогією про Мазепу. Якщо паралельно з нею читати тексти про культуру Речі Посполитої або ж про сприйняття мешканцями тої ж таки Речі Посполитої Москви — аналогій буде аж занадто.

По суті, українська історична белетристика виступала свого роду “шифром”, методом “мозкового штурму” і кабінетом психотерапевта в одному флаконі. І, як наслідок, несла в собі печаті того часу і своєрідні інтелектуальні послання. Втім, ці послання і способи їх передачі неоднорідні, як неоднорідні і самі епохи. Згрубша, можна говорити про чотири свого роду групи.

Першою буде белетристика останньої третини ХІХ — початку ХХ століття. Саме тут яскраво видно тему “народу” — що й не дивно, враховуючи, що більша частина письменників того часу належала до течії “народництва”. От тільки “народ” виглядає зовсім не обов’язково як “народні маси” у виконанні радянської пропаганди. Досить часто це козацька старшина, міщани; селяни відіграють роль, по факту, статистів, заради яких стараються усі вище перелічені верстви. У результаті, наприклад, козацька старшина у книжках Андрія Чайковського про Хмельниччину розмовляє сенсами і конструкціями, які більше притаманні просвітникам і організаторам того покоління української інтелігенції. Хто не вірить — може почитати, наприклад, “Полковника Кричевського” і порівняти зі спогадами галицької інтелігенції, можна навіть зі спогадами політиків ЗУНР.

Особливо цікаво це проглядається на тлі єврейської теми. В “Останніх орлах” Михайла Старицького можна надибати абсолютно фантасмагоричну героїню — єврейку Сару, закохану в учасника Коліївщини, яка всю книжку активно допомагає гайдамакам. Враховуючи, у що виливалися для єврейства козацькі війни та різного роду повстання — виглядає доволі дико. На фоні образу Сариного батька, який, здається, довколишніх неєвреїв взагалі на дух не зносить, виглядає дуже дивно.

Можна запідозрити Старицького у незнанні історії, але ж, здається, ніщо не дає приводу до таких висновків. А чи не має сенсу пригадати такий факт, як пошуки українським рухом союзників серед емансипованих євреїв на межі століть? Його наслідки відомі — присутність єврейських діячів, зокрема Арнольда Марголіна на посаді міністра з єврейських справ, контактів діячів українського руху, включно з Петлюрою, з Володимиром Жаботинським, виборчі союзи українців і євреїв у міжвоєнній Польщі. Усе це не виросло на рівному місці, аж ніяк. Усе це готувалося діяльністю освіченого класу з обох сторін попередньої епохи. І от у такому розрізі Сара — це умовне молодше покоління, яке пішло на контакт із сусідом, ніде правди діти, через складний і часто болючий досвід, а її батько — старше покоління, яке воліло залишитися у своєму світі. А що ж Коліївщина? А Коліївщина — одночасно і “ультіма раціо” народу, який вступився за свої права (доволі таки річпосполитська ідея, якщо вдуматися, 3 от тільки розуміння народу вже зовсім не те, що зрозуміло), і повстанням третього стану за належне місце у суспільстві. Якщо пам’ятати, що українська інтелігенція переважно мала свої шляхи у Європу й обходилася без петровського “вікна”.

Після програних Визвольних змагань 1917–1921 українська белетристика волею долі поділилася на підсовєтську і несовєтську. В останній фокус змістився різко на питання державності і загалом оспівування держави як вищого пріоритету, а історичні персонажі й події різко почали осмислюватися під призмою боротьби за державність. “Державницька школа” і Липинський особисто могли б втішитися — сліди їхнього способу мислення — наприклад, у пенталогії Лепкого і творах Юрія Косача про Хмельниччину (нагадаю, “Рубікон Хмельницького” вийшов у 1943 році — але задумувався і писався він між війнами, подібна історія з “Днем гніву”, але замислювався він суттєво раніше). Сюди ж — прозова творчість, більш чи менш вдала, ветеранів Визвольних змагань.

Тут з’являються два образи і рольові моделі, яких майже не було у попередніх текстах. Це образ державника, який не тільки красивий, на коні і народ його любить, а й приймає вольові складні рішення, плете інтриги, бува, і зраджує. Недаремно у цьому періоді з’являється цікавість до Мазепи, Виговського, Сагайдачного — тобто тих гетьманів, які були передусім політиками та державниками і на ідола юрби надавалися слабо. Ба, Кривоноса, “апостола розбурханої черні”, пробують перемалювати на емісара Хмельницького й автора замалим не цілої мережі агентів, як, наприклад, Панас Феденко. Заодно всіх починає різко цікавити княжа доба — і не дивно, бо саме вона виявилася найтривкішим зразком державності.

Другий образ — образ розвідника чи то, кажучи жаргоном радянської доби, “порученца”, тобто людини-повірника “першого номера”, відповідального за всі непублічні доручення і справи. Причому, що цікаво, ця роль часто потрапляє жіночій героїні. Загалом після визвольних змагань жіночі образи в історичній белетристиці частішають, і це не обов’язково стандартний образ “чекає-плаче-переживає”. Такі Чуйкевич з Орликом у пенталогії Лепкого, такі полковники Хмельницького у період “перш ніж усе почалося”; до того ж, мало не кожен “великий діяч” тут отримує свого “Санчо Пансу”.

Міняється і спосіб висловлювання героїв. Якщо белетристика періоду до 1917 року говорить сенсами і зворотами інтелігентів та організаторів різноманітних структур і осередків покоління “народників” та “Старої Громади”, то герої белетристики заговорили, як не парадоксально — сенсами, які нагадують радше річпосполитську шляхту. Насправді косплеїли військовиків 1917–1921 років і нововідкриту у повній мірі смислову лексику політиків — але виліз (чи радше прорвався) через століття той простий факт, що козацька старшина Центральної України і дрібна шляхта Заходу була дитям Речі Посполитої у сенсі культурному та політичному, і ХІХ століття, ще й відносно спокійного до того, усередині станових суспільств виявилося явно не досить, щоби це затерти.

Заодно появляється чітка прив’язка до Європи. Українці зі сторінок белетристики міжвоєнного періоду з’являються у Варшаві, Ґданську, Кракові, німецьких князівствах, Франції... Особливо тут розігнався автор шпигунських романів Семен Ордівський, який познайомив “мазепинців” навіть з японцями періоду сьогунату Токугава. З іншого боку, герої тої ж таки пенталогії Лепкого розмовляють іноземними мовами, пишуть латиною, тримають найманих слуг — поляків, німців, французів, посилаються на давніх римлян і Макіавеллі. Усе це — для демонстрації приналежності України до європейського світу, на противагу Росії. Цього разу — більшовицькій.

Усього цього нема у “підсовєтській” прозі. Є там зате дещо цікавіше — уперше спробували поєднати і соціальне, і національне, що цікаво з огляду на сформульовану ще “громадівцями” тезу про паралельність національного й соціального визволення українців. І є щедрі замальовки побуту та, сказати б, міжкультурного контакту. Там багато чисто побутових сюжетів, які відтворюють той селянський чи дрібноміщанський побут, який уже за кілька років — а то й на очах самих авторів — звіє Голодомор. Заодно гарно видно візію держави “знизу”. І що цікаво — часто через призму людей, які насправді ніяк не були “апостолами черні”. Той таки Сагайдачний у “Людоловах” Зінаїди Тулуб чи Богун у Олександра Соколовського. Так, наче автори хотіли спритно вписати тих персонажів вітчизняної історії, хто мав бути з неї викинений...

Ця ж метода тихенько вписати дійсно своє під недремним оком цензури успішно дотривала до кінця совка, особливо пишно розквітнувши у брежнєвські часи, коли історична белетристика на неукраїнські сюжети виконувала ще й роль шифру — “вписуючи” українські теми в іноземну сценерію, аби не підловили пильні цензори, або ж навпаки цілком собі сучасні сюжети у давноминулі часи. Усі з цим погоджуються, читаючи це, скажімо, у “Нарисі історії України ХІХ–ХХ століття” пера Ярослава Грицака, але це знання моментально випаровується, коли доходить до цілком конкретних текстів цілком конкретних письменників.

Певно, найяскравіший приклад такого шифрування — Теодор Микитин, у якого повстання у птолемеївському Єгипті — національно-визвольне проти греків, а Набопаласар — не цар Мідії, а якогось дива керівник підпільної мережі, яка бореться проти Ассирії і зрештою здобуває Ніневію за рахунок того, що у мережі виявляється чимало вищих командирів ассирійської армії родом з підкорених народів. Нормальна така інтернаціональна ОУН за свої, як кажуть, гроші.

Інший спосіб викрутитися можна назвати “Чеши дідька зрідка...”. Саме з цієї опери — усі, сказати б, “хорошие русские”: починаючи з донського козака Романа Воїнова у “Таємному послі” (до речі, нікого не напружило, що Воїнов у Малика постійно десь дівається, а в третій частині остаточно одружується з сестрою Арсена й осідає в селі на Фастівщині? Де, гадаю, щасливо українізовується, — але про це Малик, з огляду на ніжні нерви цензора, промовчав) — і закінчуючи всіма тими росіянами, які, до прикладу, допомагають Шевченкові у купі текстів художньої шевченкіани. Тож подякуємо їм за невільну співучасть у операції “Прикриття”.

Ну і окремою жертвою стали поляки та німці, місцями — турки з татарами. Саме вони були дозволеним “чужим” — ну, не на “старшого брата” ж бурчати. Результат — ґвалтівник маркграф Штаденський у “Євпраксії”, виведений справжнісіньким психопатом Генріх IV там же, злегка дияволічний Сулейман у “Роксолані” і такий само Ібрагім Паргали, усі до купи польські шляхтичі, які тільки те й роблять, що п’ють, б’ють і ґвалтують. Одне слово, перепрошую всіх союзників, але ми були в тій ситуації, коли не дуже доводилося перебирати. Апофеоз описаного вище підходу — нарікання у “Роксолані” Загребельного умовного ворога “османським орлом”. Агов, та ж у османів символ — півмісяць, а символ саме династії — тюльпан, які орли? Такі орли трохи північніше водяться. “Додумайте сами”, як кажуть...

Додатково сюди — дуже часто безпосередньою жертвою виведена жінка. Роксолана, Євпраксія, Маруся Чурай і десятки безіменних героїнь, яких ґвалтують, вбивають, виганяють, які чинять самогубства і ще Господь знає що... Тут хочеться зацитувати думку Оксани Забужко, яка якось зауважила, що Шевченкову “Катерину” можна розглядати як алегорію до долі України у колоніальному становищі. А ще — додати про масові зґвалтування жінок у роки Другої світової...

І все це багатство прихованих смислів ми продовжуємо топити чи то у вузько літературознавчих дискусіях, чи то у запеклих спорах навколо ролі козаків, шляхти, соціалістів, народників та всіх інших у нашій історії. Останні, правда, триватимуть ще довго з об’єктивних причин. Але проблеми з історичною белетристикою і тим, що діти не читають, зокрема і її, ми матимемо, доки не прочитаємо те все, що стоїть за безпосереднім текстом і патріотичним сюжетом. І це теж — наш шлях через пустелю.