Дві зустрічі з імперією

Семен Скляренко вибрав за основу для своєї дилогії “Святослав” та “Володимир” (третя частина задуманої трилогії — “Ярослав” — так і залишилася незакінченою) ту епоху, яка хоч і є частиною поля конкуренції історичних міфів України та Росії, але, частково в силу давності і фактично напівлегендарності, частково в силу того, що стосується того періоду, який передує більшості символьних подій, не перебуває в епіцентрі спорів. Враховуючи, що текст повісті писався у радянський період з його державним атеїзмом, навіть така символічна подія, як хрещення Русі, замість поля полемічного протистояння, ставала непоганим прикриттям для осмислення — не відносин Русі і Візантії, а України і зовсім-зовсім іншої імперії. Цікаво, проте, що цей прийом чи то став аж надто банальним, чи то десь загубився його сенс, але образ “підступних греків”, які начебто обманом звели Русь, а пізніше, через культурну спадкоємність і на той час ще неіснуючу Україну, у пастку православ’я, чим начебто відтяли нас від Заходу і завели у руки Москви, — цілком серйозно сприймається і повторюється людьми цілком освіченими і фаховими.

Ілюстрація з видання роману "Святослав". "Фоліо". 2018 рік

Та й загалом, коли йдеться про сюжети з історії Русі, то Візантійська імперія є основним “негативним героєм”. Візантія виявляється відповідальна за все, особливо за раптові смерті перших осіб слов’янських держав. У “Святославі” Візантія труїть і інтригує переважно проти русинів та болгар. Якщо мати на увазі, що практично будь-яку імперію у історичній прозі підрадянської України має сенс прочитувати як конкретну Російську імперію, бодай задля інтелектуальної вправи, та пам’ятати, коли саме Скляренко писав свої романи, то тяжко втриматися від усмішки. Річ у тім, що саме повоєнний період був часом формування офіціозного міфу про “дружбу народів”, який у випадку Болгарії набув зовсім уже карикатурних форм, про що нагадує анекдот про “болгарського слона — найкращого друга російського”. Один Господь знає, чи вибирав Скляренко період і сюжет з прицілом висміяти “дружбу народів” (швидше всього, таки ж ні), але мимовільний ефект вийшов просто чарівним — по суті, сюжет цілком можна читати, як алюзію на “велику незакінчену війну” між Україною та Росією, де перша обстоює ще й право на власну самість, і то не десь, а на землі, яка асоціюється і з початком слов’янської писемності (хоч і недоречно з ряду причин), і чи не з першою національною версією православ’я, рівно ж на момент, який описується в романі, сама перебуває у затяжному конфлікті зі “своєю” імперією. Узагалі, слід сказати, що увага до болгарсько-візантійських відносин у книзі часом виглядає аж надмірною, особливо у другій частині роману “Над морем Руським”.

Якщо ж повернутися до Русі, яка, за сюжетом, перебуває у постійному неоголошеному поєдинку з Візантією, то це протиборство України-Русі та імперії, персоніфікованої у Візантії, відбувалося у доволі цікавому антуражі, який звучить, сказати правду, двояко. Насамперед, що рідкість для підрадянської белетристики — головний герой не перебуває у тотально залежній ситуації, та й саме державне утворення, яке він представляє, є чим завгодно, але не підлеглою територією — це цілком незалежна держава, яка виглядає рівноправним спаринг-партнером тої-таки могутньої імперії, попри різницю у вірі, що на той час означало також різницю у, так би мовити, порядку застосування правових норм. Кажучи простіше, відносно поган узвичаєні норми не діяли — їх можна було знищувати, обертати в рабство та подібне. Отож, поганська держава, аби витримувати поєдинок з християнськими володарями, мала мати дуже солідний запас міцності. У цьому відношенні “Святослав” виглядає свого роду мрією про Україну як могутню державу “на злеті”, яка може помірятися силою з наддержавами свого часу.

Князювання Святослава і Ольги. Радзивилівський літопис

З іншого боку, цей образ виглядає дещо плодом колоніальних комплексів. Принаймні на такі думки наводить звичайне порівняння візії Русі з тодішнім становищем України, а також явно присутній у романі ресентимент, звернений до поганства, з яким себе вперто і послідовно асоціює Святослав. Про це ж сигналить і детально промальована тема віроломства і лицемірства Візантії, на противагу чесним і відважним русам. Не буде відкриттям Америки нагадування, що саме поєднання ресентименту до форми минувшини, з архаїкою включно та дуалістична композиція, у якій на стороні добра опиняються морально бездоганні “наші”, а з того боку — абсолютно “чорні” вороги, є класикою прояву постколоніального комплексу у побудові наративу.

У описаних контекстах та спробі їх прочитати у заданих координатах протиборства Російської імперії та незалежної України питання релігії у романі набуває надзвичайної ваги. Оскільки релігія як інститут несе на собі тягар подвійної алегорії. Перша з них — це алегорія до політичної релігії. Очевидно, що якщо тільки не говоримо про тоталітаризм, то таке порівняння є дуже умовним і де в чому ризикованим, але, з іншого боку, порівняння свободи і імперського панування з двома релігіями не є новим і винайдене задовго до ХХ століття. Отож, вільно припустити, що колізію навколо християнства можна розчитувати саме у контексті “релігії свободи” (дуже в унісон тут звучатиме англомовний банер на Майдані Незалежності — “Свобода — наша релігія”).

Убивство Святослава печенігами на Дніпровських порогах. Радзивилівський літопис

Варто відмітити, що у романі начисто відсутні мінімально значимі персонажі родом з Північно-Східної Русі, яка пізніше стала свого роду предтечею Московії, а там і Російської імперії. З одного боку, цілком справедливо, але коли, з іншого боку, серед персонажів роману бачиш новгородського боярина Михала, голову посольства, яке прибуває просити це практично дитину Володимира на князя Новгорода. Враховуючи долю Новгорода, який було знищено до ноги опричниками Івана Грозного у XVI столітті, а ще сюжет у “Володимирі” — продовженні “Святослава” про “примучення” племен в’ятичів і радимичів (нічого географічно ближчого до Москви і разом з тим, історично вірогідного, не знайшлося) — то читача може почати розбирати тихенький в’їдливий сміх.

Друга алегорія вже не така однозначно позитивна. У цій другій поганство виступає синонімом ресентименту до форми старих вірувань, тоді як християнство бачиться обдуманим прийняттям нового. І тут, щоб дочитати до кінця алегорію, варто приглянутися до двох центральних постатей: княгині Ольги, яка, попри назву книги, домінує у першій частині “Княгиня і рабиня”, та самого Святослава, який виступає на передній план у вже згаданій другій “Над морем Руським”.

Святослав у романі, якщо придивитися уважно, справляє враження дещо клаптикове. То він безрозсудний воїн, нездатний за своїм бажанням повоювати розглянути стратегічну користь, як у випадку з пропозицією посольства Калокіра; то він закоханий у Малушу юнак; то він упертий поганин, причому його впертість дуже позначена не прагненням утримати прихильність дружини, а радше страхом перед майбутнім; то він борець за щось на кшталт національної гідності під гаслом “Не посоромимо землі Руської!” (тут у людини, яка знає географію і хоч трохи уявляє собі спосіб мислення ранньосередньовічної людини, взагалі має стати волосся дибки: яка земля Руська у Болгарії і в часи, коли саме поняття того, що ми зараз називаємо територіальною належністю, все ще дуже нетривке!). Загалом, складається враження, що у випадку Святослава письменник, свідомо чи ні, пройшовся по всіх “вавках” української свідомості — і ресентимент до минувшини по формі, і бажання “слави зажити” на шкоду власним стратегічним інтересам, і...

"Великий князь Святослав цілує свою матір і дітей, повернувшись із Дунаю до Києва". Іван Акімов. 1773.

А враховуючи, що все це діло відбувається на території Болгарії, то виникає враження, що йшлося насправді також і про те, що завдяки переліченим у попередньому абзаці якостям українці легко стають інструментом у руках чужих імперій. Очевидно, не надто дружніх. Наступним етапом іде те, про що Шевченко писав: “Не за Україну, а за її ката Довелось пролить Кров добру, не чорну...”.

Натомість княгиня Ольга постає значно одноріднішою і… значно менш симпатичною. Вона розрахункова, сувора, жорстко підпорядковує і себе, і сина вищим інтересам Русі, як вона їх розуміє, прагматична і доволі незалежна навіть перед обличчям візантійських імператорів. Вона християнка — і не з Константинополя, а з Болгарії, і її духівник, отець Григорій, походить саме з цієї країни. По суті, якщо продовжити символічну лінію, вона виглядає достойним противником чи, залежно від обставин, партнером Візантії або Священної Римської імперії, яка саме починає набирати сили.

Фактично, перед нами — дві моделі поведінки з імперією. Одна — розрахункова, передбачлива, яка вселяє у все, що пов’язується з імперією, власну суть, пристосовуючи її до власних потреб і, яка, зрештою, ефективно протистоїть імперії, нерідко її ж зброєю. І інша базована на ресентименті, замиканні у фактично обложеній фортеці власних уявлень про ідеальну минувшину, до якої належить прагнути, яка визнає лише одну модель поведінки з імперією — безкомпромісну збройну боротьбу.

Якщо екстраполювати таку дуальність на українську історію, то стане зрозумілим, чому ці дві різні іпостасі належать матері і синові. Тут прозорий натяк на тих численних нащадків старої школи української інтелігенції і політикуму, які чи то стали інструментом в руках імперії, чи то — її слугами, чи то замкнулися в ресентименті, чи то кинулися у безплідні атаки. І зазвичай гинули — чи у прямому сенсі, чи метафорично.