Перед зривом: вибір жінки

Крім відомого “Сагайдачного”, Андрій Чайковський написав ще з пів десятка повістей на тему Хмельниччини. Якщо дивитися на них у “першому наближенні”, то складається враження, що маємо справу зі звичайними повістями для юнацтва — і такий підхід виправданий, їх можна прочитувати і так. Але це не означає, що вони є винятками для ситуації, коли — свідомо, чи ні — автором чи то зашифровувалися, чи то реплікувалися певні змісти, характерні для способу осмислення давнього і не дуже минулого у період написання книги. Особливо, якщо врахувати, що кожна з них зачіпає іншу тему — і тут не йдеться про тільки сюжетну різницю.

Хронологічно перша з них — “Перед зривом”, у центр якої поставлено життя Богдана Хмельницького “до 1648-го” з логічним акцентом на останні роки, приблизно 1643–1647. Саму повість, хоч вона зовсім крихітна (трохи більше сотні сторінок малого формату) можна поділити на три сюжети. Перший — життя Богдана до битви під Цецорою, де загинув його батько, а сам майбутній гетьман потрапив у полон; друга — перебування Богдана у полоні; і, зрештою, третя — події у Богдановому житті між поверненням з полону і власне 1648 роком.

Композиція загалом трохи нагадує “шлях героя” з культового дослідження Дж. Кемпбелла “Тисячоликий герой”. Подібно до кемпбеллівського універсального героя як такого, Богдан вирушає з батьківського дому, проходить перше випробування — спокусу конверсії на римо-католицьку віру, потрапляє у нове середовище, тобто на Січ, де йому належить “віднайти себе”, за термінологією Кемпбелла, а за текстом книги — “навчитися лицарському ремеслу”, потім Богдан потрапляє у ворожу неволю, де долає різноманітні небезпеки і зрештою отримує свободу — чим не ситуація з чарівних казок та героїчних епосів, які й стали основним паливом для кемпбеллівських ідей, де, врешті-решт, чудовисько відпускає героя, який таки умудрився виконати всі завдання? Після повернення, здавалося б, за законами жанру “жити-поживати і добра наживати”, але ні — герой ще повинен явитися, врятувати свій народ, словом, пройти кульмінацію героїчного.

Дорогою, очевидно, роль “чудовиськ” і “випробувань” грають усі ті особи і структури, які в національному каноні надійно зайняли місце “ворогів”, хоча реальні відносини українців з ними складалися по-різному: спочатку це єзуїти, які представлені класичними “ловцями душ” — вишколеними, блискучими і цинічними; потім це, очевидно — ні, цього разу не кримські татари, а Османська імперія. У цьому пункті добре видно і лінію на прив’язування України до європейського історичного контексту — треба віддати належне, Андрій Чайковський несогірше розбирався у історії першого періоду Тридцятилітньої війни та перипетій османської політики того ж часу у Східній Європі — але теж добре видно, що цьому факту слід завдячувати гімназійній та університетській освіті письменника, яку він здобув у габсбурзькій Галичині. Натомість образ Османської імперії презентує нам дивну суміш орієнталізму і замалим не буквальної переробки біблійного сюжету про Йосифа у моменті тлумачення фараонових снів. Саме цей сюжет явно проглядається у сцені, де паша, господар Богдана і ще групи українських невільників, несподівано поринає у глибокий сон під час аудієнції і бачить “внутрішнім зором” сцену нападу на українське село татарського загону.

Загальне враження, що у перших двох третинах повісті Андрій Чайковський свідомо чи ні “косплеїть” героїчний епос, посилюється тим, що майже у всіх конфліктних ситуаціях — починаючи від “ненав’язливих натяків” щодо переходу у католицтво у Львівському єзуїтському колегіумі і закінчуючи дилемами, які, за сюжетом, постають перед Хмельницьким під час його служби у реєстровому козацтві — йдеться про тему ідентичності чи то через релігію, чи то через національну ідентифікацію. Зрозуміло, з погляду історика стрімкий перехід від релігійного протистояння (і то в дуже “народницькій” редакції, з поганими єзуїтами і жорсткою війною за душі) до службових “розбірок” за національним принципом, опис якого часом таки нагадує реалії чиновників українського походження у перші роки міжвоєнної Польщі, може викликати тільки іронічну посмішку, але якщо прочитувати це через призму послідовності символів “біографії героя” у дещо відстороненій манері, то, як кажуть, “жити дасться”.

Остання третина, вона ж кульмінаційна, зосереджується на подіях часів “Золотого спокою”, тобто періоду 1638–1648 років. З точки зору сюжету, тут і відбувається кульмінація, тобто ті події, які остаточно штовхають Хмельницького на повстання — чергові інтриги ворогів, напад Чаплінського на хутір Суботів, марні спроби Богдана добитися справедливості...

І саме умовна третя частина “Перед бурею” привертає увагу однією не зовсім характерною деталлю — а саме кількістю і “виписаністю” жіночих персонажів. Назагал романи і повісті Чайковського, як і більшість історичної белетристики, доволі “чоловічі”, жінки там зазвичай стереотипні — це або вередлива пещена панночка, типова “сальонова квітка” з тих часів, коли жив і працював сам Чайковський, або хазяйновита і малопомітна козачка. Причому основна роль першої — це не відтінювати мужніх і врівноважених чоловіків, а сприяти “іншуванню” умовних “поляків”. Дуже невипадково, що саме поляків (Чайковський писав у час наростаючого суперництва між українцями та поляками, українсько-польської війни та міжвоєнного періоду) — у результаті того простого факту, що письменник аж ніяк не був винятком із загального сприйняття поляків як окупантів і хронічних ворогів, то і прочитувати його твори треба перш за все у контексті українсько-польських стосунків, часом з австрійським урядом у тлі. Водночас Чайковський є мало не єдиним письменником, у чиїй белетристиці практично відсутні алюзії саме до Москви — що станом на міжвоєнний період, попри всі претензії до поляків, є доволі дивним. Винятком у цьому питанні з усіх його творів є хіба що “Сонце заходить”.

Що ж до другої категорії хазяйновитих козачок, то виникає спокуса витлумачити її чисто як патріархальний образ “пані дому”, чиє завдання — персоніфікувати “нашу” сторону як втілення всіх чеснот, зокрема скромності й чистоти. Але такому трохи заважає ряд прикладів явної самостійності і зарадності жінок-козачок у текстах Чайковського. Маруся Чепелівна у “Сагайдачному” їздить верхи і стріляє з пістолета, перша дружина Хмельницького фактично веде все господарство і явно не схожа при цьому на покірну і лагідну, а справляє радше враження жінки, яка не дасть собі в кашу наплювати і цілком не комплексує у ситуаціях, коли треба щось порадити чоловікові; такий її образ продовжується ще в одній книзі на тему Хмельниччини — “Полковник Кричевський”. Загалом, типово патріархальний образ “ніжної і милої”, до повної безпорадності включно, у Чайковського зарезервований для двох категорій: “панночок”, тобто шляхтянок, яких автоматом записується до “польок”, та зовсім молодих незаміжніх дівчат, і то родом з місць уже більш-менш добре заселених — що може бути нічим іншим, як всього-на-всього відтворенням картини, яку він сам неодноразово спостерігав (нагадаю, що письменник жив у період розквіту вікторіанства з його вимогами скромності і мало що не безтілесності для жінок). Тут не відмовиш у певному реалізмі — в умовах козацького зимівника було не до політесів, а класична лагідна і безпомічна “берегиня” там би просто не вижила.

Богдан Хмельницький у турецькому костюмі, подарованому султаном Мехмедом IV, близько 1652 року

Втім, у “Перед зривом” цей набір жіночих образів виконує одну дуже важливу роль, а саме персоніфікує собою авторське тлумачення природи конфлікту на персональному рівні між звичкою бути лояльним державі, у якій ти живеш, але яка явно є чужою, і лояльністю власному народові.

Однак спочатку розберемося з ролями в жіночому трикутнику у “Перед зривом”. За сюжетом, після одного з походів проти татар на хуторі Хмельницького з’являється визволена панночка-полька. Тимчасом дружина Хмельницького тяжко захворіла і за якийсь час померла, але перед смертю запропонувала Хмельницькому одружитися вдруге саме з цією бранкою. Тут треба зауважити, що з погляду реалій того часу одруження швидко після вдовіння було цілком не рідкісним з простої причини — одночасно встигати і “службу публічну”, і ведення господарства було складно, отож партнер чи партнерка були просто необхідністю. Хмельницький одружується з полькою, яка поступово починає знайомитися з сусідами, особливо ж із чигиринськими урядовцями. Крім того, на хуторі наростає конфлікт між новою пані Хмельницькою і старою нянькою — таким собі матріархом, яка не може вибачити Анні її походження і постійно витикає Богданові нещирість і інтриганство його нової дружини. Особливо ж її сердять постійні поїздки Анни в Чигирин, оскільки нянька підозрює, що приваблює молоду пані Хмельницьку туди можливість контактувати зі “своїми земляками”, під якими розуміється злощасний Чаплинський і його товариші. У цьому місці довзолю собі ремарку — нарікання няні звучать просто-таки в унісон з тим, що доводилося чути в дитинстві від тих представників старшого покоління, які проживали 1930-ті роки у свідомому віці.

У результаті вимальовується вузол між трьома жінками — покійною дружиною Хмельницького, Анною і старою нянею. Очевидно, у ньому покійна дружина Хмельницького — це персоніфікація “свого”, яке перебуває у застиглому стані і яке ще слід розбудити. Такому тлумаченню дуже сильно сприяє факт, що на момент розгортання драми дружина Хмельницького вже покійна, отже опиняється в “іншому” стані. Анна — це, очевидно, умовна ”Польща”, яка, за сюжетом, зачаровує й обманює. Няня ж виконує найневдячнішу роль свого роду “Сивілли”, яка застерігає головного героя від біди.

Тут треба зауважити, що персоніфікація країни через жіночий образ абсолютно не є чимось дивним — це стосується і України, і Польщі. Так само є стандартним сюжет про ренегатство саме через любов до “чужинки”. Так-от, у “Перед зривом” Чайковський використав обидва, в результаті чого вийшов хоч і дещо стереотипний, але, зрештою, суголосний часові написання сюжет.