Маруся Чурай: роман про геноцид

Олеся Ісаюк

Про що сюжет книжки, особливих пояснень не потребує — він став воістину мемом, впавши жертвою фанатів типажу “берегині” і “дивоцвіту народної пісні” та всіх інших “крилатих фраз”. Заодно явивши світу чи не найкричущіший випадок сліпоти у тлумаченні того, про що це все насправді. Основну частину читачів, судячи з усього, звів на манівці сюжетний виток роздумів на тему долі України, виразом і символом чого є надпопулярність цитати з “Марусі...”: “Історію ж бо пишуть на столі Ми пишем кров’ю на своїй землі...”, а також епоха, звідки Ліна Костенко взяла сюжет і куди його, що цілком логічно, помістила.

Ілюстрація до "Марусі Чурай" Ліни Костеко, виданої в А-ба-ба-га-ла-ма-га 2018-го року

Натомість насправді “Маруся...” про значно страшнішу річ — про ту сторону геноциду, яка обертається деформацією міжособистісних відносин. Логіка такої хворобливої деформації запускається у той самий момент, коли основною ціллю вбивць стають чоловіки спільноти, що, у принципі, є очевидним етапом знищення спільноти. У результаті винищення чоловіків жінки, по-перше, змушені брати на себе весь спектр обов’язків у всіх сферах функціонування суспільства, що в подальшому своєму розвитку дає явище відоме, як матріархат за типому ломової коняки, а по-друге, чоловіки стають дефіцитом і, як наслідок, об’єктом конкуренції, якщо це потенційні партнери, чи гіперопіки, якщо це чоловік чи син. Цей комплекс у результаті прирікає жінок чи то ламати своїх партнерів через вічне “не пхайся, бо ще щось станеться, а що я з дітьми робитиму” (і саме це первісно дістало назву “виносу мізків”, а ось вимоги жінок допомагти по дому уже додалися з часом), чи то “погоджуватися” на те, що ті ламатимуть їх, включно з методами домашнього насилля – а все тому, що альтернативи немає. А навіть якщо якимось чудом вона з’являється у образі Івана Іскри, то боятися її навіть зауважити, не те щоб на неї погодитися — бо ж “заберуть”, у всіх сенсах.

“Прорідженість” чоловіків і в сенсі малої кількості, і в сенсі певної “прибитості” видно вже з того, що героїв-чоловіків у романі критично мало. І всі вони з ганджем. До того ж щонайменше половина з них з’являється у оповіді спорадично. Перевіримо на прикладах. Насамперед, Грицько – м’який, безвольний, безпорадний, залежний від токсичної матері, заради якої навіть зраджує кохану, яка прирекла себе на долю старої дівки, що на ті часи — практично соціальна смерть (можна, звісно, було зайняти позицію знахарки чи когось подібного, але, з іншого боку, саме такі жінки падали жертвою будь-яких приступів масової паніки, яких у часи потрясінь не бракує). Чоловічі фігури, які зринають у сюжеті процесу, це або міські балагули на кшталт Леська Черкеса (який, зрештою, “зривається у штопор”, пішовши до Разіна — навіть не до своїх), або бездушні судді, які цілком серйозно розглядають перспективу тортурування Марусі і яких опритомнює (а чи опритомнює?) виключно окрик “начальства” в особі полковника Мартина Пушкаря: “Але оце, як хочете, панове, А на тортури згоди я не дам”. Друзяки Грицька — “Капканчик і Ромашко Струк”, які навіть у козаках не були. І це серед завірюхи Хмельниччини! Ну чим не сучасні ухилянти з “батальйону “Лодзь”, як іронічно назвали всіх тих, хто втік від призову на заробітки у Польщу?! Батька Галі Вишняківни узагалі не видно і не чутно, ми “бачимо” його через жінку і доньку, їхнє багатство, про нього ж повідомляють тільки те, що “він із тих, которії не проти”. Такий собі безликий, закуклений у інтереси свого невеличкого господарства, “щоб як у людей”.

І фоном до цієї галереї “Грицьків» (чи випадково, до речі, вибрано саме це ім’я, яке у старій Речі Посполитій, на уламках якої розгортається оповідь, означало більш-менш те ж, що й сучасний, перепрошую, “рагуль”) є послідовні фізичні смерті чоловіків. Гине Грицько від отрути, гадаючи, що п’є якусь наливку. Давайте згадаємо, скільки отих “тихих і спокійних” чоловіків, добропорядних громадян, просто спилося? Гине батько Марусі, ще замолоду і видиво його смерті переслідує Марусю все її життя. Скількох дітей так переслідував привид батька, по суті, не даючи зайнятися своїм життям? Дорогою на прощу Маруся постійно бачить, як не залишки трупів, то “села удовині” — тобто постійною є тема просто-таки фізичної загибелі чоловіків.

І ці чоловіки є тільки інструментом для своїх жінок — голосистих, енергійних, “пробивних”. Кожна по-своєму: то Бобренчиха, яка явно маніпулює втратою єдиного сина, хоча далі читачеві стає відомо, що Гриця дитиною більше бавили сусіди-Чураї; то Таця Кисломедка, якій явно байдуже, що думає про неї благочестива частина жіноцтва Полтави; то сусідка-свідок, з якої тут же злітає показна скорботність і статечність, досить Леськові згадати про те, що вона обтрушує чужі дерева. Видає усіх Галя Вишняківна зі своїм “вже ж таточко і на весілля втратились, а Гриць помер...а Гриця вже нема”. Тут і настає момент істини — усі ці чоловіки тільки інструмент для жінок — задля статусу, задля відносної надійності, чого завгодно, але про почуття тут і не йдеться. Тому і відводять Галю “спочутливо сплакану”, бо всі вони прекрасно розуміють істинну природу Галиних сліз – це страх загинути через неправильне вкладення наявного скромного ресурсу.

Видання 1979 року

Чому ж Маруся вибирає Грицька? Та тому ж, чого і Грицькова мати прагне одружити сина саме з Галею. Грицько – безпечний. Він сірий і спокійний, такий не піде в козаки з власної волі, не запишеться добровольцем у якісь “усусуси” чи “петлюрівці”, не піде у підпілля і не поїде на Майдан, не кажучи вже, щоб іти добровольцем в АТО. А отже, застрахує матір і дружину від чергової втрати і від репресій просто за фактом належності до родини “ворога народу”, “петлюрівця”, “бандерівця”, добре хоч, що на цьому етапі не “майданутого”.

Головне для всіх них — гарно прилаштувати сина у заможне і безконфліктне сімейство та вберегти чоловіка, якщо такий уже є. “Добре женити”, як кажуть у нас на Галичині. Їм не приходить в голову, що вони таким чином ламають своїх же синів і дочок, змушуючи їх погоджуватися на щось ніяке з людського погляду з матеріальним ресурсом. Це класична токсична матір за зразком “Я так боюся тебе втратити, що мені байдуже на твоє щастя”. Але гнів на таку токсичну матір зразу ж пропадає, якщо згадати — який досвід зробив токсичними за такою схемою мільйони матерів на просторах колишнього СРСР. Досвід втрати чоловіків — від голоду (нагадаю — останніми помирали жінки!), від куль, забраних невідомо чого і нащо, на чужих війнах... Діти – це все, що їм лишилося. Абсолютно єдиний сенс життя. І влізливість та глибина їхньої опіки, манера танка, який пре напролом, — це про страх втратити дитину. Невипадково, до речі, і Маруся, і Грицько, і всі інші “молодші” герої є одинаками, і це в епоху, коли нормою було по четверо-пʼятеро дітей в родині (і ще стільки ж на цвинтарях). А єдина дитина, над якою трясуться, — це якраз ситуація вдови без шансів знайти собі підходящого чоловіка. Бо чоловіків може бути найпряміший дефіцит у прямому сенсі — як після Другої світової.

Окремо у випадку Марусі — мало хто звертає увагу на один епізод з її роздумів дорогою на прощу, а саме спогад про випадково побаченого серед стратенців батька: “І те дівча, що закричало “Тату!”... І ніхто, здається, відповідно, не подумав — а що ж мало лишитися у цій дівчинці на майбутнє від такої картини? Очевидно, страх. І ще десь глибоко логічний зв’язок: “мій батько повстав і загинув страшною смертю”. Далі інстинкт самозбереження продиктує уникати чоловіків такого типу. А бонусом — глибокий неусвідомлений внутрішній конфлікт, тому що саме модель стосунків, винесена з родини, є моделлю для відносин у власному житті. Отож, наслідок травми, по суті, послідовне заперечення досвіду власного роду. Але ж що, якщо цей досвід смертельний у емпіричному сенсі? Маєте розв’язок?

Але ж, стриваймо, за законами статистики не можуть бути тотально всі такими недолугими. І не є. Але от ті чоловіки, яких дійсно можна назвати зрілими і які поводять себе відповідно, або гинуть молодими, як Марусин батько, або вже старі, як лірник, який супроводжує Марусю, або ж абсолютно неприкаяні, як Іван Іскра, або ж виявляються чужинцями-ренегатами, як Ярема Вишневецький, який повсякчас зринає у розмовах Марусі і лірника. І не просто зринає, а в дуеті зі своїм родичем і легендарним засновником Січі Дмитром Байдою-Вишневецьким. Дуель виглядає воістину страшною. Або ти гинеш страшною смертю сам, або ти вбиваєш інших не менш страшною смертю. Саме цей вибір пропонує чоловікам підлеглих спільнот реальність імперії, яка знає тільки повільне чи швидке ламання усього і всіх, що потрапляє під гарячу руку.

І те, як змальовують Марусю у шкільних хрестоматіях, є прекрасним показником того, що психологічні наслідки життя у тій імперії – ані совок, ані невідрефлексована травма – нікуди не поділися. Я досі пам’ятаю власний шок, коли у 10-у класі вичитала у підручнику-додатку до хрестоматії про те, що проблема Марусі у тому, що вона, бачте, була максималісткою і тільки тому не змогла пробачити зради. Зауважу, це все писалося на фоні того, що в книжці добре видно, що зрада настала навіть не тому, що сам Грицько аж такий гнилий, а під тиском матусі, якій чхати на все, що відбувається навколо, включно із визвольною війною. Але винувата Маруся — мало не єдина, разом з Іскрою, відносно адекватна серед зборища погаратаних травмою людей.

Окремо треба згадати загалом сюжет прощі. Проща іде повністю безлюдною місцевістю, де помітні тільки сліди колишнього життя. Це не що інше, як візуалізація випаленої землі. Не здивуюся, якщо Ліна Костенко просто описала бачене у 1944 — 1946 роках, після двох воєн, Голодомору і тисяч «маленьких» трагедій.

І цим страшним випаленим полем бредуть двоє – жінка і старець, за плечима у кожного багаж втрат і смертей. Єдине, що їх різнить, — це спосіб осмислення. Маруся – емоційніша, умовний Дух і Міт, натомість мудрий і врівноважений лірник — це “раціо”, Інтелект. І це, фактично, є алегорією до долі української культури, а, беручи ширше, самості. Таким є фінал геноциду: випалене поле, де вціліли лише жінки і старі. Парадоксально, але це ж і вселяє надію, бо ж йдуть. Бо мислять. Бо старий лірник має кому передати свій досвід і усвідомлення самості спільноти таки знаходить шляхи передачі.