«Розпрощався стрілець» – пісня, що вважається стрілецькою, хоча при ближчому та уважнішому погляді нескладно зауважити, що йдеться у кращому разі про перероблену під стрілецьку тематику старішу пісню або навпаки – апеляцію сюжету повстанських часів до попередніх поколінь борців за волю. Що загалом було доволі популярною практикою серед повстанських поетів.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»
Отож усе починається зі «стрільця», який прощається з ріднею, щоб у фіналі намалювати картину:
Ряди за рядами ідуть партизани,
До походу гармата їм грає…
Власне ця фраза однозначно дає зрозуміти, що йдеться таки про повстанську пісню, і тут доречно згадати, що «стрілець» було загальноприйнятим в УПА словом на позначення рядового. Та не випадає дивуватися, що поза фаховим колом означення «стрілець» автоматично переносить слухача у період 1914–1921 років, позаяк асоціюється з «усусусами».
Та якщо врахувати, що час від часу можна почути, як окремі виконавці всередині пісні співають про вбитого «козака» замість стрільця, то треба визнати, що перед нами текст, який об’єднав категорично всі найпопулярніші архетипні фігури українського вояка як такого і тим самим зафіксував не лише спадкоємність, а й подібність долі. До того ж і сам сюжет пісні належить до тих, на перший погляд, заплутаних, одначе сповнених символізму навколо теми, якої стосуються.
Текст починається з бравурної картини, яка більше пасувала б маршеві і не дуже поєднується з повільною (як колись писали – поважною) мелодією:
Розпрощався стрілець із своєю ріднею,
Сам поїхав в далеку дорогу.
За свій рідний край, за козацький звичай
Здобувати в бою перемогу.
Прикметно, що в цій строфі доволі нестандартний перелік мотивацій – а саме «за стрілецький звичай… здобувати свою перемогу». Звичний перелік того, за що воювали і гинули бійці українських армій, виглядає радше вкрай подібно до слів Миколи Вороного: «За Україну, за її волю, за честь і славу, за народ».
Та якщо припустити, що «Розпрощався стрілець» усе ж насправді повстанська пісня, яка потрапила у список стрілецьких суто через присутність образу стрільця вже на старті та прогалини в знаннях і проникливості авторів класифікації, тоді «бій за свою перемогу» і «за стрілецький звичай» опиняються цілком на місці. Тема «перемоги» виглядає цілком логічною у тому контексті, що загалом покоління повстанців вважало свою боротьбу продовженням зусиль попередньої генерації, які цього разу мають увінчатися успіхом і принести Україні незалежність. У такому контексті цілком логічно, що стрілець вирушає в бій саме по перемогу.
Що ж до «стрілецького звичаю», то, попри певну спекулятивність, з високою вірогідністю йшлося про відстоювання не просто «звичаю» у сенсі поетичного образу, а про боротьбу за свободу облаштовувати своє життя відповідно до власних звичок і традицій («звичай»). І тут доречно згадати, кому протистояло національне підпілля у Другій світовій війні. А протистояло воно двом тоталітарним режимам, кожен з яких мав амбіцію перекроїти світ і переробити людську натуру, і задля цього був готовий застосувати всі доступні засоби, аби знищити дотогочасні структури ідентичності та носіїв будь-якого «звичаю», який не вписувався в їхні уявлення про ідеальне. Часом разом з носіями цих звичаїв, про що свідчать численні геноцидні досвіди. Власне збройна боротьба в такій ситуації була мало не єдиним способом відстояти власну суб’єктність у всіх значеннях слова – і в цьому контексті стає зрозумілою тема «звичаю».
Друга строфа неабияк дисонує з першою, хоч цілком співзвучна з настроєм мелодії:
Відгримів лютий бій у широкім степу,
День кривавий надвечір схилився,
Лиш трава шелестить, вбитий стрілець лежить,
Над ним коник його нахилився.
Тут, власне, стільки символічних подробиць, які асоціюються передусім з козацтвом, що якби пісня і справді була стрілецькою, то випадало б запідозрити, що з’явилася вона найраніше навесні-влітку 1918 року – тобто коли формація, яка мала у своїй назві згадку про стрільців і яку творили «усусуси» зразка 1914 року, і справді опинилася у географічно степах (принаймні точно ближче до степів, як порівнювати з Галичиною). До того ж, бій відгримів у степу, а над убитим нахилився кінь – тут доречно нагадати, що як «усусуси», так і повстанці були передусім піхотою, коні у них фігурували хіба що в обозах й інколи як «тяглова сила» зв’язківців і командирів. Та в УПА остання категорія була змушена з осені 1944 року облишити варіант пересування кіньми з причини перенасиченості регіону совєтськими військами, що унеможливило і без того доволі клопітне утримання коней при повстанських підрозділах. Одне слово, коні тут вочевидь символічні, та й сама сцена неодноразово трапляється і в народних, і в літературних сюжетах.
Одначе обидві строфи відчутно дисонують між собою – у першій стрілець вирушає в бій за перемогу, а в другій він уже «вбитий лежить». У наступних двох строфах тема загибелі продовжується, причому теж у щедрому супроводі символів, які нав’язують до козаччини:
Ой коню ж мій, коню, не стій наді мною,
Не копай сиру землю копитом,
Біжи, коню мій, скажи неньці моїй,
Що я впав за Вкраїну забитий.
Нехай батько і мати, і ріднії сестри,
Нехай вони за мною не плачуть.
Я в степу лежу, за ріднею тужу,
Чорний крук наді мною вже кряче.
Тут і символічна остання розмова з конем, і останні розпорядження, і чорний крук, який уже готується видзьобувати полеглому очі. Для порівняння варто ознайомитися з текстом таки автентичної козацької пісні:
Біжи, коню, дорогою, Степовою, широкою...
…Як прибіжиш під батьків двір – Стукни-грюкни об частокіл!
Як прибіжиш під ворота – Стукни-грюкни коло плота!
Стукни в браму копитами Та забряжчи поводами!
Вийде сестра, розсідлає, Вийде мати, розпитає...
До повноти набору бракує хіба китайки, якою покривали очі полеглого в бою, та теми «нареченої» в образі чорної землі могили. У «стрілецько-повстанському» варіанті сюжету все закінчується не «взяв собі паняночку В чистім полі земляночку» (до речі, у білорусів є подібний мотив у виконанні гурту «Стари Ольса»), а значно оптимістичніше і десь у чомусь навіть вітальніше
Ряди за рядами ідуть партизани,
До походу гармата їм грає,
За волю і честь лиш березовий хрест
Дрібні сльози на шлях проливає.
А слава козацька не вмре, не загине,
Будуть люди про нас говорити,
Що були козаки і отут полягли –
Вони вміли свій край боронити.
Якщо приглянутися до сюжету, то крім великої кількості символічних алюзій до козацтва і символіки, пов’язаної з цим періодом, помітно також принаймні два круті повороти. Перший із них на самому початку, коли бравурна, хоч і сповільнена урочистим тоном мелодії сцена стрільця, який вирушив на переможний бій, обривається видивом самотньої його загибелі – причому слухач пісні не має шансів довідатися про долю армії, у рядах якої вирушив стрілець. Другий – наприкінці, коли похмура картина останніх слів пораненого вояка змінюється бравурною картинкою війська в поході й доволі оптимістичним зображенням майбутнього, яка передбачає пам’ять про подвиг і, зрештою, захищену країну. Хоча існує і більш мінорний варіант останньої строфи:
А слава козацька не вмре, не загине,
Будуть люди про неї співати,
Що були козаки та й за волю лягли,
Тепер можемо тільки згадати…
Утім, який би не був фінал, у третій від кінця строфі неминуче звертає на себе увагу послання полеглого до рідних «не плакати». Усе це разом творить враження певної дисгармонії, навіть браку логіки, і спокушає пошукати, що ж ховається за цим образом.
Перша строфа дисонує з двома наступними повною розбіжністю між заявленою метою і фактичним наслідком – слухачеві пропонується уявити, як вояк, що рушив у переможний бій, врешті гине самотній у степу. Мимоволі виникає запитання про сенсовність чину того вояка. Кажучи ще простіше, варіація столітньої давності настроїв окремих сучасних індивідуумів, які можна сформулювати наступним чином: «І що з того, як загинув?» У такій парадигмі людина, яка відважилася на певний чин, має неминуче скористатися з його плодів, інакше нема сенсу загалом «впрягатися». Ще простіше – «що мені дала та країна?»
Й отут десь приходить усвідомлення, що подібні настрої – не лише творчість сучасних «хрунів», а то й «ждунів». Зрештою, сумна істина про те, що суто статистично у спільноті завжди знаходиться вся палітра можливих позицій, відома давно і непогано. Та якщо не підозрювати частину наших предків замалим не в національній зраді, то стає зрозуміло, що такі настрої мали два цілком нормативні корені. Передусім таке запитання цілком могло виникнути у банально запрацьованого і не надто освіченого обивателя, незалежно від рівня патріотизму й емпатії. А по-друге, навіть більш освічені й усвідомлено патріотичні цілком могли піддатися подібному настрою у хвилини сумніву. Й у прозі, присвяченій подіям Першої світової війни та Визвольних змагань, час від часу таки можна надибати описи подібних сумнівів і терзань.
Але з позиції пісенного вояка, який гине і викладає свої останні розпорядження уявно-символічному коневі, ситуація виглядає не настільки безнадійно. Точніше, аж настільки не безнадійно, що він просить далеку рідню не плакати за ним. Логіка підказує, що подібне прохання можливе хіба у людини, яка чітко усвідомлює сенс свого потенційно смертельного рішення або ж помирає зі свідомістю, що вдалося втілити все задумане. Й отут виникає запитання: якщо перемога, по яку вирушав полеглий у першій строфі, не досягнута, то що саме дає йому сили відмовитися від оплакувань?
Теоретично, відповідь на це запитання мала б міститися в останніх двох строфах. З них вимальовується образ сильної армії та стійкої пам’яті про полеглих у попередньому раунді боротьби за свободу. Власне, одне й інше – це про пам’ять, просто виражену в одному випадку символічною дією у просторі уявлюваного (коли йдеться про неї без уточнення механізму або за допомогою культурних практик, коли говоримо про «спів» про «козаків», які «були…і ось тут полягли»), а в іншому – у чинному повторенні, але вже значно успішнішому, чину полеглого.
Отож ідеться про тему «немарної» смерті. Десь у чомусь це перегукується з «Ми билися не надаремно!» Юрія Липи, і в цьому контексті зрозуміло, чому в тексті стільки відсилок до козацтва. Річ у тому, що сам полеглий водночас є і продовженням долі попередніх поколінь (але лише завдяки власному вибору «рушити в бій», а не через об’єктивні обставини, на які він не має впливу, чи через чиюсь злу волю), і потенційним зразком для наступних – але не в сенсі, що на них теж очікує героїчна, хоч самотня загибель, а навпаки врешті-решт успіх. Власне в передчутті цього успіху майбутніх генерацій, який колись таки має настати, і корениться логіка прохання не оплакувати його загибель.
Фактично перед нами зафіксовано момент відчаю в образі сцени загибелі стрільця, який рушив по перемогу, і водночас показано, чому, попри страшні втрати і людські трагедії, відчай усе ж недоречний. Правда, за однієї умови – власне суб’єктне рішення й усвідомлення екзистенційного виміру, на який натякають алюзії до козацтва.
05.09.2025