Загибель старого світу

В українській прозовій белетристиці не так і багато книг про Коліївщину. “Останні орли” Михайла Старицького — чи не єдина з них, подвійно цінніша тим, що написана не в радянський період, отже вільна від вульгаризацій соціального плану.

Якщо вдуматися і відсепарувати написане за радянських часів, то сама легенда Гайдамаччини постала завдяки поемі Тараса Шевченка “Гайдамаки” (з якою, проте, не все так просто, що ясно показано у книзі Оксани Забужко “Шевченків міф України”), але, попри це, не набула широкого поширення у прозі. З іншого боку, повстання 1768 року, як не крути, суттєво поступається у величині, символічному навантаженні та яскравості тій-таки козацькій епосі.

На цьому тлі Михайло Старицький з “Останніми орлами” постає дещо оригіналом. Сюжет роману не вирізняється вигадливістю — на фоні гайдамацького повстання, що набирає сили, шукають щастя кілька закоханих пар — Петро і Сара, Дарина і Найда та інші. Уже на цьому місці варто здивуватися — що-що? Бо вже на рівні підбору головних героїв порушується певний канон, заданий, знов-таки, “Гайдамаками” Шевченка, чи, точніше, їхнім емоційним впливом. Адже, згідно зі стереотипною картиною, коли-коли, а навесні-влітку 1768 року українець і єврей навіть теоретично не могли б опинитися з одного боку барикад. Мало того, цей стереотип взаємний із обох сторін.

І саме на єврейську тему тут дивацтв чи не найбільше. Якщо закохану українсько-єврейську пару ще можна сприйняти як щось у стилі художнього прийому задля більшої напруги сюжету, то з іншим уже складніше. Насамперед, добре видно розрізнення євреїв за, сказати б, віковою ознакою: якщо умовне “молодше покоління”, персоніфіковане Сарою, її молодшою подругою Естеркою та іншими, налаштоване як мінімум на мирне співіснування з українцями, то старше покоління, за яке “працюють” батько і тітка Сари, здавалося б, демонструє всі можливі стереотипи про, наприклад, зневагу євреїв до всіх не євреїв та подібне. Здивування переростає в подив, коли на останній третині книги стає зрозуміло, що Сара — не що інше, як розвідниця повсталих в Умані. Бо ж, як знаємо, не те що Коліївщина, а й загалом будь-яке перше-ліпше селянське повстання включало в себе антиєврейське насильство — і саме ця обставина, попри всі можливі її причини, породила масу взаємних стереотипів, які у випадку євреїв взагалі стали частиною національного канону й успішно прожили донині.

Ясно, що картина, яку малює Михайло Старицький, суперечить як українському, так і єврейському “загальному уявленню” про ті події, а з точки зору історика, взагалі мало на що налазить. Історик, мабуть, мав би ще претензії за те, що в творі значною мірою пропущено тему впливу на ті події Російської імперії, а також спірних питань щодо того, хто ж запустив ланцюжок подій, які призвели до Коліївщини. Втім, якраз це ще можна пояснити небажанням зв’язуватися зайвий раз із царською цензурою. Але цензура цензурою, а тим часом закид у незнанні реальної ситуації чи бажанні створити якусь власну елегійну картину тих часів спростовується тим, що у питанні хоча б звичаїв та побутових реакцій героїв спостерігається повний порядок.

Тимчасом Гершко, батько Сари, не унікальний у своєму роді — подібно поводиться і батько ще однієї героїні. Цього разу йдеться вже про українку Дарину, дочку генерального обозного, закохану в ченця-розстригу Найду, який очолює один із гайдамацьких загонів. Найда теж виявляється не просто собі дитиною-підкидьком, якого прихистили ченці і зробили з нього спершу послушника, а потім і ще одного ченця (бо й кого мали б, зрештою?) — з часом з’ясовується, що він є біологічним нащадком одного з найзавзятіших конфедератів і ненависників православних Кшемуського, який гине з наказу батька як гайдамака.

Водночас генеральний обозний повсякчас силує дочку вийти заміж за полковника-росіянина, що має великий вплив у цариці. І як Сара в результаті після спроби самогубства, аби уникнути небажаного шлюбу, опиняється у домашньому арешті, так і Дарину відвозять у монастир — звичне на той час покарання для непокірних жінок. Що ж це за серія токсичних батьків усіх можливих на той час народностей та конфесій? Усі разом сказилися на пункті дітей перед Коліївщиною? Особливо батьки доньок, які — варто зауважити — як одна ростуть одиначками і без матері.

Втім, якщо серйозно, то не складно зауважити, що умовне “старше покоління” — чи то генеральний обозний, чи то Гершко, чи то біологічні батьки Найди — репрезентують два варіанти співжиття в умовах імперського тиску: або жорстке замикання у власному просторі, “синдром обложеної фортеці”, або ж варіант подвійної лояльності, у якому пріоритет надається імперії, а власна вітчизна виявляється зведеною до свого роду “малої батьківщини”, милої та сентиментальної — не більше. Здавалося б, Старицькому йдеться про демонстрацію того, що ані замикання у собі, ані “подвійна лояльність” відносно імперії не дають перспективи, є безплідними і можуть вести лише до смерті — часом і у прямому фізичному розумінні.

Фактично, яскраво показано, що та частина суспільства, якій належало б узяти на себе відповідальність за решту, виконати роботу еліти, перебувала у підвішеному стані між “старими” уявленнями (у тому числі про аристократію як про “слуг корони” незалежно від нації, як батько Дарини, якому головне — милість цариці) і цілком новим розумінням ролі національних проводирів. Через пів століття автор “Гайдамаків” скаже про них: “Раби, подножки, грязь Москви, варшавське сміття — ваші пани ясновельможнії гетьмани”.

Здавалося б, у такій логіці мали б знайти своє щастя не тільки Петро з Сарою, а й Пріся — так чому ж вона не знаходить щастя і проживає свої літа у монастирі? Здається, вона вибрала правильно повністю “свого”, пристала на “правильний”, плідний бік. Тут треба зауважити, що у фігурі Залізняка Старицький таки добряче погрішив проти правди. І не завжди це спишеш на тогочасний рівень історичної науки — адже йшлося не про минуле кількасотлітньої давнини, а вже про добре задокументовані події, які відбувалися сто з “хвостиком” років тому. І зокрема про те, що Залізняк загинув не у бою, а на засланні в Сибіру, було добре відомо. Але що ж у фіналі такої іґноранції? Вийшов просто-таки архетипний образ лицаря, який виходить на останній бій, героїчно гине — і його ховають у безіменній могилі. Кількість знакових для українця деталей навколо Залізняка зашкалює — тут і покинута дівчина, і червона китайка, і символічне “Запороже”... Аби підкреслити унікальність, знаковість ролі Залізняка, Старицький іде на “змазування” ролі Гонти вельми цікавим прийомом — уплутує його в чергову інтригу зі зміною обличчя, фальшивими ідентичностями і тому подібними речами. Завдяки цьому історія й образ Гонти опиняється серед купи решти інтриг та раптових змін, яких у романі вистачає, де успішно частково розчиняється.

Отож що виходить у підсумку? Фактично всі герої, котрі старші, — ті або гинуть, або розчиняються в подіях, а котрі молодші — якщо не гинуть фізично, то проходять “повний набір” спротиву токсичним батькам та консервативній, інколи ультраконсервативній традиції і або, знов-таки, гинуть, або ж проживають життя “ні собі, ні людям” — як Пріся в монастирі з туги за Залізняком. Гепі-енд у вигляді щасливої родини очікує тільки Сару з Петром.

І що цікаво — більшість смертей відбувається в Умані. Страчують Найду, добивають Дарину, страшною смертю гине Рухля і решта єврейських родичів Сари, її саму рятують в останній момент. Можна собі уявити розмір травми і життя з усвідомленням, що її коханий — таки з тих, хто вбили її рідних, і це при цілком добровільному шлюбі. Загалом сцени здобуття Умані постають кривавим місивом — розписано, так би мовити, у всіх фарбах, інколи просто-таки натуралістично.

І отут вартує ближче придивитися до зображення гайдамаків “взагалі”. Насамперед, у “Останніх орлах” практично немає знайомої дихотомії “бідолашний народ — люті гнобителі”, кого б під тими “гнобителями” не розуміти. Абсолютно всі — це активні субʼєкти подій з чітким розумінням власних дій та їхніх потенційних наслідків. Уже з першої історичної вставки, яка служить прологом, добре видно логіку письменника: Україна є окремою сутністю, яка через історичні обставини стає, по суті, розмінною монетою між сильнішими сусідами. Причому цих сусідів — що поляків, що росіян — усю книжку дуже послідовно іншують, старанно сепаруючи українців. Про поляків нема що й казати — там межу старанно проводять за рахунок теми протистояння православних і католиків. Росіяни — Дарина відмовляється від шлюбу з полковником, аргументуючи, що він “москаль” і подібне, надаючи перевагу “своєму”, хоч і простому козакові.

Попри суб’єктність і добре прописану мотивацію гайдамаків, у “Орлах” паралельно вистачає і насилля, і деструктиву. Водночас та ж таки гарно сформульована мотивація не дозволяє піддатися спокусі, що маємо справу лише з народною стихією. Крім того, постійно зачіпаєшся за саму назву “Останні орли” — та що ж це за ностальгія, що за сум, коли сам текст просто фонтанує колізіями і переплетіннями, які не можуть не полишити по собі спадщини?

Тут варто нагадати всю суперечливість сприйняття Коліївщини. У традиційній народницько-пострадянській оптиці вона виглядає класичною жакерією, тобто селянською війною. При тому обʼєктивно жакерія може бути частиною національного руху. Конкретно Коліївщина може вважатися частиною національного спротиву — при всій умовності цього терміну для ранньомодерного часу — бо національна, конфесійна і соціальна ідентичність у регіоні на той момент дуже часто збігалися. Кажучи простіше, поляк римо-католик переважно був шляхтичем і латифундистом, єврей займав нішу орендаря чи дрібного торговця, а здебільшого православні українці були селянами та частково міщанами. В ефекті соціальний конфлікт міг легко набрати рис національного чи релігійного — що і відбулося. І навпаки, міжнаціональний конфлікт часто починався на соціальному ґрунті — що, до речі, в романі дуже добре показано на прикладі численних дрібних деталей, включно з суперечками на тему того, хто як кого має називати, виходячи зі статусів спільнот, до яких належать співрозмовники, та, наприклад, ситуації, коли повноцінний погром замалим не спровокувала підозра у тому, що корчмар-єврей “заскоромив горілку”. Дуже скоро втрачаєш лік взаємним претензіям і починаєш питати себе — та чи ці всі люди не подуріли?

Загалом добре видно, що оте саме молодше покоління, яке начебто розплачується за гріхи і страхи власних батьків, послідовно вибирає не тільки українство, а й “третій стан”. За рахунок цього картинка поступово починає радше нагадувати варіант, близький до Великої французької революції, тобто революції третього стану, ніж звичного “козако-селянського” повстання. І отут зручна нагода нагадати, що покоління української інтелігенції розуміли те, що стосується соціалізму, через призму європейського досвіду, який на той час починався з Великої французької революції і закінчувався європейськими соціалістичними партіями. Вони не вміли бачити майбутнього — і, річ ясна, не могли передбачити як усього жаху, який натворять більшовики, так і того, що їхні далекі нащадки оцінюватимуть ліву ідеологію виключно і досить логічно, в основному базуючись на досвіді радянської дійсності. Крім того, варто згадати драгоманівську тезу про те, що українське національне визволення є водночас і соціальним.

У цьому місці і стає зрозумілим, чому виживають у повній мірі тільки Петро з Сарою. Тому що всі інші — зі “старого світу”: чужинського світу як жорстких релігійних приписів (Гершко чи польські конфедерати), як станових забобонів (батько Дарини), так і старого козацького світу з його знаковою системою, вільним лицарством та всім іншим. Але цей останній світ має передати свою суть далі — тому Пріся йде в монастир, адже це не тільки втеча від світу дочасного, це ще й осередок смислів понадземних. Пріся йде не плакати — вона іде пронести сенс, який належить вбрати у нову форму. Ідеться не про що інше, як про те, що гряде новий світ — світ модернізації та пошуку компромісів, попри криваву спадщину минулого. І книга насправді — про загибель старого світу та перевагу тих, хто відкритий до світу нового, націлений одночасно на відкритість до іншого та збереження власної ідентичності.