Чергова книжка з циклу історичних повістей Андрія Чайковського — це “Полковник Кричевський”. Сюжет, як це часто у Чайковського — біографічний. Цього разу в епіцентрі один зі сподвижників Хмельницького, київський полковник у 1648–1649 роках, який загинув у Білорусі, стримуючи влітку 1649 року наступ військ литовського гетьмана князя Януша Радзивілла на Київ.
Станіслав-Михайло Кричевський являє собою нещоденний випадок навіть на фоні свого авантюрного століття. Син дрібного шляхтича з теренів сучасної Білорусі, який, як і багато йому подібних, вибрав військову службу як мало не єдиний спосіб пробитися. Відзначився в одній із битв польсько-шведської війни 1626–1629 років, а пізніше зробив непогану кар’єру — станом на початок 1648 року був полковником Чигиринського полку реєстрового козацтва. Там і познайомився з Хмельницьким, з яким міцно здружився. Навесні 1648 року разом зі своїми підлеглими переходить на бік Хмельницького, пізніше змінює і конфесію — з римо-католика стає православним. Обіймає пост київського полковника. Це зразу означало обов’язок утримування північних кордонів козацької держави від можливого нападу з боку Великого Князівства Литовського. Ця загроза втілилася влітку 1649 року — поки основні сили здобували Збараж і рухалися до Зборова, Радзивілл рушив на Київ. Фінальна битва відбулася у районі переправ біля Лоєва в Білорусі, де загинув і сам полковник. Оборону втримали, цього разу Радзивілл Києва не здобув.
Завдяки походженню і послідовній підтримці Хмельницького (хоча що йому залишалося — “свого” регіону і відданого козацького полку він не мав) Кричевський став улюбленцем істориків державницької школи; але, як це переважно буває, улюбленці “державників” зазвичай мало знані у популярній культурі. І повість Чайковського — чи не єдина, присвячена повністю Кричевському. Хоча його згадують у багатьох творах про Хмельниччину — зрештою, він своє місце у циклі легенд на тему Хмельниччини. У цьому циклі роль Кричевського — “свій серед чужих”, відданий друг і кум, який рятує Хмельницького від вірної смерті через ворожі інтриги.
Тимчасом Кричевський у тексті Чайковського — передусім “поверненець”. Зокрема і під такою назвою залишилися в історії ті представники польських чи, частіше, давно сполонізованих родин, які в умовах “ери націоналізму” вибрали українську ідентичність — як правило, внаслідок тривалого проживання в Україні, почуття справедливості, яке диктувало підтримати слабшу сторону, розуміння власного громадського обов’язку та з ряду інших причин. Серед представників цього типу є такі відомі особистості, як Павло Житецький, Володимир Антонович, Тадей Рильський (батько поета Максима Рильського) та інші. Найвідомішим, найблискучішим інтелектуально і, можливо, найсуперечливішим з-поміж “поверненців” був В’ячеслав Липинський.
Щоправда, якщо центральноукраїнські “поверненці” напевно не планували комусь сприкрити життя самим фактом свого навернення в українство, крім хіба що умовної імперії, то Чайковський на прикладі Кричевського вписує феномен “повернення” чітко у контекст українсько-польського конфлікту — надто, що книга писалася у міжвоєнній Галичині, коли цей конфлікт стрімко наростав. Закономірно, що “навернення” Кричевського демонструється читачам як свідчення моральної правоти української сторони і свого роду повернення рівноваги.
Передусім за рахунок самого ж Кричевського. Він поступово, у процесі служби на посаді реєстрового полковника, відкриває для себе козацтво — але вже зовсім не так поступово усвідомлює власну певною мірою приналежність до нього як через спорідненість по зброї, так і через приналежність його дідів у прямому біологічному значенні до “грецької віри”. Окремо тут треба виділити сцену, в якій Кричевський, згадуючи власну участь у придушенні козацького повстання 1637–1638 років, порівнює себе з одомашненим вовком, який за теплу буду і харчі переслідує своїх же, умовно кажучи, “братів по крові”. Кожен, хто достатньо знайомий, з одного боку, з літературними смаками останньої третини ХІХ століття — початку ХХ століття, а з іншого — з соціальними реаліями Речі Посполитої, як і з персональними мотиваціями вибору між Хмельницьким чи королем, які виростали з тих реалій, може хіба всміхнутися. Але річ у тому, що Кричевський — не так про сімнадцяте століття, як про один із варіантів розв’язання моральної дилеми вибору ідентичності серед освіченої молоді періоду національного відродження. Бо якщо в умовних Варшаві чи Санкт-Петербурзі усе було більш-менш зрозуміло (і то — Олена Теліга, до прикладу, народилася у петербурзькій цілком російськомовній родині), то на таких світових пограниччях, як Галичина чи Степова Україна, все було значно менш передбачувано.
У випадку Галичини вибір ідентичності доводилося робити в умовах жорсткої конкуренції між кількома спільнотами, одною з яких неминуче були поляки. І душевні муки книжкового Кричевського — саме про це, про вибір ідентичності, попри очевидні міркування збереження душевного комфорту і попри спадщину хронічних, часто кривавих, історичних конфліктів. Усі аналогії з Біблією і порівняння з тваринного світу, на кшталт уже згаданого одомашненого вовка, — саме про це.
Битва під Лоєвом. Гобелен 18 століття
Хмельницький проявляється тут у дуже несподіваній іпостасі — а саме того, хто певним своєрідним чином “проводить” Кричевського через його злам до нової ідентичності. Загалом до певного моменту розповіді вся дружба між Хмельницьким і Кричевським більше нагадує алюзію до притчі про блудного сина, ніж історичну белетристику. Хмельницький “розшифровує” Кричевському його спогади, захоплення степом і козаками й багато чого іншого, очевидно, саме у тій формі, яка зрештою приводить Кричевського до українства.
При тому всьому історичний текст Чайковського не перестає бути свого роду неусвідомленою інструкцією для майбутніх борців за незалежність, а отже носить у собі сліди як рефлексій, так і стереотипів того покоління і стану, до яких належав сам автор. Як і у випадку з “Сагайдачним”, ця обставина проривається передусім очевидними історичними анахронізмами, які можуть викликати хіба іронічну усмішку.
Так, Чайковський не помічає різниці між дрібним шляхтичем своєї епохи і двома століттями раніше. Книжковий Кричевський передусім вступає до Краківського університету (мабуть, тому, що Львівського у першій половині 17 століття просто не існувало) і приймає рішення про військову кар’єру напіввимушено, через неможливість отримання спадку, а з іншого боку — меншу привабливість для себе такого порівняно менш почесного заняття, як юриспруденція. Реальний Кричевський, як і численні молодші сини дрібної шляхти, бачив свою кар’єру передусім у війську — принаймні, точно не трактував таку кар’єру як вимушену. Ще одна деталь, яка зраджує реальний спосіб мислення письменника, — Кричевський вербується у, як би зараз сказали, регулярну державну армію, якої в Речі Посполитій просто не існувало. Існували магнатські загони і, на крайній випадок, “посполите рушення”.
Апофеозом і заодно фіналом книжки стає загибель Кричевського під Лоєвом. Тут треба зауважити, що Чайковський явно орієнтувався на записки мемуаристів з боку радзивіллівського війська — просто тому, що свідчень із козацького боку не залишилося. Згідно з цими свідченнями, Кричевський наполіг, щоби його залишили на полі бою (командира — випадок майже безпрецедентний!), а коли його, опізнавши, ще живого принесли у стан Радзивілла, відмовився від лікування, оскільки вважав себе винним у поразці козаків, які відступили. Виглядає, що саме наслідком користання з тогочасних джерел із боку коронних та литовських військ і стала явна аналогія до античності — в епілозі Чайковський порівнює козаків Кричевського під Лоєвом зі спартанцями Леоніда під Фермопілами, при тому, що перебіг бою під Лоєвом не дає особливих підстав для такого порівняння.
Фактично Кричевський у Чайковського майже покінчує життя самогубством. Такий сюжет в українській белетристиці насправді рідкість — при всій нашій схильності до плачів над полеглими героями, ми не схильні їх убивати у буквальному сенсі, формуючи свою популярно-історичну візію. Українські герої зазвичай викручуються, як тільки можуть, навіть домовляючись з нечистою силою, а про різні земні фортелі й мови немає. Отож уже сама наявність подібного образу спонукає замислитися, навіщо. Частково це можна пояснити впливом джерел, якими були щоденники радзивіллівських слуг і самого Радзивілла, і де, відповідно до густо замішаного на античній символіці річпосполитського публіцистичного канону, Dulce et decorum est pro patria mori. Цей античний мотив в українських контекстах працював на підкреслення одночасно моральної слушності позиції і приналежності до Європи. Та проста обставина, що реальний Кричевський справді загинув від ран у полоні, мало додає до розуміння — тільки від письменника залежало, як обіграти цей фінал. Втім, якщо врахувати, що фінальне рішення Кричевський приймає після пропозиції Радзивілла повторного переходу на службу до Речі Посполитої — то, найімовірніше, Чайковському йшлося про алегорію до повної смерті старого світу “старої” Речі Посполитої.
І насамкінець про романтичну лінію повісті. Її сюжет простий — закоханість у дівчину, чий батько мав на її майбутнє свої плани, невдалі спроби викрасти кохану і, зрештою, розлука, яка через десяток років зміниться випадковою зустріччю, коли Кричевський виявляє кохання молодості серед визволеного ясиру. Ця романтична лінія привертає увагу двома обставинами — насамперед, її дуже багато у пропорційному відношенні: романтична тема проникає всюди, спливаючи й у відносинах Кричевського то з гетьманом Конєцпольським, то з Хмельницьким, і в чисто “кар’єрних” сюжетах. Крім того, мало де батько дівчини, який планує їй шлюб з розрахунку, виписаний настільки огидним, замалим як не маніяк-психопат на ґрунті грошей. Останню обставину можна пояснити шляхетським походженням Чайковського — серед шляхти загалом недолюблювали тих, хто купив собі титул, заробивши відповідну суму, а легка зверхність до “доробкевичів” (як називали тих, хто сягнув достатку власним розумом і руками) взагалі була у порядку речей ще з глибокого Середньовіччя. В ситуації, коли приналежність до шляхти втрачала будь-який практичний сенс, а тим часом на передній план виступали саме “доробкевичі” з їхньою підприємливістю та енергією, вони в очах шляхти (особливо дрібної, яка ще й втрачала ті шанси на суспільний аванс, котрі їм давала сама по собі приналежність до стану) узагалі перетворилися на втілення світової несправедливості.
Що ж до романтичного сюжету загалом — аби його “відчитати”, слід звернути увагу на те, що кохану (причому вільну, адже її чоловік загинув, обороняючи маєток від нападу татар) Кричевський знаходить уже після свого прозріння. У цьому моменті проситься пояснення — ідеться про алегорію “шукання себе”, свого роду “мандрівку душі”. Кричевський не знаходить себе ані серед дрібної шляхти, ані на службі при гетьмані Конєцпольському (який, ніде діти, у книжці постає дуже дбайливим і розумним командиром), ані у реальності фактично “права сильного” у Речі Посполитій — він знаходить себе тільки серед козацтва. Саме про цю “знахідку себе” і книга.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Горішня ілюстрація — фрагмент німецької ґравюри Theatrum Europaeum, що зображає битву під Лоєвим
Текст із авторського циклу аналізу української історичної белетристики, анонсований публікацією "Помилки нечитання, або Лихо з розуму".
Читайте також:
"Антиколоніальний фрактал орієнталізму" (“В степу безкраїм за Уралом...” Зінаїда Тулуб);
"Між “дозволеним чужим” і сусідом-союзником" (образ кримських татар в українській історичній белетристиці);
"“Мальви”: три варіанти колоніального становища" ("Мальви", або "Яничари". Роман Іваничук);
"Знакові речі у легковажному стилі" (тетралогія “Таємний посол” Володимир Малик).
“Богун”: реванш чи рефлексія еволюції покоління? (“Богун” Олександр Соколовський)
"Блискучий виняток?: Хмельниччина Юрія Косача" ("День гніву". Юрій Косач)
“Сагайдачний”: план майбутньої боротьби" ("Сагайдачний". Андрій Чайковський)
"Перед зривом: вибір жінки" ("Перед зривом" Андрій Чайковський)
15.10.2021