“Богун”: реванш чи рефлексія еволюції покоління?

“Богун” Олександра Соколовського — дивна книжка з багатьох точок зору. Нестандартний передусім головний герой — прозові художні тексти, де Богун виступає у одній з головних ролей, можна перерахувати на пальцях. При тому, що був одним з найвпливовіших полковників Хмельницького з блискучим “послужним списком” і сам по собі представляв цілком суб’єкта тогочасної української політики.

Коли йдеться про підрадянську історичну белетристику, причина може бути простою — реальний Богун абсолютно не пасував до тієї версії історії України в цілому і Хмельниччини зокрема, яку просували у СРСР, особливо повоєнному. Спадковий козак, противник об’єднання з Москвою (це саме його стосується зафіксований у “Історії Русів” легендарний епізод з ламанням шаблі на знак незгоди з рішенням гетьмана), співавтор розгрому московських військ під Конотопом і, що вже менш відоме, — співучасник імовірної невдалої спроби повернення до булави гетьмана Виговського, через що і загинув у 1664 році.

Залишається воістину загадкою, чому саме Богуна вибрав на центральну постать своєї одноймейної повісті, виданої у 1954 році, Яків Качура. Оскільки повість була приурочена до трьохсотліття “возз’єднання двох братніх народів” у Переяславі, то кількість і концентрація “правильних” кліше там зашкалювала, в результаті чого вийшов зразковий радянський лубок.

Чому постать Богуна не привертала уваги українських письменників поза контролем СРСР — загадка ще більша, насправді. Втім, сюжетів в українській історії не бракувало, тож могли не дійти колективні руки.

Реальний Богун запросто міг би стати улюбленцем “державницької школи”, але не став. Натомість прихильники народницьких візій, не згадуючи вже про радянські схеми “боротьби з експлуататорами”, набагато більше симпатизували хоча б Кривоносові чи Небабі. Хоча, принаймні у випадку з народниками ХІХ століття, могла зіграти роль спадщина самої Хмельниччини, де саме за Кривоносом, “апостолом збунтованої черні”, закріпилася роль головного протагоніста Козацької революції.

Дивовижі у сюжеті “Богуна” зразу ж впадають в око тим, хто добре знайомий з сюжетними прийомами класика польської літератури Генрика Сенкевича. Хто не знайомий, для тих короткий синопсис: дія починається напередодні “великих подій” з того, що паралельно з виконанням обов’язку головний герой, як правило, дрібний шляхтич на службі когось потужнішого чи на державній посаді десь у дідька на рогах (наприклад, Ян Скшетуський на службі у князя Вишневецького чи Володийовський, який їде на вибори нового короля Речі Посполитої після того, як його витягнув з монастиря Заглоба), потрапляє у якусь непередбачувану історію, а заодно зустрічає панну, яка, як виявиться пізніше, є його долею, за якою він буде ганяти половину решти книжки.

Кадр з фільму режисера Єжи Гоффмана, що вийшов на екрани 1999 року. В ролі Юрка Богуна (Іван Богун є прототипом цього, створеного Генриком Сенкевичем) Олександр Домогаров

Другу половину герой буде вірно нести службу і героїчно битися з усіма ворогами Речі Посполитої. Тим часом виявиться, що у панни є залицяльник, який належить до протилежної сторони і є там не останньою особою, який панну викрадає. У результаті всю книжку або сам герой, або його друзі одночасно і рятують панну (яку зазвичай ще треба знайти), і воюють. У фіналі на фоні загрози військового програшу головний герой чи то зголошується пройти вороже кільце, щоб дістатися до своїх, чи то виривається на герць з головним антагоністом, чи ще щось — в результаті успішно виконує місію, завдяки чому доступає ласки перших осіб Речі Посполитої, включно з королем, і між тим усім зустрічає кохану панну, яку добрі друзі уже встигли знайти-визволити-привезти. Вибивається з цієї схеми хіба що “Пан Володийовський”.

На роль коханої Гелени Гоффман обрав Ізабеллу Скорупко

Якщо уважно читати “Богуна”, то можна помітити, що солідну частину сюжетних поворотів не те щоб списано, а радше “вивернуто” з Сенкевича. Причому, що особливо цікаво, “вивернуто” не стільки з Сенкевича в цілому, скільки з “Вогнем і мечем”, тобто саме тої повісті, де Богун постає справжнім “чорним характером”. У Соколовського Богун фактично опиняється на місці Скшетуського у Сенкевича — усю дорогу він воює за Україну, а тим часом його кохану викрадають і вона опиняється просто-таки в осиному гнізді — в обложеному козаками Збаражі. Причому визволяють її козацькі розвідники — друзі-ад’ютанти самого Богуна (у цьому контексті дід Панас цілком пасує як аналог пана Заглоби — точнісінько та ж роль, тільки без комізму). Відверто, нагадує чи то витончений літературний жарт, чи то своєрідну “помсту” — бо, треба сказати, “Богун” абсолютно не схожий на бездарне списування з відомішого твору. У цьому сюжеті “епілогом” служить, як і в “Вогнем та мечем”, битва під Берестечком.

Битва під Берестечком в картині «Іван Богун на переправі» авторства М. І. Івасюка

Позаяк персональні причини, які могли спонукати Соколовського так “погратися” з сенкевичівським сюжетом, нам невідомі — а це міг бути і вияв загального незадоволення тим, як козацтво виведене у романі “Вогнем і мечем” — на момент написання “Богуна” сенкевичівський роман уже налічував майже пів століття, усе ще провокував скандали. З іншого боку, одним з популярних пропагандистських мотивів міжвоєнної України була радянсько-польська війна 1920 року.

Втім, не можна не зауважити, що час від часу герої Богуна поводяться трохи, як українські соціалісти початку ХХ століття, до яких належав і сам Соколовський. На такі аналогії наштовхує передусім опис конспірації перед Хмельниччиною, яка відбувається за всіма правилами довоєнних соціалістів, — ходження в народ, відповідна пропаганда на тему “панів” і “гніту”, конспіративні квартири та все інше. Далі — хронічне витіснення теми віри і Церкви. Для сімнадцятого століття, століття Контрреформації, а саме на території України — хронічного релігійного конфлікту, та ще й з усвідомленням, що одною з постійних вимог Хмельницького було “знесення унії”, ігнор релігії — це абсолютний анахронізм. Можна б списати на реалії “совєтчини”, але писався “Богун” у 1920-х роках, коли, попри антирелігійну пропаганду, все ж можна було дозволити собі більше, ніж у пізніші часи. Зате на “чорному” боці є патер-єзуїт, який допомагає Чарнецькому викрасти наречену Богуна, Оксану. А сам Богун, зустрівши вулицею православного панотця, плює йому вслід. Усе це виглядає дещо диким при накладці на реальне світовідчуття людей XVII століття і місце у ньому релігії. Диким, поки не згадати, що, крім цензурних вимог, мабуть, зіграли свою роль політичні уподобання самого Соколовського, який належав до однієї з соціалістичних партій — соціалістів-революціонерів, а соціалісти у Російській імперії загалом були антиклерикалами і часто таки й безбожниками не меншими, ніж більшовики.

Втім, соціалізм соціалізмом, але найцікавіше у книжці — це власне еволюція самого Богуна. Якщо на початку йдеться тільки про боротьбу “проти панів” у чисто соціалістичному ключі — до кінця першої частини зовсім нема мови ні про віру, центральний пункт самоідентифікації зі спільнотою тих часів — про що вже було згадано, ні про “народ” у якому б не було тлумаченні, то у четвертій частині уже йдеться про “відступати на Україну” і майбутнє “народу козако-руського”.

І позначається цю еволюція усе частішою і частішою появою елментів, які б більше пасували автору, який асоціюється радше з авторами з Західної України, принаймні на рівні стереотипів. Насамперед, що далі в текст, то менше згадок про абстрактний “народ”, а більше — про конкретних “козаків”, які борються проти цілком конкретних “ляхів” (на фоні того, що самі українці називали себе тоді “народом козако-руським”, відсутність терміну “русини” не виглядає дуже страшною).

Ту ж таки конспірацію перед Хмельниччиною у міжвоєнний період теж любили описувати зовсім не соціалістичні автори. Та й загалом — що далі в текст книжки, то більше елементів, які у міжвоєнний період стали мало не принциповим елементом історичної книжки та загалом частіше зустрічаються у тогочасних сюжетах з Західної України, а саме — прихильників державницької школи. Взяти хоча б те, що Кривоніс виведений учасником уже згаданої конспірації і нітрохи не схожий на провідника “розбурханого хлопства”. Також рідкістю у книжці є, здавалося б, цілком природні при постановці питання “народ проти панів” сцени фактичного грабунку шляхетських маєтків.

"Бій Кривоноса з Яремою". Живопис Миколи Самокиша, 1934 р.

Та й сам Богун уже в другій частині перестає бути схожим на той тип “народного вождя”, який любили у історичних текстах епохи розвинутого соцреалізму. Наприклад, зауваживши збіговисько козаків під мурами Збаража, перша реакція Богуна: “Ну, постійте ж, бісові діти! Дам я вам чорні ради влаштовувати!”. Хоч у “народній” естетиці логічніше б виглядало, якби Богун ту ж таки “чорну раду” і очолив.

З тієї ж опери — постать Максима, який є класичним “другим номером”, чия задача відтіняти “велику людину”, про яку ведеться розповідь і демонструвати взірець доброго громадянина-українця. Усю книжку Максим то допомагає “прикривати” козацьких розвідників, то сам іде в розвідку у ворожий табір, то відвідує сім’ю Богуна з вістями, що сам полковник живий-здоровий, то ще щось у тому роді.

Замок у Збаражі в наші дні

У другій половині книги Богун уже нітрохи не “народний вождь”. Це або командир оборони Вінниці від наступаючих польських військ, або наказний гетьман під Берестечком, який організовує відступ козаків через саморобну переправу, а вийшовши з оточення — бере на себе підтримання ладу до повернення законного гетьмана, Богдана Хмельницького.

Якоюсь мірою такий розвиток сюжету — це віддзеркалення еволюції цілого покоління, до якого належав Соколовський. Покоління, яке починало з мрій про соціальну рівність і боролося у 1917 році за “революційну демократію” та “мир без анексій і контрибуцій”, а за три роки війни за незалежність доросло до розуміння національної держави як основної цінності. Зрештою, у 1937-1938 роках, які перемололи і самого Олександра Соколовського, один з в’язнів “Холодної Гори” у Харкові зізнається співв’язням — “Я проклинаю...той день і час, коли підпорядкувався наказові Троцького, а не пішов з Симоном Петлюрою”...

Разом з тим, у “Богуні” вже де-не-де помітні повіви, які згодом перетворяться у потужний вітер “старшого брата” — так, у сцені вінницького ярмарку на початку твору згадано, що товари йшли зі Сходу чи зі Львова через Вінницю в Москву. Ну, наскільки я пам’ятаю географію 17 століття, львівські купці не горіли бажанням робити гак до Дикого Поля і ще й заради того, щоб тягтися аж до Москви, яка на той час виглядала замалим не екзотикою. А вже з Криму тягтися з чимось до Москви через Вінницю — знов-таки, питання гаку. Потім ще кілька разів тема Москви, як потенційного союзника, спливає у сценах нарад у гетьмана — хоча тут ще як подивитися, адже Москва і справді була одним з потенційних союзників, позаяк даром провидіння ніхто не наділений.