Сьогоднішній предмет огляду, мабуть, найменш відомий серед творчості свого автора, не кажучи вже про зовнішній світ. Мало хто добрався до доволі-таки грубенької на фоні решти книжок з серії, хоч і маленького формату, з малозрозумілою назвою. “Олексій Корнієнко” — хто це і про що це? Не родич віце-спікера, то зрозуміло, бо останнього сто літ тому ще й у проєкті не було, але ця обставина справі не поможе.
Це, якщо відволіктися від подробиць біографії конкретного героя, історія ще одного поширеного типажа серед Визвольних змагань: колишнього студента, який, гнаний уявленнями про героїчну боротьбу, але, обмежений фізичними кондиціями або й дружніми зв’яками з кимось, хто потребує його компетенцій, опиняється на місці численних “рядових Незалежності”, чий внесок у “розбудову держави” вимірюється підготовленими документами, виконаними дорученнями і так далі, а якщо щастило пережити черговий тур національного визволення — спогадами про ту епоху.
Головний герой — випускник Києво-Могилянської академії, хрещеник Богдана Хмельницького, втікач від князя Вишневецького, зрештою, писар у гетьманській канцелярії. Якщо у “Кричевському” акцент зроблено на пошуку України і свого в ній місця, відповідно, основний логічний акцент падає саме на сюжети, пов’язані з еволюцією вже дорослого і сформованого Кричевського, то у випадку Корнієнка автора цікавить перш за все механізм росту і формування усіх менш помітних персонажів, які часто волею випадку опинялися у вирі подій і у колі тих, хто ті події творив.
З іншого боку, добре показано певні не те щоб таємні, а й не видимі сторонньому оку механізми, які дозволяли українцям, як спільноті, виживати в умовах політичної та військової домінації неукраїнських структур. Насамперед це роль старших родичів та близьких знайомих, особливо тих, які зуміли зайняти досить високу суспільну позицію. Саме цей взаємозв’язок демонструють відносини Олексія і Богдана Хмельницького. Хмельницький — хрещений батько Олексія, тож саме до нього вибирається юнак у скрутній ситуації. Надалі майбутній гетьман забезпечує хрещеникові відносно спокійне місцеперебування у Чигирині і можливість заробітку. Логічно, що разом з несподіваним, у результаті успішного розвитку повстання і перетікання його у фактично національну революцію весною-влітку 1648 року, злетом самого Хмельницького, і сам Олексій поступово піднімається по суспільній драбині, стаючи писарем гетьманської канцелярії. Паралельно розвивається його любовна історія з дочкою чигиринських міщан Серпанків, Катрусею. Правда, Олексієві не дає спокою “лицарська слава”, і врешті в ході облоги Львова Хмельницький зважується відпустити “книжного” хрещеника у розвідку, покладаючись на те, що місто — все ж не степ, де з Олексія користі небагато, а також на знання польської та латини. Розвідка завершується тяжким пораненням Олексія, який залишається на лікування у домі львівських міщан Красовицьких і звідки його після повного видужання забирає Тиміш Хмельниченко, син гетьмана.
Цікавою і рідкісною не тільки у Чайковського, а й загалом в українській історичній белетристиці деталлю “Корнієнка” є те, що більшість подій сюжету відбувається у міському просторі — це або Чигирин, або Львів, або Київ. З того міського простору левову частку займає простір саме Львова.
Мабуть, не в останню чергу саме ця обставина посприяла аномальній щедрості тексту не просто на анахронізми, а на цілком відверті сліди історичних легенд і стереотипів. З цього огляду книжку варто читати тим, хто займається реплікацією історичних стереотипів, особливо галицький варіант цього явища. Тут є практично повний набір і загальноукраїнських патріотичних байок про Хмельниччину, і саме галицьких стереотипів про поляків і українців з-поза Галичини. Складається враження, що львівський антураж запустив у голову Чайковського тригер, який і спровокував потік байок, місцями кривавий.
Відкриває список змальовування Яреми Вишневецького як кривавого переслідувача православних. За сюжетом, саме князь Ярема став призвідцем усіх нещасть головного героя, які, зрештою, привели його на роль писаря гетьманської канцелярії. Почалося з того, що випускник Київської школи, відомої як Києво-Могилянська академія, повертається додому, до хворого батька — парафіяльного священника. Той незабаром помирає, а князь Ярема пропонує Олексієві службу у його канцелярії, правда, з умовою переходу на римо-католицьку віру, позаяк православний канцелярист муляв ренегатові очі. Якщо хоч трішки розумітися на реаліях ранньомодерної України і про того ж князя Вишневецького знати хоч трошки більше, ніж страшненькі легенди, складно цей сюжет сприймати всерйоз. Насамперед, для поповича служити у канцелярії магната було на той час великою життєвою удачею, по-друге, незрозуміло, яким чином князь Ярема аж так не переносив православної віри, що фундував православний Мгарський монастир і планував у травні 1648 року відвідини цілком собі православної Київської школи. І це тільки те, що лежить на поверхні.
Друга легенда, детально розписана у львівському сюжеті, — це відома краєзнавцям “чорна легенда” про те, як під час облоги Львова львів’ян-українців, хоч з поправкою на тодішнє словництво краще сказати “русинів”, ченці-бернардини заманювали у свій монастир, де їх убивали, а тіла скидали у криницю. На фоні байок про відьом Хмельницького, тисячі паль, розпоротих животів вагітних чи то юдейок, чи то католичок, чи то православних — залежно від походження оповідача, це виглядало цілком пристойно, але вже у часи Чайковського, після того, як з українського боку з’явився Липинський, а з польського “проїхався” по ура-патріотичному наративі Ольгерд Гурка, ставали сумнівними для фахівців, хоча на масовому рівні чудово підсичували взаємну ворожнечу, якій не давали втихнути недавня українсько-польська війна та численні приклади побутової дискримінації українців польською владою.
І, нарешті, що назагал рідко буває в українській історичній белетристиці, де одним з засновків є соборність, а, отже, максимум, що можна, — показати відмінності Галичини і Наддніпрянщини на рівні розмов і кумедних непорозумінь. В образі міщанина Красовицького Андрій Чайковський не те що порушив це правило, а виставив мало не увесь список галицьких стереотипів про решту України на всезагальний огляд. Якщо придивитися до Красовицького, то складається враження, що він сприймає українців з Наддніпрянщини як щось середнє між дитиною, яку треба глядіти і вчити, особливо берегти перед поляками і злегка нестриманою людиною, яку краще між цивілізоване товариство зайвий раз не пускати, “аби чогось не вийшло”. Почати з того, що свою незгоду на те, щоб Олексій вийшов на вулиці міста, він аргументує тим, що, мовляв, негаличанина видно зразу, а заяву Олексія, що для кращого маскування він спілкуватиметься польською взагалі зустрічає “в штики”: “Ви, східняки, ніколи не будете добре по-польськи говорити!”.
Апофеоз “вузькогалицького” сприйняття українців наступає у сцені, де Тиміш приїжджає до Львова забрати вилікованого Олексія додому, тобто в Чигирин. В уста Тимошеві автор вкладає грубуватий жарт, скерований до лікаря-німця, якого запросили лікувати Олексія, і, почувши, що хворого уже забирають, запротестував. На жарт Тимоша лікар образився, і Красовицький був змушений його заспокоювати. Якщо бути відвертим, таке тлумачення наддніпрянців дещо перегукується з польським стереотипом про “дич гайдамацьку”, основним джерелом якого станом на епоху, коли жив Чайковський, були твори Сенкевича. Втім, не є секретом, що, незважаючи на чию-будь творчість, галицький партикуляризм разом з синдромом П’ємонту успішно дотривали до сучасних часів у формі “За Збручем усі москалі” і єдиною втіхою є те, що таки потроху вмирає просто в силу тривання єдиної України.
Втім, якщо уважніше подивитися на описаний паноптикум, стає зрозуміло, що саме у цьому творі Чайковський описав не що інше, як типаж, до якого певною мірою належав і сам. Типаж тихого правника чи чиновника, який усе своє життя заробляв на хліб насущний своєю професією, а, крім того, намагався, де можливо, щось зробити на загальне благо, що, як правило, зводилося до культурницьких ініціатив за місцем проживання, яким найчастіше було провінційне галицьке містечко. Інколи це могла бути правнича допомога місцевим українським кооперативам або сільським громадам, які були переважно українські. Ідеальною кар’єрною траєкторією у його очах було здобути добру освіту і, заручившись підтримкою земляків, особливо впливових, потихеньку дряпатися суспільною драбиною. Чайковський не оминає того факту, що в умовах потрясінь — воєн та революцій — цей типаж опинявся у становищі “корови на льоду” і саме це порівняння приходить на думку, читаючи пригоди Олексія у Львові. Попри те, що саме цей типаж своєю “тихою невтомною працею” фактично зробив мережу українських суспільних, освітніх, господарських установ і великою мірою забезпечив життєздатність ЗУНР, яка, на відміну від УНР, не скотилася в анархію під тиском війни з переважаючим противником, він не був позбавлений вад, насамперед недовірливості до інших національних спільнот і провінційної пихи відносно співвітчизників з інших регіонів України. Тож, якоюсь мірою, “Олексій Корнієнко” — це не що інше, як самопрепарація. Свідома чи ні — це вже інше питання.
Олеся Ісаюк
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Текст із авторського циклу аналізу української історичної белетристики, анонсований публікацією "Помилки нечитання, або Лихо з розуму".
Читайте також:
"Антиколоніальний фрактал орієнталізму" (“В степу безкраїм за Уралом...” Зінаїда Тулуб);
"Між “дозволеним чужим” і сусідом-союзником" (образ кримських татар в українській історичній белетристиці);
"“Мальви”: три варіанти колоніального становища" ("Мальви", або "Яничари". Роман Іваничук);
"Знакові речі у легковажному стилі" (тетралогія “Таємний посол” Володимир Малик).
“Богун”: реванш чи рефлексія еволюції покоління? (“Богун” Олександр Соколовський)
"Блискучий виняток?: Хмельниччина Юрія Косача" ("День гніву". Юрій Косач)
“Сагайдачний”: план майбутньої боротьби" ("Сагайдачний". Андрій Чайковський)
"Перед зривом: вибір жінки" ("Перед зривом" Андрій Чайковський)
"Полковник Кричевський: поверненець з сімнадцятого століття" (“Полковник Кричевський”. Андрій Чайковський)
22.10.2021