Роксолана: переможна поразка

Якщо подумати, у Загребельного переважна більшість повістей — про успішне виживання. Навіть “Євпраксія” — вона все ж не тільки про “втрату любові”, а й про боротьбу за себе — і боротьбу врешті успішну. Що ще важливіше — боротьбу (в тому числі інструментами, які були створені самими поневолювачами) як для обслуговування власної культури, так і для поневолення. Щось подібне можна сказати і про “Роксолану”. Тільки якщо “Євпраксія” — це про протистояння “зсередини” чужої імперії, граючи на її внутрішніх інституційних і персональних протиріччях і суперництвах, то “Роксолана” — це про вміння зайняти найвищі щаблі у ворожій чужинецькій ієрархії і бодай спробувати звідти допомогти батьківщині.

«La Sultana Rossa», Тиціан, 1550 роки

Основою сюжету стала, як легко здогадатися з самої назви, історія життя Роксолани — Анастасії Лісовської, полонянки з Рогатина, яка, потрапивши до султанського гарему, зуміла сподобатися султанові Сулейманові Пишному і стати його єдиною коханою дружиною, що на той час було практично феноменальним досягненням. При тому Роксолана — що важливо розуміти і знати з огляду на поширені стереотипи і що стосується інших султанських дружин-чужоземок — не була просто вродливою і звабливою дівчиною, а відзначалася розумом, до того ж уже в гаремі здобула непогану освіту, вивчила не тільки турецьку, а й арабську та перську мови. Османській імперії були потрібні не просто вірні раби, а корпус освічених людей, зобов’язаних імперії та безпосередньо султанові всім як противага родовитій тюркській знаті. Отож поки майбутніх військових і управлінців вишколювали в ендеруні, майбутніх дружин султанів і, якщо пощастить, матерів наступників престолу виховували в гаремі.

Як і для “Євпраксії”, роздуми над можливим істинним сенсом “Роксолани” треба починати з озвучення факту, що, найімовірніше, центральна жіноча фігура символізує Україну — дуже в тему традиційній асоціації України з жінкою в різних іпостасях, які, своєю чергою, залежать від ситуації та контексту. Імперія, якій вона протистоїть — хоча у книзі йдеться про Османську імперію, насправді мова про Російську. І якщо у “Євпраксії” насправді складно здогадатися, кого має чи то може мати на увазі автор, у “Роксолані” все видніше — Загребельний явно взяв у центр дві характерні ознаки Російської імперії, завдяки яким вона особливо “запам’яталася” підкореним народам: військову агресивність та звичку “витягувати мізки” у центр. Протягом усієї книги Загребельний поперемінно акцентує увагу то на завоюванні Угорщини, то на бойових діях під Белградом, то на війні з Родосом, особливо підкреслюючи безжальність завойовників і близьку до релігійної мотивацію. У цьому сенсі, треба визнати, сама ідея священної війни з невірними, якою аргументували власні завоювання османські султани, виявилася надзвичайно зручною алюзією до такого аспекту тоталітарної ітерації Російської імперії, як “політична релігія”, якою, по суті, був більшовизм.

Лист Роксолани до Сигізмунда Августа, 1549 рік

У хвилину відвертості автор дозволяє собі прозорий натяк: “Османський орле, ти полонив лелечку з України, але будеш переможений нею, вже переможений!” — і це при тому, що символи династії Османів — тюльпан (самої династії) і півмісяць, коли йдеться про державу.

Протягом усієї книги навколо Роксолани-Хюррем крутяться чоловічі персонажі (за винятком хіба першої третини оповіді), що не може не дивувати, враховуючи, що основне місце дії — це султанський гарем, жіноче царство за означенням. Однак усі жінки, крім Роксолани, опиняються на фоні: султанські сестри, валіде, інші одаліски — тотально всі. Досягається цей ефект за рахунок постійних дрібних згадок якомога більшої кількості жінок. Чи не єдине, чим вони притягають зір, — це умовний поділ між жінками з султанської родини, які зображені пихатими і зверхніми щодо всіх інших, та рештою, які зображені розбещеними безділлям, лінивими тілом і духом. Серед цього всього Роксолана виділяється не простотою поведінки чи винятковою спритністю, як можна було б сподіватися, виходячи з принципу протиставлення позитивних і негативних героїв, а — сміхом. Цей сміх обігрується і подається як психологічний захист проти оточення — а проте він приховує глибоке відчуття чужинства. Цьому відчуттю присвячено безліч згадок переважно у першій частині, названій “Вознесіння” — починаючи з порівняння ще Насті з дельфіном, якого вбиває работорговець, через пісні на кшталт “Ой, високий колодязю, боюсь, щоб не впала — полюбила невірного, тепер я пропала” та уявні розмови уже султани з давно покійною матір’ю. Це сильно нагадує класичний спосіб маскування українця в імперському оточенні, відомий і зафіксований культурою тої ж таки імперії як “хитрьій хохол” — правда, імперія, хоч нутром чуючи оту “хитрість” поневоленого, ніколи так до кінця і не збагнула її суті. На краще для нас.

Печатка Роксолани на листі до Сигізмунда Августа

Втім, уже до кінця не те що першої половини насправді дилогії, а вже третини, якщо рахувати за фактичним обсягом, жіноча частина персонажів книги розчиняється у фоні і сюжет перетворюється у свого роду танець Роксолани і значимих чоловічих персонажів. Очевидно, найзначиміший з них султан. Тут певною мірою повторюється той же прийом, що й із Євпраксією, тобто повсякчасне підкреслення подвійності зв’язку цих двох — їх начеб і єднають почуття, але вони якісь напружені, отруєні, особливо зі сторони жінки, від імені якої і ведеться розповідь. Здавалося б, а яким ще бути тим почуттям, зважаючи на те, в яких обставинах вони зародилися і в яких взаємовідносинах знаходяться обидві сторони? І ось ці обставини постійно підкреслюються: стриманим звертанням “ваша величносте” Роксолани до Сулеймана, обережністю її формулювань при звертаннях до нього — і зрештою апофеоз у образі рядка з вірша Роксолани, адресованого султанові — “О вороже любий! Не можу без тебе!”

Було б великою наївністю вважати Загребельного феміністом, але треба віддати йому належне — через танець чоловічих персонажів навколо Роксолани він добре (хоч, можливо, і мимоволі) схопив одну важливу річ — насилля над спільнотою вдвічі сильніше тяжить над жінками спільноти і насилля над жінкою та насилля над народом має дуже схожі риси.

Основна маса чоловіків навколо султана відносно Роксолани виступають як джерела небезпечних таємниць, інтриг, потенційної загибелі — своєї чи чужої. Якщо подивитися “з висоти пташиного польоту”, то складається враження свого роду клубка змій, і призначення цього образу — продемонструвати складність гри за правилами поневолювача. А враховуючи, що практично всі вони не є етнічними турками (Ібрагім-паша — грек, Рустем-паша — албанець і цей список можна продовжити), то це ще й вимовна алегорія на те, у що перетворюються міжнаціональні взаємини в умовах імперського гніту. Перетворюються у гонку на виживання.

Громадська лазня — Хасекі Хюррем Султан хамам, побудована в Стамбулі за наказом Роксолани. Знимка датована 2007 роком

Єдиним винятком серед цієї маси чужинців є Рустем-паша, який урешті стане зятем Роксолани, пошлюбивши її дочку Міхрімах. Цей персонаж, потрапивши до двору пізніше за Роксолану, трактує її як частину імперії, служить їй як одному з облич імперії — і цим ранить її. Роксолана не бажає віддавати за нього свою дочку, втім, зрештою йде на це не в останню чергу через позицію султана. Своєю вірнопідданською службою Рустем починає виглядати в очах Роксолани як ще один з протилежної сторони, вона розуміє: один неправильний рух, який може здемаскувати її справжні почуття — і він знищить її так само, як і інших ворогів імперії.

Крім маси “чужих” чоловіків, у романі є дві постаті “своїх” — це яничар Гасан, який виявляється потурченим українцем Василем, і козак Байда, у якому легко впізнати князя Дмитра Вишневецького. Те, що йдеться не про реального Байду, а про збірний образ, густо замішаний на легенді, добре видно з того, що біографія Байди з книги майже цілком списана з пісні “В Цареграді на риночку...”

Обидва вони виконують і втілюють дві важливі ролі. Гасан-Василь — це такий самий невільник, як і Роксолана, його тактика — причепитися до впливовішого чи щасливішого при імперському дворі земляка і стати його помічником та правою рукою, у тому числі у справі напівлегальної помочі “своїм”. За сюжетом, Гасан-Василь добереться до України — і там же, у степах, загине. Чому саме тут? Тому що “по вірі вашій буде вам дано”. Гасан, при всій його тязі до батьківщини, уже в іншому колі цінностей і в іншій ієрархії, яку в реальності Батьківщини приткнути, за великим рахунком, нікуди. І тому в результаті маємо варіацію на тему Мойсея, якому було дано побачити Землю Обітовану, але не увійти до неї.

«Камерія» (ймовірно, портрет Міхрімах),Тиціан, приблизно 1555 рік

Значно різноплановішим є образ Байди. Як уже згадувалося, цей герой списаний з легенди про себе ж самого. Втім, його місія — не просто відтінити “лакомство нещасне” самої Роксолани, згідно з дихотомією, властивою сюжетам на визвольні теми. Тільки частково зустріч Байди і Роксолани — це зустріч двох тактик поведінки нації перед лицем імперії, протистояння і угодовства, адже, зрештою, Роксолана не вибирала своєї ситуації.

Справжня роль Байди — показати, що навіть перегравши ворога на його полі, ставши “своєю” для імперії, ти одночасно стаєш заручником її правил. Адже Байду страчують не за небажання змінити віру, а за образу Роксолани як султани Османської імперії. І всі її спроби порозумітися з Байдою приречені, бо жодна така спроба не є прийнятною з точки зору імперії — а отже Байда неминуче загине. І тут особлива роль відводиться Міхрімах, яка у романі посилає ув’язненому Байді їжу, та Рустемові, який одночасно — кат Байди і майбутній чоловік Міхрімах. Міхрімах — це уособлення нащадків тих, хто вибрав імперію, хай і в надії допомогти своїм. Хочуть вони того чи ні, для їхніх безпосередніх нащадків Україна вже буде тільки “вартістю сентиментальною”, як кажуть поляки, і цілком нормальним для них буде жити серед катів своїх же борців, ріднитися з ними і зрештою розчинитися в імперії.

Могила Роксолани у гробниці. Знимка Олександри Шутко з сайту Локальна історія

Якоюсь мірою Роксолана всюди зазнає поразки — вона залишиться разом із султаном до кінця своїх днів, її єдину дочку віддадуть заміж за Рустема-пашу — убивцю того, хто в її очах втілив далеку Вітчизну, її таємний посланець — ниточка до Вітчизни — загине... Помруть молодими і двоє її синів: найстарший — її ключ до свободи, і наймолодший — як це часто буває, найулюбленіший.

Втім, не варто це прочитувати саме як особисту поразку книжкової Роксолани. Цей ланцюжок смертей і особистих втрат — радше демонстрація простої істини, що угода з нечистим, хай і вимушена, щастя не принесе. Навіть якщо і вдасться використати імперію для своїх цілей, перемога буде отруєна. Не вдасться скористатися чужою силою для власного порятунку — раніше чи пізніше наступає момент, коли треба заговорити своїм голосом. Інакше — “рута, рута — волі нашої отрута”. І в цьому сенсі “Роксолану” не шкодило б прочитати більшості тих, хто наполягає на збереженні радянської спадщини...