Олеся Ісаюк

Історія про найбільш яскраву, трагічну і символічну сторону колоніальності – імперія не завагається забрати у підкорених життя, а навіть продовження роду, тобто вже народжених дітей
Геноцид неодмінно вимагає дій, які б відновили сенс, порушений фактом геноциду. У перелік цих дій обов’язково входить справедлива відплата призвідцям та виконавцям.
– Пане Петлюро,    ми йшли не намарне до бою; Щось таки, бачите,    виросло з наших кісток!..
Спільнота, яка стала жертвою геноциду і все ж уціліла після нього, мусить наново відбудовувати сенс власного існування. Наново розуміти, для чого взагалі варто жити.
Тут і радість, і острах, і брак слів. Затираються слова, їхні значення і ще багато чого, без чого мова неможлива. І є ще одне – страх висловити торжество. Справедливе торжество.
Пам’ять про пережите виступає надійним блокатором, який ще підсилює свідомість колосального дисбалансу сил. Отож і залишилися лише пісні про байраки.
Згадувати минуле, осмислювати досвід, зіставляти з теперішнім. Змиритися з численними травмами і відрефлексувати їх.
Наші ідейні та політичні розбіжності – про спосіб проживання й осмислення двох травм, імперської і тоталітарної. Це стосується всіх.
Виходить що? Українці ставали агентами імперії – але мусіли перестати бути українцями. А тепер різко знову стають ними, коли доходить до питання співучасті в імперських практиках.
Беручись вивчати Росію, ми, по суті, чинимо коперніканський переворот у власних мізках, принципово змінюючи дотогочасний модус операнді.