Олеся Ісаюк

В українській прозовій белетристиці не так і багато книг про Коліївщину. “Останні орли” Михайла Старицького — чи не єдина з них, подвійно цінніша тим, що написана не в радянський період, отже вільна від вульгаризацій соціального плану.  Втім, Старицький — великий оригінал, бо порушує канон і в сюжеті, і в підборі головних героїв.
Як  страх може керувати людьми, які наче навмисно роздряпують рану. Це біль, біль, помножений мовчанням
«Берестечко» Ліни Костенко — це те, як мала б виглядати та частина белетристики, яка просто мусить зайнятися терапією травми...
Сюжет, що став мемом, впав жертвою фанатів типажу “берегині” і “дивоцвіту народної пісні” і явив світу чи не найкричущіший випадок сліпоти в тлумаченні того, про що це все насправді. 
Неуникненність спадку імперії, і парадокси політичних біографій, і загрозливість намагань слідувати ідеалістичній схемі “за все добре проти всього поганого"...
Історія Володимира Великого, як її написав Семен Скляренко, — це історія про небезпеку непропрацьованого постколоніального синдрому і про важливість власного культурного наповнення.
Тут не буде динозаврів зі синьо-жовтими стрічками на рогах і червоно-чорними – на хвостах. Як створити книжку з історії, щоби вона була цікава, але не профанська? 
Перед нами дві моделі поведінки з імперією. Одна – вселяє у все власну суть. Інша визнає лише безкомпромісну збройну боротьбу
Ланцюжок смертей і особистих втрат — це демонстрація простої істини, що угода з ворогом щастя не принесе.
Про що нам написав Загребельний? Про жіночий досвід ХХ століття? А може, це про наш український народ, з якого збиткувалися спершу російська імперія, а потім совєти?