Лиш усвідомлення, що ворог остаточно зламаний, може дати геноцидним досвідом зраненій спільноті відчуття безпеки. Символічний тріумф є припечатуванням абсолютної перемоги, його вимагає колективна підсвідомість

Світ неприкаяних душ. Ця неприкаяність – наслідок непохованості й неналежного пам’ятання, бо пам’ять хоч і стерта, але не перестає мучити... «Непохованими» можуть бути як люди, так і сенси.

Метою вбивства живої істоти є намір зробити з її тіла опудало – ти можеш залишити собі свій екзотичний вигляд, але не приведи, Господи, аби за ним ховалася ще й твоя гідність та ідентичність. Трагедія кримських татар у "Кисневій станції".

Їхні душі тривожать з незмінною метою нарешті з’ясувати головного призвідця всіх нещасть України в ХХ столітті. Тож говоримо про особливості нашої історичної пам’яті.

Піти за духом часу – це не лише про мораль, гідність і патріотизм. Це про розрив зв’язків з усім дотеперішнім настільки капітальний, що сягає навіть поза ту межу, яка ділить життя і смерть

Свідомість виривання у сильніших обставин власного буття та суб’єктності здатне перекрити навіть цілком природний страх смерті.

Позбавлення пам’яті про суб’єктність є частиною колоніальної парадигми, де здомінований не може бути воїном, а тільки «зрадником», романтичним шукачем пригод без ясної цілі

США в Україні та Східній Європі втратять більше, ніж просто політичну репутацію. Вони вже втратили легенду, натомість ожививши гіркі історичні спомини.

Війна – це досвід екзистенційний. А якщо протиставлятимемо поняття «кращого життя» і війни, то куди подінемо тих, які здатні продукувати сенси?

У нас держава є. Але при цьому ознак системної роботи в напрямі формування національного наративу і форм співіснування з нею непомітно