Історія, яка лягла в центр сюжету першої з повістей мазепинської пенталогії Богдана Лепкого, відома практично всім, хто хоч трохи цікавиться історією України. Два взаємні кохання: останнє для старого гетьмана і перше для Мотрі Кочубеївни, яке не мало шансів через величезну різницю у віці між вісімнадцятирічною Мотрею і майже шістдесятирічним Мазепою та через той факт, що дівчина була хрещеницею гетьмана.
Виглядало б логічним, якби у центрі повісті на таку тему був суто романтичний сюжет забороненого кохання між хрещеним батьком і хрещеницею, але це не так. Загалом при перечитуванні “Мотрі” не полишає відчуття, що романтична тема – це радше тло, справжній конфлікт твору розгортається деінде.
Причому розгортається на тлі теми незалежності України. Не треба бути глибоким знавцем історії України та політичної філософії у хронологічній перспективі, аби побачити, що тлумачення цього поняття у Лепкого різко відрізняється від того, як воно виглядало у часи його героїв. Почати бодай із того, що “мазепинці” у Лепкого борються за свободу “для всього народу”, а не, як зазвичай формулювалося в ті часи, “права і свободи козацької нації”, під якою розумівся “народ політичний”, уособлений передусім у старшинській знаті. Втім, художня белетристика, як було заявлено з самого початку, – це спосіб переосмислення минулого досвіду і проєктування відповіді на наступні виклики.
Саме “Мотря”, як і вся пенталогія, – не єдине, але чи не найвідоміше і чи не найяскравіше свідчення різкого повороту в загальноукраїнській оптиці сприйняття себе і світу, який остаточно кристалізувався опісля і в результаті програшу Визвольних змагань 1917–1921 років. Очевидно, що такий крутий поворот не міг оминути і белетристики. На перший план виходить держава, головною метою стає визволення України від Москви, головними чеснотами, замість свободи як такої, стають обов’язок і самодисципліна – словом, відбувається розворот у бік того, що в істориків називається державницькою школою.
Відповідно, змінився й антураж розповіді. Замість степів і Січі – старшинські та гетьманські двори, міста, Гетьманщина, замість морських походів – політичні інтриги, замість козаків із селянами – Україна й народ. Список можна продовжувати. І в цьому сенсі пенталогія радше нагадує романи Дюма чи інших західноєвропейських прозаїків, ніж українську белетристику.
Цей антураж виконує ще одну функцію – підкреслити одночасно і відмінність українців та росіян у дусі “Росія – не Європа”, і приналежність українців саме до Європи. Це дуже добре видно, коли доходить до образів росіян у повісті. Цар Петро – нестриманий, вайлуватий, його манери – завчені, але неприродні, крізь них постійно проривається нестриманість і гнівливість. Меншиков пробує здаватися доброзичливим, але постійно ніби мимохіть знецінює українців. Навіть тоді, коли росіянин, здається, щиро хоче сподобатися і навіть допомогти (як-от царський урядовець, який приїжджає привітати гетьмана з Новим роком), він виглядає наївним і дещо смішним у своїй безпосередності.
Натомість україніців зображено спокійними, елегантними, освіченими. Щось є у саме такий спосіб виписаному протиставленні вікторіанське: нагадаю, у вікторіанському каноні “цивілізованості” належало бути серйозним і елегантним, сміх і безпосередні прояви емоцій віддавали на відкуп дітям і нижчим верствам, а також жінкам – правда, щодо останніх при цьому йшлося не про цивілізованість, а про трактування жінки як милої ляльки, свого роду оздоби життя. Але і в цьому випадку багато залежало від суспільної позиції та віку жінки.
Через усю книжку фоном звучить тема підготовки до визволення України з-під влади Москви. Саме про це говорять старшини на вечері після від’їзду царя Петра, саме інертність старших у питанні визволення мучить Мотрю у перші зустрічі з нею на сторінках книжки, на це час від часу і в різних ситуаціях натякають герої книжки. Це начеб не в’яжеться з романтичними асоціаціями епізоди з Мотрею у житті гетьмана Мазепи.
Але тільки на перший погляд. Таке протиріччя – романтичний сюжет і серйозна “підкладка” – служить тлом для насправді основної дилеми повісті “обов’язок контра почуття”. Її розв’язують усі – Мазепа, Мотря, закоханий у Мотрю Чуйкевич... Чуйкевич не сміє діяти рішучіше з міркувань обов’язку відносно гетьмана – і з тих же міркувань оберігає спокій хворої Мотрі. Гетьман зрештою відмовляється від свого кохання саме з міркувань потреби зосередитися на розпочатій справі переговорів з Карлом, і з тих же міркувань Мотря остаточно вирішує таки розірвати роман, який – нагадаю – залишився платонічним.
Окрема велика тема повісті – це конфлікт Мотрі і Любові Хведорівни. На перший погляд це не що інше, як звичайний конфлікт поколінь, молодечий бунт з боку Мотрі, батьківський авторитаризм з боку Любові Хведорівни – словом, це схема, яку проходить чимало сімей у всьому світі. Треба зауважити, що Лепкий явно вклав у опис деталей цього конфлікту багато сил – він розписаний багатовимірно, з подробицями, розглянутий з різних сторін. Але все ж таки це не сюжет про двох жінок. Це сюжет про два покоління.
Нагадаю, що “Мотря” вперше була опублікована 1926 року. Це апогей дискусії про причини поразки визвольних змагань і момент кристалізації двох варіантів тієї ідеології, яка визначила обличчя наступного покоління українського опору. Ідеться про появу друком “Націоналізму” Донцова і “Листів до братів-хліборобів” В’ячеслава Липинського. Фахівцям відомо – новий етап боротьби за державність включав також і генераційний конфлікт, коли молодше покоління докоряло старшим пасивністю, зацикленістю на буденних речах, недостатньою готовністю до викликів. Зрозуміло, апофеозом подібних настроїв був Донцов зі своїм “Націоналізмом”, але і без нього перспектива продовжувати тактику “малих діл”, яка, здавалося, зазнала краху разом із незалежністю, не надихала. На практиці цей генераційний конфлікт проявився остаточним розривом нелегальної ОУН із так званим “легальним сектором”, а на рівні побутовому часом мав вигляд епізоду, описаного у спогадах Марії Савчин. Коли мама сварить її за участь у конспірації, побоюючись за долю родини, зовсім молода Марічка відповідає: мовляв, якби ви здобули незалежність, то ми не мусили б ховатися з конспірацією.
Отож і Мотря зі своєю задивленістю в минуле, мріями про визволення, нерозумінням, а часом і жалістю да батьків, які сконцентровані на щоденності, нагадує своїх ровесників двома століттями пізніше. І її конфлікт з матір’ю – це певною мірою конфлікт двох тактик. Тактика старшого покоління – тримати, що можна, і потихеньку відвойовувати своє методом компромісів і “малих діл”. Тактика молодших – активна ініціатива, опора тільки на себе і якнайменше компромісів. Саме звідси ростуть ноги закидів Мотрі у бік Любові Хведорівни, що та, мовляв, дбає тільки про власні справи і нічого поза тим не бачить.
Є у трактуванні цього конфлікту сторона, яка граничить з мізогінією. Загалом уся тема майбутнього доносу Кочубея на Мазепу подається як інспірація не в міру амбітної дружини генерального судді, уже згаданої Любові Хведорівни. Сама вона зображена як енергійна, амбітна, незалежна жінка, яка мріє про гетьманську булаву не так для свого чоловіка, як для себе. По всьому тексту “Мотрі” трапляються сцени, де Любов Хведорівна підмовляє чоловіка, маніпулює ним, демонстративно ображається і так далі. Все з однією метою – змусити його таки донести на Мазепу, що у творі тлумачиться рівнозначно з замахом на майбутнє всієї України. У такому світлі Любов Хведорівна постає типом самозакоханої “стерви”, якій головне – задовольнити власні амбіції. Враховуючи традиційно негативне ставлення у патріархальній культурі до незалежних зарадних жінок, яких зазвичай показували такими-от “стервами”, асоціація виглядає неприємною. Враження мізогінності стосовно Любові Хведорівни ще посилюється місцями ледь не карикатурним зображенням Кочубея. Таким, що аж виникає запитання: перепрошую, а як же з тим, що перед нами все-таки генеральний суддя – друга людина у державі? У той час, аби добратися до вершини влади, треба було проявити також і військові якості, які ніяк не в'яжуться з книжковим образом Кочубея
Чому, все ж таки, на грані? Та тому, що Мотря зображена не менш енергійною, амбітною, незалежною – повна копія своєї матері. І – з відвертою симпатією за ті ж риси, які викликають таке несхвалення автора. А все тому, що Мотря діє (точніше, налаштована діяти) pro publico bono, на загальну користь, натомість Любов Хведорівна більше зациклена на щоденності, “малих ділах”. І тут ми знову повертаємося до теми поколіннєвого конфлікту...
Олеся Ісаюк
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Текст із авторського циклу аналізу української історичної белетристики, анонсований публікацією "Помилки нечитання, або Лихо з розуму".
Читайте також:
"Антиколоніальний фрактал орієнталізму" (“В степу безкраїм за Уралом...” Зінаїда Тулуб);
"Між “дозволеним чужим” і сусідом-союзником" (образ кримських татар в українській історичній белетристиці);
"“Мальви”: три варіанти колоніального становища" ("Мальви", або "Яничари". Роман Іваничук);
"Знакові речі у легковажному стилі" (тетралогія “Таємний посол” Володимир Малик).
“Богун”: реванш чи рефлексія еволюції покоління? (“Богун” Олександр Соколовський)
"Блискучий виняток?: Хмельниччина Юрія Косача" ("День гніву". Юрій Косач)
“Сагайдачний”: план майбутньої боротьби" ("Сагайдачний". Андрій Чайковський)
"Перед зривом: вибір жінки" ("Перед зривом" Андрій Чайковський)
"Полковник Кричевський: поверненець з сімнадцятого століття" (“Полковник Кричевський”. Андрій Чайковський)
"“Олексій Корнієнко”: паноптикум стереотипів чи самопрепарування?"("Олексій Корнієнко". Андрій Чайковський)
30.10.2021