Антиколоніальний фрактал орієнталізму

Роман “В степу безкраїм за Уралом...” — останній хронологічно magnum opus письменниці Зінаїди Тулуб (перший — “Людолови”, написаний у 1930-ті роки), написаний нею після майже двадцятирічного ув’язнення і заслання у Казахстані, звідки вона повернулася у 1956 році. На початку 1960-х “В степу...” вийшов друком. Основна тема — перипетії життя Тараса Шевченка під час першого періоду його засланської солдатчини — тобто у Орській фортеці та під час участі у Аральській описовій експедиції під керівництвом Олексія Бутакова. Фінал твору — повторний арешт поета, після якого послідувало заслання на півострів Мангишлак. Книга ділиться на дві частини: перша присвячена солдатчині в Орській фортеці, друга — подіям Аральської описової експедиції.

Хоч книжка і писалася в часи “відлиги”, втім, її не оминули “знаки часу”. Починаючи від явних, на кшталт активного використання знань про побут кочових казахів, набутих під час заслання у Казахстані, закінчуючи прихованими, не факт, що усвідомленими для самої письменниці.

Насамперед, сама по собі тема заслання, упокорення, поневолення для підрадянського белетриста уже була “двоповерховою” об’єктивно з тої простої причини, що запросто ставала каналом викиду власного досвіду і рефлексій автора тексту. Цю двоповерховість блискуче використають уже в 1970-1980-ті українські прозаїки, щедро продукуючи сюжети про поневолення і боротьбу, от тільки у неукраїнському антуражі.

І в цій “двоповерховості” навіть цілком логічні і реалістичні речі місцями звучать двозначно. Наприклад, основна маса персонажів, які оточують книжкового Шевченка, — це росіяни. З одного боку, це справедливо, адже де було масово взятися українцям у казахських степах середини ХІХ століття, з іншого — складається враження, що Шевченко — це суперунікальне явище серед українців. Вся решта тоді що — селяни, випалена пустинь?

Маса ситуацій, де “просвіщені” росіяни чи то з доброти душевної, чи то у піку “реакційному” Миколі І допомагають Шевченкові, теж є цілком реальною. Насамперед, нелюбов до “Нікалая Палкіна” серед освіченого класу таки була, і тиха фронда такого роду допоможе ще не одному українцеві і не тільки українцеві — якби не опозиційний лікар-психіатр, Юзеф Пілсудський мав би всі шанси вчергове потрапити на Сибір, звідки втекти було суттєво складніше, ніж з тогочасних “кульпарковів”.

Але, з іншого боку, це цілком логічно “лягає” на концепції “революційної демократії” і “старшого брата”. Згідно з цими ідеологічними конструктами, український “революційний демократ” мав іти у фарватері “старшого брата”, інакше у ті часи і не надрукували б, а з таким шлейфом з ув’язнень та заслань, як у Зінаїди Тулуб, краще було не фрондувати.

Апофеозом є сцена з зауваженнями, точніше, шквальною критикою картини “Катерина” офіцером-геодезистом Макшеєвим: “Вона ніколи не працювала у полі, ваша панна Катерина!”. Отут у мене добре питання — явно Шевченко, сам родом з села, набагато краще за Макшеєва, російського офіцера і дворянина — до речі, саме того прошарку, який неодноразово і справедливо звинувачували у повному незнанні і нерозумінні “простого народу”, — знав, як виглядають руки людини, яка працює у полі. І при цьому не заперечив. Але — і це теж добре знають люди, заглиблені у предмет, — на той час хоч усе ще офіційний класицизм, хоч романтизм — вимагали “краси”, зокрема через фактичну вимогу ігнорувати “некрасивості” у вигляді тих же спрацьованих рук. І що виходить? Що спочатку на вимогу Академії художеств у Петербурзі Шевченко малює за принципом “скачи, враже, як пан каже”, а потім вислуховує від ліберального росіянина докори у браку реалізму. Тоді стає зрозумілим мовчання книжкового Шевченка. І хоч люди позбавлені можливості заглядати у майбутнє, Зінаїді Тулуб мимоволі вдалася блискуча алегорія на “нєтакіх русскіх”, які люблять покритикувати в українцях те, що є просто-напросто наслідком адміністративного тиску і прямих репресій “поганих”.

Приблизно половину книжки займає казахський сюжет, який крутиться навколо кохання Жайсака і дочки бея Кульжан. Сам сюжет доволі романтичний — напівсирота при живому батькові і жертва злої мачухи Кульжан, напівзаборонене кохання дочки бея і бідного табунника, інтриги тої ж таки мачухи, зрештою, чудесне проявлення того факту, що Жайсак — теж син бея, але збіднілого і, зрештою, “бог з машини” у вигляді Шевченка та групи учасників експедиції Бутакова, включно з самим керівником експедиції, які напівласкою-напівсилою змушують батька Кульжан таки віддати дочку за Жайсака. Словом, казахська Попелюшка.

Цікаво, що окремі деталі сюжету Зінаїда Тулуб начебто почула на засланні від старого казаха, який ще дитиною чи то бачив, чи то чув про “аскера” — українця на ім’я Тарас. Правда, аби застати Шевченка вживу у казахськтих степах, цей невідомий оповідач мав би станом на кінець 1940-х років мати щонайменше 95 років.

Шевченко у цьому всьому виглядає на кшталт доброго “сагіба”, який є приємним винятком у своїй толерантності до “нехристів”, як називають казахів чи не половина решти героїв роману, з тих, хто взагалі їх згадує, підтримує Жайсака морально, знаходить йому клієнтів на лисяче хутро впольованих ним звірів, підказує усякі “лайфхаки”, на кшталт виграшу у перегонах, що приносить Жайсакові чималі, як на степового кочівника, статки, місцями взагалі прямо вчить Жайсака користуватися грішми і так далі. Такий собі “добрий сагіб”. У критичній ситуації прямої загрози щастю Жайсака і Кульжан, коли батько Кульжан намірений віддати дочку заміж за старого родича її попереднього нареченого, з яким вона була заручена ще в дитинстві і який помер, він таки викликає на поміч “сагібів” вищого рангу — російських ліберальних офіцерів — геодезистів.

Тема “старшого брата” тут звучить уже цілком орієнталістично. Є всі елементи стилю — несвідомі і нещасні, втім, чаруюче простодушні аборигени, є добрий “сагіб” з романтичним тлом за собою, є сюжети з дружбою, просвітництвом і, зрештою, встановленням справедливості руками “сагібів”. Що характерно для радянського варіанту орієнталізму — є і доволі чітке, хоч непомітне на перший погляд, розділення на хороші низи і погані чи бодай інертні “верхи”, які, за дивовижним збігом обставин, виявляються елітою підкореного народу. Що ж, соціоцид і колоніалізм у СРСР завжди йшов рука об руку, креол обнімався з пролетарем.

Найтрагічнішим видається, що все оце було зроблено пером правнучки одного з членів Кирило-Мефодіївського товариства, через яке сам Шевченко і опинився там, де опинився. Втім, уже готовий политися гіркий плач на тему торжества імперії бодай у тому окремому відрізку часу і клапті простору зупиняє просте запитання: а чи справді вона хотіла це робити? Відповідь — “а хто б її питав”, успішно ставиться під великий сумнів спогадом Григорія Костюка, який у ролі редактора прийняв на руки від самої авторки її дебютний роман “Людолови”.

За спогадами Костюка, сама Зінаїда Тулуб виглядала явно “по-панськи” і не надто вписувалася у протегований згори образ освіченої пролетарки, але ось текст її був далеко не таким уже прозорим. Враження Костюка — вона намагалася писати, підлаштовуючись під вимоги, але ця подібність була тільки зовнішньою. Можливо, вона була першою у жанрі, який з часом українські белетристи освоїли досконало — на чужих, безпечних сюжетах іномовою оповідати про українську символічну реальність.

Отож, що під покришкою такого нібито, з одного боку, аж дещо солодкавого, а з іншого — підозріло орієнталістичного казахського сюжету. Він несе на собі подвійний заряд. З одного боку, виконує ту ж роль, як і усякий орієнталізм, — прославляє місію колонізатора, як просвітницьку і будівничу, натомість формуючи образ колонізованого, як простодушного вдячного реципієнта усіх тих благ. Але, з іншого — демонструє реальну роль України у “дружбі народів”, розкриває суть позиції “молодшого брата”. Ось тут позиція Тараса Шевченка, як єдиного українця серед активно діючих осіб, починає грати свіжими барвами — його задача показати у всій красі і виразності реальну роль українця в імперських координатах. Геній світового рівня, націєтворчий митець, чия творчість — основа національної культури, можливості інтерпретації чийого спадку досі ще далеко не вичерпані — для своєї нації, для імперії — тільки засланець, “розхідний матеріал”, і все, що може, — писати “в стіл” та допомагати тим, кому ще гірше. І те останнє часом неможливе без втручання “сагібів” вищого рангу.

Та й ці “сагіби” не такі прості. Насамперед, реальні Бутаков, Істомін та інші у реальності чимало допомогли Шевченкові на засланні, а Бутаков ще пізніше і “відгріб” за ту поміч від вищого начальства. І знов-таки — здібні і не без серця люди, які, у всякому разі, не в захопленні від реалій їхньої батьківщини — перетворюються у “солдатів імперії”, які все, що можуть, — десь і колись допомогти потребуючому, ризикуючи отримати “по шапці” від імперського уряду.

І от це разюче неспівпадіння величин, об яке шпортаєшся раз за разом, творить химерний фрактал орієнталізму: казахи — слов’янські неросійські нації — росіяни. Перша асоціація, яка проситься в голову, — негласна градація національностей у радянській армії, від “таджиків зі стройбатів” і до “масквічей”, сиріч росіян з Центральної Росії. І всі, всі — “на всіх язиках все мовчить”, бо благоденствує”, відтворюючи на всіх рівнях одну і ту ж схему.

Аж диво бере, яким чином такої пронизливої двозначності не зауважила цензура часів Щербицького (роман перевидавався у 1984 році).