“Сагайдачний”: план майбутньої боротьби

Якщо спостерігати за долею роману Чайковського про гетьмана Петра Сагайдачного у п’яти частинах, виникає враження, що про цього гетьмана порівняно мало художніх текстів не тому, що він — організатор та політик — виглядає не надто виграшно на фоні яскравіших фігур української історії, а на його політичну долю не випало такої ж масштабної, символічної і далекосяжної в наслідках події, як знищення Батурина і Полтавська битва, чи тому, що не надто вписується у народницький канон історії — а просто-напросто тому, що сам цього не хоче.

Судіть, як кажуть, самі — задуманий, як пенталогія, дійшов до наших днів у вигляді трилогії. Працював письменник над книгою близько двадцяти років, перша книга вийшла у 1918 році, третя — у 1932 році. У 1929 році письменник постав перед судом за образу Польщі у книзі. Досі у виданнях можна бачити “привіт” від цензури тих часів — трикрапки у дужках, які помічені виноскою, а та, своєю чергою, повідомляє, що уривок обсягом трохи більше сторінки був вилучений польською цензурою. З кінцями — досі нікому не відомо, що ж планував повідомити “козак Петро” магнатові Аксакові. Нагадаю, авторка ще одного роману про Петра Сагайдачного — Зінаїда Тулуб.

Попри те, що сюжетна основа роману “проста, як двері” — біографія гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, купа анахронізмів сигналізує, що перед нами — не так повість з кінця XVI — першої третини XVII століття, як свого роду “план-конспект” з уроками попередніх визвольних змагань і рецептами для наступних.

Перший і основний сигнал — самі персонажі. Герої Чайковського — це не діячі шляхетської Речі Посполитої. Це типи з пізньої Австро-Угорської імперії і міжвоєнної Польщі. Особливо це помітно по Аксакові та його родині. Побут Аксака і його сім’ї — це не побут Київського воєводства початку XVII століття, а побут великопанського дому у габсбурзькій Галичині — елегантність, світськість, добрі манери. Особливо це помітно у жінках — пані Аксакова одягнута у халат, біля неї крутиться компаньйонка — винахід ХІХ століття, коли, з одного боку, знатні жінки потребували товариства (яке б у разі чого свідчило про їхню благопристойність), а з іншого, була до послуг велика група жінок “хорошого походження”, які не змогли вийти заміж (або не мали достатньо приданого для цього). У випадку магнатки XVII століття була б камеристка, старша дама фрауцимеру чи щось подібне. І зовсім уже дикість — плани Аксаків на дітей, цитую, “тиху службу десь при дворі”. Або ще таке ”з коня можна впасти або, не дай, Боже, покалічитися”, як пані Аксакова аргументує своє небажання вчити обох синів верховій їзді і володінню зброєю. І це де та коли? — У Київському воєводстві початку XVII століття, де з півдня — Степ, з північного сходу — Москва, з якою якісь десять років тому закінчилася чергова важка війна. І загалом у Речі Посполитій, де військова вправність — один зі способів зробити кар’єру, а особиста хоробрість — одна з обов’язкових рис для знатної людини. Нонсенс, але не більшим нонсенсом є загалом побут панської родини кінця ХІХ століття, перенесений на три століття раніше.

Окрема історія з самим сюжетом про навчання дітей Аксака. Тут обіграний дуже цікавий мотив у політичній емансипації і модернізації українства, а саме — деполонізацію (чи дерусифікацію) еліти і вибір частиною нащадків великих родів української ідентичності. Найвідомішим прикладом такого “повернення” є — на заході України митрополит Андрей Шептицький, у Центральній — Володимир Антонович і Тадей Рильський, батько Максима Рильського. Фактично ішлося про формування наново еліти, яка б змогла у становому суспільстві імперій кінця ХІХ століття забезпечити українцям політичне представництво і лобі. І саме цю тему обігрується у сюжеті з вихованням дітей Аксака.

Невипадково саме навчання починається з напуття митрополита Плетенецького молодому Петрові, ще Конашевичеві про те, що він повинен вчити синів Аксака “любові до рідного краю”. Продовження цієї теми — у численних дискусіях на тему соціального становища українців у, здавалося б, Речі Посполитій, але вистачає дещо уважніше придивитися — і стає зрозумілим, що йдеться про реалії останніх десятиліть Австро-Угорщини і першого десятиліття міжвоєнної Польщі. Якщо б Чайковський переслідував мету бодай поверхово реконструювати реалії XVII століття, у тексті навряд чи з’явилися у настільки прямолінійному вигляді пасажі, які чітко відсилають до тези про поєднаність національного і соціального визволення українців, а також до тези про неналежність умов, які спровокували як козацькі повстання, так і загалом нездорову обстановку у відносинах між шляхтою і козаками. До того ж Конашевич постійно виступає переважно з позицій соціального дисбалансу, тоді як у епіцентрі баталій у перших десятиліттях XVII століття опинилася — і цілком закономірно — релігія.

Сюжет про те, як Конашевич у ролі домашнього вчителя в Аксаків переводить дітей господарів, а своїх підопічних на “простий харч” і одночасно займається їхньою просвітою щодо громадських питань — це не що інше, як варіація на тему того, що у випадку з наддніпрянською інтелігенцією отримало назву “хлопоманства”. І викладання про соціальне становище українців, і навчання малих шляхтичів володіння шаблею та все решта виконує роль опанування елементів української ідентичності, своєрідної “українізації”.

Крім того, зовсім і абсолютно не прослідковується такий важливий аспект ідентичності шляхтича, як шляхтич-добрий господар. За великим рахунком, Чайковський у цьому не оригінальний — цей аспект не є секретом хіба для фахівців-ранньомодерників, для решти публіки роль руської шляхти у реколонізації Центральної України та колонізації Лівобережжя — досі велика невідома.

Кар’єра книжкового Сагайдачного — це не стільки кар’єра козацького проводиря початку XVII століття, скільки політика кінця ХІХ. Починається з освіти у реномованому закладі середньої освіти, поступово здібний юнак звертає на себе увагу важливої персони — у даному випадку, князя Острозького, поступово завойовує репутацію і просувається кар’єрними сходинками. Неприємним дисонансом на цьому фоні виступає втеча на Січ, але серед козаків майбутній гетьман повторює той же паттерн — участь у організаційних справах — та ж побудова церкви, звертання на себе уваги своєю працею впливових людей, зокрема кошового і сотника Чепеля, отримання нових і нових профітів за рахунок доброї освіти і організаційних здібностей. Саме цим шляхом ішли десятки ровесників самого Андрія Чайковського.

Загалом, світ Сагайдачного з книги Чайковського дуже нагадує світ галицького політика: далека столиця, де за книжковою Варшавою без особливих зусиль вгадується Відень, постійні конфлікти і компроміси з поляками, кого б і що б під ними не розуміти, гримуча суміш соціального і національного у політичному посвякденні... Навіть історія з нападом на уніатського вікарія, через що Конашевич мусив повернутися на Січ і відновити свою кар’єру там, яка й привела його до гетьманства, до болю нагадує епізоди студентських протистоянь за університет чи навколовиборчих “розбірок”. Зовнішній світ — чи то європейські терени, чи то Москва — у тексті майже відсутні, вони десь існують, але як віддалені і неконкретні сутності, до яких читачеві ще треба продертися і які майже не залишаються в пам’яті.

Пам'ятник Андрію Чайковському у Самборі (Львівщина)

Замалим не єдиним, що пов’язує сюжет “Сагайдачного” з реальним XVI століттям, є татарська і турецька тема. Зрозуміло, що без неї обійтися було б неможливо — адже левова частка — якщо не вся — військової кар’єри гетьмана відбулася саме у протистоянні з мусульманським світом, а її вершиною стала битва під Хотином 1621 року. Одначе її трактування. знов-таки, аж надто натякає на кінець ХХ і початок ХІХ століття. Насамперед дуалізм, коли на боці козацтва усе добре і справедливе, натомість і татари, і турки асоціюються з лихом і нечесними діями, а в першу чергу — з невільництвом. Тут фактично проглядається логіка орієнталізму, яка, з урахуванням реального українського досвіду, виглядає дещо дивно, але, з іншого боку, виконує два цілком очевидні завдання. Першим є продемонструвати європейськість України, довести її заслуги перед “Європою” як культурним конструктом. Друге, значно більше приземлене: переграти поляків у конкуренції за “передмур’я Європи” — особливо у цю тему лягає прозорий натяк книжкового Сагайдачного на те, що своїми походами козаки відплачують також і за загибель польського короля Владислава Варненчика — і, відповідно, моральну перевагу. У атмосфері 1920-х років, коли на порядку денному і внутрішньої політики у Польщі, і між'європейської політики стояло протистояння з комуністичною Росією, цей спір отримав також і міжнародний контекст, адже від його результатів залежала репутація України в очах Заходу і, як наслідок, можливості України отримувати потрібну допомогу у протистоянні з більшовиками.

У контексті “Сагайдачного”, як свого роду “конспекту”, саме у протистоянні з поляками, не варто вважати, що йдеться виключно про послідовний конфлікт. Є в книзі і епізод дружби з поляками, а саме сюжет про поїздку до Криму Сагайдачного у компанії поляків-шляхтичів, які вирушили викуповувати своїх друзів-бранців. Дуже невипадково, що дружній сюжет з’являється саме у контексті протистояння мусульманському світу — ідеться про обігрування теми потенційного союзу Польщі та України радше проти “нових ординців”, під якими слід розуміти, очевидно, більшовиків.