Львівська преса за Польщі застерігала жінок не шпурляти важких предметів в голову своїм чоловікам. Причина поважна: можна не отримати аліментів. І власне так сталося на одному суді. Чоловік утік від сварливої жінки, вона подала до суду, вимагаючи на себе аліментів. Але трапився конфуз, про який трохи згодом, бо тут зайде мова про свідка на суді. Свідком була – жінка.
Який буде фемінітив? А нема! Так стверджують мовознавці в журналі «Filozofuj!» (2020, № 4), пишучи, що слово свідок «чоловічого роду, але стосується обох статей, будучи одним з небагатьох цього типу слів, для яких жіночого відповідника (ще) не знайдено». І подають варіянти: «świadka»? «świadczyni»? «świadkini»? «świadekessa»?
А однак ще в ХІХ ст. слово «świadczyni» в однині зустрічалося не раз в літературі. У ХХ ст. його витіснила «świadkini» теж в однині, а в родовому відмінку вже «świadkinię». Натомість «świadczynia» трапляється лише в діалектах. Є ще свідок-жінка на весіллі – «świadkowa». Оскільки польська мова нам найближча, то можемо й ми вжити «свідкиня».
Так-от, на суді сталася халепа, бо свідкиня, яка мала свідчити на користь дружини, розповіла про скандали між подружжям і зазначила, що одного разу та шпурнула чоловікові в голову попільничкою. Але не поцілила. Адвокат тут-таки зробив заяву, що нема нічого дивного, що чоловік утік від такої дружини, в якої під рукою ще могло бути чимало важких предметів, яких вона пошпурила б у голову чоловікові. Дружина суд програла.
У ті часи гумористи часто рефлексували на тему старої діви. Вважалося, що «коли жінці 20 років і вона незаміжня, то це ще терпима істота. Коли ж їй 30 і вона незаміжня, то стає нестерпною, а коли ж їй за 30 і вона досі не має чоловіка, то стає істотою небезпечною, кровожерливою і страшною для кожного чоловіка, якого зустріне».
У 1920-х роках був придуманий навіть псевдомедичний термін: «психоз старої діви». Це коли з великого відчаю самотні жінки вдавалися до чогось, що пасувало би до фільму жахів. А спричинила це маленька книжечка під скромною назвою «Секрет кохання», наповнена розмаїтими магічними практиками. Одна жінка, якій виповнилося 38 років, дійшла висновку, що традиційні методи здобуття чоловіка марні і поможе тут лише магія. У згаданій книжечці вона знайшла спасенний перепис: «Щоб досягти успіху в чоловіків, візьміть серце трупа пристойного мужчини, розтовчіть його в залізному горщику, а потім намастіться на ніч рідиною, яка витече з горщика».
Випадки, коли люди натрапляли на розкопані, а потім недбало засипані могили, траплялися не раз. Поліція навіть виявляла викрадені серця, але попалася лише одна краля, яка вибрала своєю жертвою недавно померлого жевжика і прорубала сокирою шлях до його серця. Поліція, ймовірно, ніколи б не знайшла її, якби в жінки був власний залізний горщик. Тож вона позичила його в сусідки. А та виявилася надто вибредною, бо горщик був потовчений і немилосердно «смердів трупом». От вона й подала скаргу разом із горщиком до міського суду. Під час допиту було встановлено, що дата позики горщика дивним чином збіглася з датою наруги над тілом жевжика. Жінку заарештували і визнали божевільною.
Страхаючись стародівоцтва, молоді дівчата часто виходили заміж за «першого» кандидата, якого бачили, аби потім, замість романтичного раю, прокинутися в «жіночому пеклі». Цю ситуацію описав Тадеуш Бой-Желєнський: «Моральне здичавіння, безнадія, відчай, нездатність скрасити свою долю, бо – пологи, хрестини, хвороби і смерті поглинають усе. Дім стає пеклом, тридцятирічна дружина вже схорована стара жінка, фізично огидна; чоловік, очамрілий вереском бахурів, бачачи свою дружину або вагітною, або з немовлям біля грудей, або одне й друге водночас, тікає з дому до шинку, де ще більше поглиблює злидні сім'ї пияцтвом. Про культурні потреби не може бути й мови, створюється стан безнадії і зневіри, схильний до всіляких лихих спокус».
У селі Великий Глибочок на Тернопільщині жив собі Ян Пітак, який втратив руки на польсько-більшовицькій війні. Незважаючи на каліцтво, його 31-літня жінка Юлія страшенно ревнувала і погрожувала, що коли-небудь його заб'є. Одного червневого вечора 1932 р., замкнувши двері і вікна, вона зненацька двічі гаратнула чоловіка сокирою по голові, а коли той, заливаючись кров'ю, сховався під ліжко, рубанула його ще й в плечі. Після чого пішла на поліцію і заявила, що вбила чоловіка.
Коли ж вона разом з поліцією повернулася, то з'ясувалося, що чоловік все ще живий.
У 1930 р. повідомлялося, що певна імпрезова панна (по-сучасному «тусівниця») під час пиятики з чужим чоловіком не піддалася спробам затягнути її до ліжка і втяла йому скарбика. Ну і хлоп стік кров'ю.
Більшість убивств чоловіків і коханців були діями жінок, які, зіткнувшись з перспективою розлучення, постановляли, що вичерпали всі спроби вирішення питання цивілізованішим способом. Показовим прикладом є заголовок з вересня 1931 р.: «Мати дев'яти дітей вбиває чоловіка сокирою». Стаття розкривала драму сорокарічної Катерини Ліщинової з Городка: «роками їх мучила бідність... між подружжям панувала дисгармонія, яка часто перетворювалася на сімейні сварки, результат яких завжди був катастрофічним для Ліщинової». Проста жінка, твердо вірячи в слова присяги «поки смерть не розлучить нас», вирішила втекти від свого чоловіка-ката єдиним можливим способом: зарубала свого Івана сокирою. Після вбивства вона нікуди не втекла і дозволила дітям викликати поліцію.
Сокира була одним із найпопулярніших способів «розлучитися» з жорстоким чоловіком, і заголовки на кшталт «Побита дружина зарубала чоловіка сокирою» з'являлися з дивовижною регулярністю.
Не менш жорстокий, хоча й витончений злочин скоїла в 1931 р. 42-річна Ольга Дзіковська, мешканка Володимира-Волинського. Її коханцеві, 30-річному Теофілю Душинському, місцевому судовому писареві, набридла старша коханка, в якої він винаймав кімнату, і він поміняв її на новішу модель – молоду вчительку. І от пані Дзіковська, палаючи помстою, розігріла добряче на ніч грубку, щоб від тепла у коханого розболілася голова. Коли наступного ранку Теофіл з'явився на її порозі з пакетиком «Когутика», популярного порошку від болю голови, і попросив шклянку води, Ольга взяла у нього порошок і пішла на кухню. Там вона замість порошку насипала «сулеми, змішаної з галуном», які мала відтоді, як у неї мешкав ветеринар. Душинський одразу відчув себе погано і вибіг з дому. Незважаючи на втручання медиків і навіть шпиталь у Варшаві, нещасний коханець помер менш ніж за два тижні.
На Поліссі у Видричах Каширського повіту жила красуня-сирота Єфрозина Сороківна, невинна і наївна дівчина. Вона була служницею у заможного господаря Мартинюка, який найняв її не лише через те, що вона мала низькі фінансові вимоги, а й задля сексу. Він швидко спокусив молоду дівчину і настільки втягнувся у стосунки, що коли його дружина викрила коханців, то замість того, щоб вигнати служницю, вигнав дружину. Однак дівчина недовго насолоджувалася становищем господині – вона завагітніла, а після пологів, замість обіцяного весілля, дізналася, що Мартинюк має намір задушити їхню дитину. Сварка через це незабаром призвела до того, що вона розділила долю дружини – її теж вигнали з дому. Однак Мартинюк недооцінив темперамент Сороківни.
В липні 1931 р. вона вкрала пляшку гасу і підпалила хату Мартинюка. Полум'я було таким само сильним, як вогонь зрадженого кохання, бо від хати коханого зайнялося ще сто п'ятдесят хат і пішло з димом ціле село.
Мартинюк вижив, але багато селян отримали опіки. Єфрозина, помстившись, подалася на околицю села і вдарила себе кухонним ножем у серце. Наступного дня поліція знайшла її в придорожній канаві з легким пораненням у грудях, поруч скиглила дитина. Жінку ув'язнили в Камені-Каширському. Наступного дня її знайшли повішеною в камері на мотузці, зробленій з власної сукні. На нарах лежала задушена дитина.
Тут суд був безжальним через спалене село, бо часто у випадках, коли жінка вбивала коханця або чоловіка-садиста, могла розраховувати на невеликий термін. Так було у грудні 1933 р., коли станіславівська громадськість «зі жвавим задоволенням» зустріла вирок у справі Славці Ґотвортової, звинуваченої у вбивстві чоловіка, який був «алкоголіком, сутенером і торговцем людьми». Тож суд засудив її лише до одного року позбавлення волі. Крім того, час, проведений під вартою, було зараховано, а решту терміну відкладено на три роки.
Подібних трафунків було так багато, що польський письменник Міхал Хороманьський (народжений у Кропивницькому) у 1933 р. видав роман «Любов і заздрість», заснований власне на любовних драмах і описаний з погляду медицини. А що то проблема всесвітня, то роман було перекладено на два десятка мов і екранізовано. Як результат – кілька самогубств фанів і фанок роману.
Отака була сила слова колись.
12.11.2025