“Похорон богів”: несимпатичний образ боротьби

Сьогоднішній герой — чи не найбільш неоднозначний серед усіх авторів української історичної белетристики. Саме йому не в останню чергу треба завдячувати міфології про Аттілу-Гатила та інших праслов’янських могутніх володарів, яким пощастило впасти на напрочуд родючу для подібної мегаломанії ріллю постколоніальних комплексів.

Письменник Іван Білик зі своїм собакою, якого звали Мікроб

Отож хоча історики загалом нервово реагують на історичну белетристику, особливо ту, більш емоційну і героїчну, але до Івана Білика в них почуття ще специфічніші. У цей же час Ярослав Грицак зауважив, що як на час написання текстів Івана Білика, то було більше підстав довіряти їм, ніж офіційній радянській історіографії. Інерція цієї недовіри разом із цікавим стилем викладу та постколоніальними комплексами і неврозами стала основою популярності і “Похорону богів”, і “Меча Арея”.

Напевно, можна сказати, що Іван Білик був чи не найвідвертішим у своїх схемах осмислення. Його візія того, що відбувалося за часів Ольги, Святослава і Володимира, — це історія поетапного визволення від тотального панування ворогів. Тут, на відміну від основної маси текстів, є і хитрість, і гра на протиріччях у ворожому стані, і угоди, і компроміси... І майже немає героїчних лобових боїв. Імовірно, саме це і було причиною зливи репресій, які впали на голову письменника після публікації першого роману — “Меч Арея”. Якби не відверте послаблення системи, ймовірно, що історія повторилася б і з “Похороном богів”, який вийшов у світ 1986 року.

Щоправда, у новітній Україні “Похорон богів” загубився за “Мечем Арея” та циклом повістей про кочові племена на території України, написаним уже в роки Незалежності. Можливо, справжня причина в тому, що “Похорон” аж надто дисонує з улюбленим паттерном національної белетристики – образом відважного борця-самітника, який чисто на вольовому імпульсі прагнення до свободи розкидає всіх ворогів. Що ж до тієї частини белетристики, яка перегукується з державницькою історіографією, якій згадана модель також чужа, то її прихильники призабули “Похорон богів” не в останню чергу тому, що форми виразу цієї державності аж ніяк не нагадували звичні картини з Речі Посполитої чи Гетьманщини. Хоча, по суті, “Похорон богів” радше таки приналежний до державницького погляду.

Цей роман був би тільки черговим прочитанням описаної як письменниками, так і науковцями епохи Володимира Святого, якби не одна цікавинка — ця версія звучить від імені підкорених княгинею Ольгою древлян. І головним героєм стає не Володимир у ролі провідника нової імперії, а Доброчин, відомий у фольклорній традиції як Добриня. А на роль “дозволеної імперії” потрапили аж ніяк не візантійці, що звично для цієї епохи, а нормани.

І сама дія розпочинається на такому тлі, яке здатне довести до інфаркту хоч “народника”, хоч “державника” — з норманів, переважно табуйованої теми в історії Русі. Тобто для фахівців тема не табуйована, але поза фаховим колом факт активної участі норманів у державотворенні над Дніпром сприймається як національна образа, незалежно від поглядів на більш пізні періоди історії. Що ж до любителів націоналізму в редакції Дмитра Донцова, то вони і без того обходять сором’язливим мовчанням апологію не тільки Донцова, а й великої частини “Празької школи”. Варягам як “державному чинникові” серед “слов’янської анархії” після досвіду Другої світової якось не теє то, як його... А тут Білик відкрито демонструє: руська еліта дохристиянського періоду Русі — це переважно нормани, яких місцеві, що логічно, сприймають як чужаків-завойовників.

І мало того, що Білик чи не єдиний витягає на світ Божий роль норманів у ранній історії Русі, то ще й препарує “дозволену імперію” на рівні конкретних дій конкретних осіб. А тут така цікава річ, як тригери — якщо потік образів а ля окремі уривки у Загребельного чи парафразів на козацькі думи, які регулярно трапляються практично у всіх, хто писав на тему козаччини і Гетьманщини, цілком прийнятний, бо ж ритм розмислу як літературної форми є свого роду терапією, то ось конкретні сцени на рівні побуту, які демонструють, як виглядало оте все, про що співають думи і роздумують літературні герої, — це вже цілком собі тригер. Отож завдяки великій кількості у тексті цілком собі побутових проявів імперії, які тригерять велику кількість тих, хто серед імперії жив, наша “дозволена імперія” запросто потрапляє у “та що ж таке автор вигадує” і мандрує на задвірки. А тим часом, цілком можливо, що саме так і виглядало вже давно підмічене фахівцями поступове “ослов’янення” Русі, яке вперше означилося десь у часи Святослава, а остаточно закінчилося вже у часи Ярослава.

Аналогічно, Іван Білик не приховує ще сили-силенної неочевидних, але і неуникненних речей, ігнорування яких неминуче призводить до болісних помилок і поразок у власних змаганнях.

Як закономірний наслідок, кожен із героїв “Похорону богів” фактично представляє певну рольову модель у довгому і тяжкому, передусім емоційно, процесі тихого долання імперії. Емоційна проблематичність і сповненість складними дилемами є прямим наслідком того, що поневолювачі і поневолені десятиліттями живуть поруч, їх часто єднають суто людські зв’язки і, зрештою, просто звичка. А паралельно боротьба ведеться теж на рівні побуту.

Доброчин і його сестра Малуша. Бачення художника Андрія Рябушкіна

Лідером боротьби явно є Доброчин. Не Володимир — цей навпаки десь пів книжки “доростає” до своєї місії. Доброчин цікавий двома деталями. Насамперед родичанням з Володимиром через Малушу — сестру Доброчина і матір Володимира. Друга деталь — він виходець з місцевих еліт, позбавлених прав і майна завойовниками. І його історія — це історія тисяч розкуркулених і репресованих ще дітьми, які роками відвойовували своє. Дуже обережно, не встряючи у “розбірки” колонізаторів і потроху передаючи власну картину світу і логіку мислення молодшому поколінню своєї спільноти. Кожен розділ у “Похороні богів” закінчується вельми прецікавою інтермедією “З вечірніх розповідей Добрині синові своєї сестри”. Цей син сестри не хто інший, як князь Володимир Святославич, який за домінуючою батьківською лінією — варяг, представник умовних поневолювачів. І ці інтермедії яскраво демонструють, яким чином саме жінки здатні зрештою асимілювати пришельців. Через передачу мови, звичаю, пам’яті. Через отакі “вечірні розповіді”.

Рюриковичі демонструють собою різні типажі колонізатора. Починаючи від замалим не карикатурного шовініста в образі Свейнальдра і закінчуючи Вовчим Хвостом, який, будучи за сюжетом варягом з роду, поступово ослов’янюється і перетворюється на лобіста слов’ян серед правителів-норманів. Якщо “Свейнальдрів” легко впізнати в образі колективного Валуєва з його “украинского языка не было, нет и быть не может”, то Вовчий Хвіст — набагато цікавіша персона. Його типаж — це всі ті росіяни, або й не росіяни родом, які з’явилися в Україні як “солдати імперії”, але з якихось міркувань у діапазоні між відчуття вини за співучасть у скоєному і до, наприклад, закоханості в українку — перейшли-таки на сторону українства. Як писав Юрій Шевельов, сам яскравий представник цього типажу, — пережили “навернення в українство”.

Княгиня Ольга. Бачення художника Миколи Бруні

Княгиня Ольга в даному випадку — вельми цікавий типаж. Насамперед, як легко помітити, нею невдоволені всі. Як радикально настроєні “Свейнальдри”, так і слов’янські князі та княжичі. І ні, це не заздрість чоловіків до обдарованої сильної жінки. Це інше — несприйняття половинчастої тактики, яка, однак, є чи не єдиним способом зберегти політичну єдність у момент, коли одні остаточно втрачають силу, а інші ще її не набули. Ольга — це такий собі Кравчук чи Кучма у спідниці. Вона танцює ”між крапельками”, розуміє набагато краще за свейнальдрів, що будь-який тиск призведе до загибелі її ж власного роду, і бачить силу місцевих набагато краще за самих цих місцевих — хоча гордість, за визначенням Миколи Рябчука, “креолки” разом з амбіцією завжди займати вище місце просто за правом народження у певній спільноті ніколи не дасть їй визнати місцевих за рівню. І саме з її двору починається злет тих слов’ян, які очолять уже ослов’янену державу, у тому числі і тяжко скривдженого тою ж Ольгою Доброчина. Нікого не нагадує з українських націонал-демократів? Думаю, мінімум двох президентів точно.

Вельми характерно, що з трьох внуків Ольги виживає лише один — Володимир. Тобто той, на якого “робить ставку” місцева слов’янська еліта в особі Добрині, Малуші та інших слов’янських бояр. Решта ж — Ярополк та Олег — ніби для підкреслення власної безпомічності змальовані фактично напівдітьми серед хижаків Свейнальдра та Доброчина. Вони — типаж тієї частини молодшого покоління, які щиро хочуть зробити щось добре, але в силу частково особливостей характерів, а більше через штучну відірваність від суті подій, значною мірою як спосіб психологічного самозахисту, незмінно виявляються використаними справжніми гравцями. Гадаю, не буде аж надто великою натяжкою порівняти їх з численною групою нинішніх активістів, які вперто відмахуються як від національної спадщини з явним українським “кольором”, так і від економічних і соціальних підстав вимріяної ними демократії західного зразка.

Пам'ятник богатирю Київської Русі, який встановили у Києві 2018 року

І наостанок. Білик щедро користується фольклорними мотивами — аж до того, що у його тексті богатирі з билин так званого Київського циклу стають реальними персонажами. Причому користується вміло, вписуючи легендарних героїв у дію відповідно до реалій доби, про яку пише. Чим натякає, що легенда часто є препарованим затертим знанням про реальних людей і події, які колись таки відбувалися, якщо не просто конспектом архетипних моделей поведінки.

Таким чином, романи Білика можна вважати своєрідним попередженням українцям про всі ті пастки неоднозначностей, які наздогнали нас аж ось зараз. І про неуникненність спадку імперії, і про парадокси політичних біографій проводирів незалежності, і про взаємопов’язаність реальних учасників процесу, і про важливість тіньової дипломатії, і про загрозливість намагань слідувати ідеалістичній схемі “за все добре проти всього поганого”, і ще багато чого...