Якось чимало років тому, погожого листопадового ранку, ступаючи кам’яними плитами, що на вулиці Замарстинівській перед костелом і монастирем Францисканів, а нині церквою Св. Йосафата, я звернув увагу на двірника, що порався на тій невеличкій площі, – підмітав листя; точніше, він привернув до себе увагу – видався особливим, особистістю.
Був то немолодий худорлявий високого зросту чоловік у довгому по кісточки темному фартусі. Відчувалося щось благородне в його прямій поставі, у довгому сивому волоссі, що з-під шапки спадало ледь не до рамен, у неквапних рухах: мітлою з довгим держаком, не нагинаючись, підмітав опале за ніч листя. З усього було видно, що то господар тієї площі, що то не якась там забава, а робота.
Втім, особливо зацікавила його усмішка. Дивна усмішка. Нікого ж ніде. Кому чи чому не весело й не сумно, а якось так душевно всміхається чоловік?.. І тут я зауважив ще одну на тій площі, хай і невидиму, дійову особу: вітер!.. То він, охочий до листопадових забав, затіяв гру з поважним, за роботою, чоловіком. Схоплений мітлою листок вже ось-ось мав опинитись на широкій лопаті, та в цю ж мить десь із-за рогу церкви той збиточний вітер дмухнув на нього з усієї сили. Листок, мишею шаснувши з-під мітли, принишкнув за кілька кроків від пана двірника... І знову – все спочатку: листок під мітлою – й з-під мітли...
Не знаю, чим закінчились ті пустоти замарстинівського гуляки, і то перед самими дверми храму, перед самим св. Франциском, що з висоти, з кам’яної підстави, молитовно склавши руки, із світлом усевибачливого спокою на обличчі споглядав ту вранішню не надто поважну сценку. Не знаю. Не стояти ж мені було на скромній храмовій площі одиноким глядачем...
Уже вкотре, й не зрахувати осеней, влаштовує свої забави непосидливий вітер – жене вулицями й завулками Замарстинова зів’ялий лист. Давно то було... А наче й нині бачу того чоловіка, якого б і не запам’ятав, якби не та його усмішка. Ще й тепер хочеться піти її стежками. Бо що ж таке усмішка, саме така, осіння, як не освітлений нею простір близької душі?..
Наче й нині бачу вранішнє світло, що лягало на обличчя св. Франциска; світло, яке зливалося зі світлом його душі й зі словами найкоротшої з молитов – його молитви: «Deus meus et omnia», яку можна й так тлумачити: «Бог мій і все [моє]», – і той одвічний вітер-пустун, й одірваний від гілки листок, і та дивно всміхнена людська душа... В усьому – присутність Творця...
Одне слово, ввійшло в пам’ять те мовчазне, а водночас таке промовисте осіннє тріо: людина, вітер і листок... Хоча ні. Порядок мав би бути інший: спочатку – вітер. Щойно тоді – листок. А через незчисленні осені, незчисленні покоління листків, щойно тоді – людина...
А скільки ще мусило минути віків, щоб людина всміхнулася!.. Всміхнулася – своїй думці, своєму настрою і тій забаві, яку влаштував собі вітер... Вітер осінній, бо лише він нагадує нам про той далекий, позаземний, що й нашу Землю, підхопивши її, мов мов той листочок чи порошинку, жене у безвісті, в «таємничу безодню»...
Але такий порядок – вітер, листок, людина – не піддається віршовому ритму. От і довелось його порушити:
Листок тікає з-під мітли –
Всміхнувсь двірник: «Старію!..»
Людина, вітер і листок –
Осіннє тріо...
10.11.2025