Усі барви свободи

Заливаха дуже самовпевнений, і всілякі добрі для нього поради залишались марними.

З архівної справи №8311 П.

Пізньої осені вісімдесят восьмого я вперше почув це ім'я, багате за змістом, соковите за фонетикою і навіть наділене якимось внутрішнім ритмом, – Опанас Заливаха. Ім'я, безумовно, козацьке, дещо розхристане, з відчутним присмаком волі й мужності. Те, що восени вісімдесят восьмого я почув його вперше, аж ніяк не робило мені, тоді вже трохи знаному, але ще молодому поетові, честі. Художник-легенда, художник-опозиціонер, художник, про якого з усіма підставами треба говорити як про одного з найвидатніших українських митців нашого століття, у той же час був тодішньою владою свідомо замовчуваний і навіть заборонений (у вісімдесят восьмому, «перебудовному» році він, здається, ще залишався в чорних списках порушників тоталітарної рівноваги). Ярослав Довган, постать ключова в станіславському культурному ландшафті, імпровізований диригент багатьох непередбачуваних подій, був тим, від кого я вперше почув про Заливаху. Ідея виникла зненацька: я мав їхати до Києва у якихось своїх поетичних справах. І Славко запропонував мені довідатися в редакції журналу «Україна», чи взяли б вони матеріал про художника Заливаху, якщо б такий матеріал комусь із нас написався. «Хто такий Заливаха?» – спитав я. «Вони в Києві знають», – була мені відповідь.

А потім я почув, що знають Заливаху не лише в Києві. Бо це великий митець, і будь-яка інша нація пишалася б таким унікальним високоталановитим явищем. Будь-яка інша – так, але не наша, естетичними переконаннями якої завиграшки маніпулюють мистецтвознавці в таємних погонах.

Якраз вони й вирішували долю художника та багатьох його робіт тоді, у середині шістдесятих, у часовому просторі, обмеженому двома датами – порушення і завершення кримінальної справи (ясна річ, ст. 62 Кримінального кодексу УРСР – антирадянська пропаганда): 28 серпня 1965 – 28 січня 1966 рр.

Як це сталося? І чому це сталося? З чого почалося?

Кримінальна справа дає відповідь, настільки ж лаконічну, наскільки й типову. На Заливаху «неоднократно поступали сигналь ». Оці «сигнали» були чи не найдієвішим знаряддям, завдяки якому система давала собі раду з будь-чиїм інакомисленням (не кажучи вже про інакодіяння). Звичайно, що «сигнали» – це лише красивий евфемізм. Нормальною людською мовою такі речі називаються доносами. Однак існувала (існує?) певна поліційна етика, згідно з якою іноді слід уникати висловів, забарвлених емоційно-негативними значеннями. Культурно-мистецьке, а з ним і навколокультурне-навколомистецьке середовище являло собою (та ще й у провінційному Станіславі, у силу відомих історичних обставин вічно підозрюваному й пильнованому) просто-таки ідеальний живильний бульйон для розведення згаданих «сигналістів». Жорстке й жорстоке переплетіння екзистенційних жахів, нереалізованих амбіцій, матеріальних потреб, родинних і товариських залежностей, зрештою, елементарні заздрість, підлість, нікчемність – усі ці чинники були з меншим чи більшим успіхом використовувані. Поява кожної нової постаті на виднокрузі міського артистичного життя була тут-таки відстежувана й фіксована. Починався, висловлюючись делікатною мовою науки, «інформаційний збір».

А тут ще й Заливаха, якого не помітити неможливо! Відважний і зухвалий, яскравий митець, «схильний до абстракціонізму», як характеризували його деякі надміру віддані соцреалізмові колеги не без лихого намислу. Заливаха, за яким – біографія. Заливаха – слобожанин, що, перейшовши Далекий Схід, Сибір, Загорськ, Ленінградську мистецьку академію, Калінінград, Тюмень, не перестав від того бути українцем, а навпаки – зміцнився у своєму національному усвідомленні, ба більше – рішуче ступив на шлях національного проповідництва. Заливаха, без якого неможливо собі уявити молодого київського середовища початку шістдесятих, цих поетів, акторів і художників, «дітей відлиги», що жили з рядками Симоненка й Ліни на вустах, прагнучи, як напише згодом засуджений до психушки Василь Рубан, «нагадати цим людям, що вони – українці». Отож саме час зачитувати з кримінальної справи:

«Заливаха в силу своїх ворожих націоналістичних поглядів у 1964-65 роках від своїх однодумців систематично діставав літературу антирадянського націоналістичного змісту, вивчав її, зберігав у себе й поширював поміж знайомих художників та інших осіб у місті Івано-Франківську й ряді міст УРСР». Це – з постанови слідчого КДБ про притягнення Опанаса Заливахи до суду як звинувачуваного.

«Ворожі націоналістичні погляди» Заливахи – це, власне кажучи, його любов до України. Це також непроминальне почуття національної гідності, що не відокремиш його ніяк від гідності особистої. Воно й давало підставу деяким знайомцям з біологічного розряду плазунів лжесвідчити про «самовпевненість» Заливахи. Що ж, коли вже самовпевненість, то ота, шевченківська, завдяки якій від раба не залишається ані краплі, а постає перед світом вільний і цілий чоловік!

Як уже цитувалося, сигнали надходили неодноразово. Заливаха оформив вітрину – сигнал («забагато синього й жовтого кольорів»). Заливаха відкрив виставку – сигнал («викривлення радянської дійсності, формалізм, абстракціонізм»). Заливаха посперечався з надміру інтелігентним (себто плебейським насправді) режисером обласного театру, що той не розмовляє українською, – сигнал («оскорблял язык великого Пушкина»). Заливаха зробив зауваження готельній адміністраторці – сигнал («всех русских назвал оккупантами»), Заливаха намалював тризуб! Заливаха читав Симоненка! Заливаха схвально говорив про бандерівців! Заливаха продав картину до Західної Німеччини! Заливаха будує літак, щоб утекти на Захід! Сигнали наздоганяли один одного, нанизувалися й насотувалися, виникали справжні сигнальні затори, і лише найпотужніші зубри «державної безпеки» могли дати собі з ними сяку-таку раду. А Заливаха ще ходив на свободі, щоправда, уже «попереджуваний» (грудень 1964) – з метою, як це називалося, «профілактичною», – «попереджуваний», а все ж не наляканий. І ніхто не міг його налякати. Бо, як зазначається в кримінальній справі зі слів одного свідка, «всілякі добрі для нього поради залишались марними». Ось лишень один приклад. Якийсь комсомольський скоробреха, відвідавши закордони, опублікував у київській пресі свою «подорожню» статтю під заголовком «Як розмовляють у Парижі». Про те, що триває, мовляв, імперіалістичний американський наступ на світову культуру. Ось уже й у Парижі французької мови не почуєш, а все американські реклами й тому подібне. Поява такої статті була фактом ганебним не лише з огляду на абсолютну дезінформацію, уміщену в ній, але й насамперед з огляду на її прихований цинізм. Адже коли й можна було б казати про якусь імперіалістичну мовну агресію, то це якраз щодо Києва й до ситуації з українською мовою в ньому.

І Заливаха написав свою статтю-відповідь. Вилив у ній весь біль із приводу плюндрованої мови й культури. Назвав статтю промовисто – «Як розмовляють у Києві». Здається, не мав уже жодних ілюзій щодо можливості десь у тій цензурованій ситуації її надрукувати. А все ж написав, бо мовчати не міг. І потім зберігав у себе. Рукопис статті було долучено до іншої статті, кримінальної. Мовою комуністичного судочинства це називалося «виготовлення і зберігання документів, що порочать радянський устрій».

Чи був самотній у своїй праведній зухвалості?

І так, і ні. Алла Горська, Іван Світличний, Василь Стус, Іван Дзюба, Галина Севрук, Людмила Семикіна, Сергій Параджанов, Веніамін Кушнір – ось те коло, що його неможливо вже уявити собі без Заливахи. Це про них сказав згодом Стус на похороні замордованої Горської:

«...Бо горстка нас, малесенька щопта». Листи, зустрічі, суперечки, дискусії, переконання, максимальний ступінь відвертості. Саме в такій атмосфері народжувалися найвизначніші мистецькі явища тих часів. Як, наприклад, мозаїчне панно «Шевченко», що його, разом із Семикіною й Севрук, Заливаха творив до 150-річного поетового ювілею (заборонене й знищене як наслідок чиїхось наполегливих – впертих «сигналів»).

У горнилі творчих дебатів формувалась інша, нова українська інтелігенція. Дехто з них уже свідомо прямував до самоспалення. Київ об'єднував і наснажував, у Києві з'явився Клуб творчої молоді «Сучасник» – безумовно, ще одна форма стеження та «інформаційного збору», що її підкинули професіонали від безпеки, яка, проте, у силу особливої людської (духовної як-не-як!) енергетики зуміла вийти за межі контролю, так що довелось її тупо й брутально закрити. Щоправда, успадкована ще від часів ЧК професійна слабинка до викриття всіляких підпільно-примарних організацій далася знати у вигляді неодноразово згадуваного слідчим «руху національного відродження і відновлення», якому, вочевидь, вельми спокусливо було надати певної організаційно-структурної чіткості, деяких ознак таємної політичної партії тощо. Насправді ж за «рухом» стояло українське шістдесятництво як таке – неоднорідне, суперечливе, з подальшою дивергенцією доль і кар'єр (важко поставити нині поруч Стуса й Коротича!), а все ж, як видно, страшенно небезпечне для системи.

Відгомін цієї атмосфери знаходимо у звинувачувальному висновку:

«[Заливаха] на протязі 1965 р. під впливом раніше прочитаної націоналістичної літератури (чи не Симоненкового «Некролога кукурудзяному качанові» часом? – Ю. А.) з метою підриву і ослаблення радянської влади систематично зберігав, розмножував та розповсюджував серед свого оточення літературу антирадянського змісту, в якій викладені програмні матеріали українських буржуазних націоналістів по боротьбі проти радянської влади на Україні, реставрації капіталізму – утворення держави буржуазного типу (не більше й не менше! – Ю. А.) та наклепницькі вигадки на політику КПРС – радянського уряду, які порочать радянську державу – суспільний устрій».

Прокурор зажадав п'ятьох років позбавлення волі у виправному закладі суворого режиму. Адвокат не мав заперечень. Адвокат узагалі не мав заперечень. Протягом усього процесу він погоджувався з будь-чим, адже важко було мати якісь заперечення. Мати якісь заперечення в той час – означало не тільки мати переконання, але й висловлювати їх. Адвокат і не мав переконань, і не висловлював їх. Був фігурою суто декоративною, нерухомим персонажем трагіфарсу під назвою «радянське правосуддя».

Учасники судових дебатів не виявили бажання обмінятись репліками. Засідання відбувалися в закритому режимі СРСР зразка 65 року. Напевно, уряд ще був зацікавлений у тому, аби ніхто не знав, що політичні процеси тривають і в «післякультівський» час.

У таборах сиділи найкращі. Інший видатний в'язень сумління, поет Ігор Калинець, колись висловився в нашому, значно молодшому, товаристві, що табірні роки були його найщасливішими роками. Я чудово усвідомлюю всю відносність цього ідеалістичного щастя, але це почуття з розряду тих, які відчуваєш від згоди з власним «я», від незбагненної гармонії з самим собою та своїми переконаннями й діями – його не вибити жодним п'ястуком і не витоптати жодним чоботом. «Саме в таборі, саме серед його в'язнів я зустрів таку кількість мудрих, порядних, чесних, талановитих, та й просто цікавих людей, що це було щастям», – пояснював Калинець.

Коли слухаєш деякі табірні розповіді Заливахи, то мимоволі переймаєшся тим же враженням. На тлі гнітючого мордовського пейзажу, у занадто тісному репресивному просторі, обмеженому огорожами, дротами, стінами й застінками, Заливаха був вільніший, аніж не один із тих його колег, які полишалися «на волі». Вільніший, бо наділений свободою внутрішньою, невичерпною. Зрештою, чому «наділений»? Чи не виховував він її в собі, чи не плекав довгі роки – кожним своїм учинком, кожним словом і жестом, кожним мистецьким твором?

Нарис про Заливаху для «України» тієї пізньої, «передрухівської», «передмітингової» осені ми готували втрьох – Микола Яковина, Павло Дроб'як і я. Нерідко вирушав з нами «до Заливахи» й ініціатор справи Славко Довган. У потемках розшукували потрібний дім на вулиці Кошового (орієнтиром слугувала нам тоді смерека поруч із будинком), а потім потрапляли досередини цього житла-галереї, де барви й форми, здавалося, справляли якийсь нескінченний праукраїнський, а може, ще скіфський обряд. З кожними новими відвідинами цей світ розкривався переді мною все глибше, розгортався все ширше. Нам легко розмовлялося, може, ще й тому, що ми (щасливці!) були допущені до святая святих – Майстерні, ми підіймалися в неї стрімкими сходами, було в ній тісно від робіт, предметів, людських очей, козацьких профілів, тісно від думок, тісно від розмов і спогадів. З літератури ми перескакували на малярство, з історії на політику, запивали ці бесіди крутезним чаєм, адже про все дізнавалися ніби вперше, та що там «ніби» – таки вперше, хоч і не були «такими вже нічого не знаючими неофітами».

Ми виходили вже серед глибокої ночі, заряджені прекрасною енергією цього дому й самого Майстра, почуваючи себе чистішими і навіть вищими. Виходили, пам'ятаючи, що домовилися про наступну зустріч, що таких зустрічей мусить бути багато, бо Заливаха дуже непростий, і безліч граней має його душа. А нам страшенно хотілося сказати про нього якомога більше, адже невідомо було, що там попереду, чи замаячить ще колись можливість свободи так, як постала вона тоді, пізньої осені вісімдесят восьмого.

Але час робився щоразу стрімкішим. Хоч відтоді минуло лише десять років, а здається іноді, що пів століття. Так багато вмістилося в цей проміжок: і прапори, і вуличні походи, і нові твори, і виборна боротьба, і пікети, і виставки в багатьох містах, і перші розчарування, і здобуття незалежності. Хтось щойно в нових обставинах «прозрів», побачив усю велич Заливахи-художника. Хтось інший (чи не надолужуючи або спокутуючи?) підготував для нього постійні почесні місця в усіх можливих почесних президіях. Шевченківська премія стала свідченням загальнонаціонального та загальнодержавного визнання.

А Заливаха лишився самим собою. Зостається цілковито у своїй творчості, живе, тішиться і страждає нею, бо кожен день дорогий і жодна прожита мить не повертається, а стільки ще треба зробити. Цитує своїх улюблених Сенеку (з «Листів до Луцілія») та Параджанова (з листів до Заливахи). Шукає нові образи, нові художні ідеї. Такі характери, як у нього, ніколи не костеніють і не ржавіють, тим більше не бронзовіють: у житті вічно є об'єкти для подиву, і подив народжує трепет, а трепет – мистецтво, тож Заливаха не перестає подивляти й подивовувати цього світу.

До нього приходять, як до вчителя, до мудреця, до старшого й тому ще ближчого товариша. Приходять і приїздять – з усієї Вкраїни та з-поза неї. Від скількох людей, у скількох містах доводилося мені чути одне й те ж запитання: «То як там Заливаха?»

Виявляється, художник дуже потрібен своїй країні, своїм сучасникам. Потрібен, бо завжди нагадував і нагадуватиме про необхідність у цьому світі відшукувати себе, свої витоки, своє справжнє, нескаламучене і звільнене від заковів матеріальної буденщини «я». Потрібен, бо потрібні в цьому світі мужність і чистота. Потрібен, бо мусить хтось дивитися в майбутнє українськими очима. Останній вислів походить від самого Заливахи, і саме тут, саме тепер уважаю чи не найдоречнішим процитувати його.

А завершу так само, як і той, згадуваний нині нарис під заголовком «Право на вільний політ», писаний під кінець року вісімдесят восьмого:

«Дай Боже, Майстре!»

2004 р.