Нашу невеличку вулицю Олега Кошового в Івано-Франківську (тепер вулиця Опанаса Заливахи) можна було називати в радянські часи вулицею «освободітєлєй»: у добротних будинках, з яких виселили їхніх власників, оселилися сім'ї військових та кадебістів. Тільки наша оселя під високою пишною смерекою, що довгі роки служила вказівником, де живуть Заливахи, стала справжнім осередком українства. Хто тільки не побував у нас, незважаючи на те, що стежили за відвідувачами з усіх вікон і часто доносили, куди вважали за потрібне. Дім під номером 10 був одним із небагатьох місць в Україні, де знаходили розуміння, підтримку, а в разі потреби й допомогу «незгодні»: В'ячеслав Чорновіл, Ярослав Лесів, Зеновій Красівський, Олена Антонів, Атена Пашко, Борис Антоненко-Давидович, Валентин Мороз, Раїса Мороз, Богдан Горинь, Михайло й Оля Горині, Іван Гель, Дмитро Гриньків, о. Василь Романюк, Іван Дзюба, Михайлина Коцюбинська, Оксана Мешко, Іван і Леоніда Світличні, Ігор та Ірина Калинці, Стефа Шабатура, Ірина Сеник, Оксана Попович.
Будинок, у якому проживав Опанас Заливаха. Івано-Франківськ, вул. Кошового, 10 (тепер вул. Заливахи, 10)
Варто розповісти про нашу родину, члени якої різними шляхами та з великими втратами прийшли до цієї оселі.
Моя бабуся Марія Возняк 1940 р. вийшла заміж за Василя Бандеру, брата Степана Бандери. Він закінчив Стрийську гімназію, агрономічний факультет Львівської політехніки, філософський факультет Львівського університету. У червні 41-го Василь Бандера, за дорученням ОУН, мав проголосити Акт відновлення Української держави в Станіславі, був референтом Служби безпеки Станіславського обласного проводу ОУН (Акт відновлення Української Держави Степан Бандера проголосив у Львові 30 червня 1941 р., що не на жарт обурило німців). 15 вересня, коли стало зрозуміло, що відкликання Акту з боку керівництва ОУН не буде, нацисти влаштували масові арешти. Василя (фактично і весь провід) арештувало гестапо. Дружина Марія була на сьомому місяці вагітності. Усіх повантажили на машини й відвезли до Львова. Там жінок відпустили. У Львові арештували й Олексія Бандеру. Василь і Олексій спочатку утримувалися в Краківській в'язниці, а потім були переведені в Освєнцім, де відразу потрапили в середовище польських в'язнів родом з Галичини. Ті переважали чисельно й захотіли помститися за вбивство міністра Перацького. Польські капо Юзек Краль та Болек і Сташек Подкульські взялися за катування. Вони зламали Василеві кілька ребер, вибили зуби, розбили обличчя, обсипали всього цементом і кинули в бочку з водою, а потім змушували возити цемент на другий поверх блоку, що будувався. Коли спіткнувся, його знову били, повторювали процедуру з цементом і водою, після чого твердою щіткою «відчищали» голову й лице. Так повторювалося кілька днів, поки він не потрапив до табірної лікарні, де й помер. Тіло спалили в крематорії. Через кілька днів замордували й Олексія. Оунівці шукали якоїсь можливості допомогти в'язням. Допомога несподівано прийшла ззовні. Справа набула розголосу завдяки дружині Олексія. Він, закінчивши агрономічний факультет Львівської політехніки в Дублянах, за постановою проводу ОУН навчався у Римській ВШ економіко-політичних наук, де й познайомився з дочкою відомого італійського політика, дипломата й журналіста (між іншим, зятя Беніто Муссоліні) графа Джана Галеаццо Чіано. Там вони й одружилися. Отримавши повідомлення про те, що її чоловік помер у таборі «від серцевого удару», вона наробила чимало шуму, звернувшись зі скаргою чи не до самого Гітлера. Почалося розслідування, наслідком якого було переселення українців до іншого блоку, що давало можливість вижити.
Мама моя Дарія народилася 4 грудня 1941 р., а 1947 р. бабусю Марію з маленькою дочкою вислали в Сибір «за родствєнніков мужа». Тоді ж забрали і бабусиного батька Євгена Возняка, греко-католицького священника. Їхали в той Сибір довго, майже місяць. Там бабуся віддала Дарцю в цілодобовий протитуберкульозний садочок, а сама пішла працювати в шахту (300 м під землею). «Освоїла» професію «углєвоза»; маючи 1 м 50 см росту, тягнула тачку з вугіллям. Жили в бараці, там довелося й зимувати. Добре, що снігу намело врівень із дахом, то він і захищав од вітру. Пізніше переселилася в землянку, у якій довелося перебути десять років. Бабуся мала дуже гарний голос, тож коли на Різдво співала з іншими дівчатами колядку «Бог Предвічний», усі шахтарі збігалися слухати, «как пают хахлушки».
Через кілька років дав знати про себе дідусь Євген і переїхав до них в Анжеро-Судженськ. Вдалося купити хатину, жили вже більш-менш по-людськи і, головне, разом. Після смерті Сталіна багатьох реабілітували й відпустили, але їх – ні. Аж 1962 р. бабуся змогла виїхати до Стрия (там жили родичі), однак міліціонери наказали їй протягом доби покинути місто. Вона подалася тоді на схід й оселилася в Горлівці. Мама Дарія тим часом закінчила Томське музичне училище в 1963 р., ще рік попрацювала в місцевій музичній школі та з тетою Любою теж приїхала в Горлівку, працювала там у музичній школі.
Молодша бабусина сестра Люба 1940 р. (а саме 23 травня, у день вшанування пам'яті Євгена Коновальця) у Кракові познайомилася з Миколою Лемиком. Кілька слів про нього. Йому було лише вісімнадцять, коли ОУН прийняла рішення привернути увагу світової громадськості до Голодомору в Україні. Для цього вирішили вчинити атентат на чиновника Москви – радянського консула у Львові. Охочих здійснити це зголосилося кілька, але тут ішлося не тільки про відвагу. Виконавцем задуму мав бути інтелігентний молодий чоловік з міцними нервами, який умів би легко входити в довіру, бо вимагалося не лише виконати присуд, а й оборонити себе від охоронців у консульстві та здатися польській поліції, а найважливіше – гідно триматися під час судового процесу, який мали висвітлювати засоби масової інформації всього світу. 22 жовтня 1933 р. Микола Лемик, студент природничо-математичного факультету Львівського університету, убив начальника канцелярії консуляту СРСР у Львові Алєксєя Майлова на знак протесту проти штучно організованого радянською владою голоду в Україні. Суд виніс смертний вирок – але врахувавши те, що підсудний неповнолітній, замінив покарання довічним ув'язненням. Микола перебував у тюрмі поблизу Варшави, а на початку Другої світової війни, 1939 р., коли в'язнів переводили до іншої в'язниці, йому вдалося втекти. Поранений німцями під час втечі, він переховувався на території Польщі. Дістався до українського села, там підлікувався в одній родині, якийсь час викладав у місцевій школі. Віднайшов зв'язок із керівництвом ОУН у Кракові, там і відбулася згадувана зустріч із Любою Возняк. Через три місяці, 4 серпня 1940 р., вони побралися. Шлюб брали не за прізвищем Лемик (воно було надто відоме), а за Синишин. Перейшли кордон і зупинилися у Льовові. Однак прожити разом їм судилося менше року. Після проголошення 30 червня 1941 р. у Львові Акту відновлення Української Держави для реалізації ідеї незалежності на схід вирушали три похідні оунівські групи – Північна, Середня і Південна. Микола Лемик очолив Середню групу. Домовилися, що Люба йтиме за ним. І вона йшла, намагалася знайти його. Пізніше довідалася, що в жовтні 1941 р. німці заарештували Миколу й у Миргороді розстріляли. Друзі довго боялися розповісти їй цю правду.
Обставини кидали її то в одне, то в інше місце: працювала в художньо-промисловій школі в Полтаві, возила підпільну літературу до Харкова, згодом повернулася в Галичину, де якийсь час була диктором радіостанції УПА під кодовою назвою «Афродита».
21.12.1947 р. її заарештували й утримували під номером 22 в тюрмі НКВД у Львові на вулиці Лонцького, а через три місяці – у Києві на вулиці Володимирській, 33 (тоді – Короленка). У карцері простудилася, тяжко хворіла. Восени 1948 р. її засудили до смертної кари. Вирок було замінено на 25 років ув'язнення. Покарання відбувала в Мордовії, але й там ніколи не припиняла активної діяльності. Писала й поширювала серед в'язнів листівки, у яких ішлося про те, що Україна одна, що українки не повинні ділитися на східнячок і західнячок; що українські політв'язні не повинні ставати бригадирами, щоб не співпрацювати з адміністрацією табору; брала участь у святкуванні Різдва та Великодня, за що відправляли в карцер.
1956 р., після смерті Сталіна, багатьох звільняли, але тету Любу – ні. Іти на суд з перегляду справи вона не хотіла, вважала це принизливим для себе. Подруга Галина Фардига йшла на волю, і тета передала через неї заяву до ЦК КПУ з проханням дозволити відбувати решту терміну покарання в Україні. Галині вдалося винести цю заяву й вкинути в Києві у поштову скриньку. За якийсь час прийшло звільнення.
Влаштувати життя у «великій зоні» (так політв'язні називали СРСР) тому, хто відбув покарання, було нелегко. У Галичині ніде не прописували. Поїхала в Таганрог до знайомих, доглядала дитину. Просили її залишатися назавжди, але тета Люба хотіла поєднатися з родиною, тож подалася в Анжеро-Судженськ¹, де жили батько й сестра. Там під час перевірки паспортів її без жодної причини забрали на спецпоселення. Звільнена була аж 1963 р. Сестра з батьком у той час уже проживали в Горлівці, і вона поїхала до них. Так нарешті зібралися всі в одному місці, а згодом у 1967 році вдалося поміняти квартиру в Горлівці на цей будинок в Івано-Франківську. Тут раніше жила вдова якогось кадебіста, що дуже хотіла виїхати з Галичини. Таким чином мої родичі й опинилися серед «освободітєлєй». Коли ж Опанас Заливаха повернувся з Мордовії, В'ячеслав Чорновіл привів його до них і просив прийняти бодай на два тижні. Та сталося так, що мій батько одружився з Дарією Возняк, мамою, і прожили вони разом у цьому домі щасливих 37 років. Зеновій Красівський, найкращий товариш, сказав: «Це Божа воля, що побралися східняк Заливаха та племінниця Степана Бандери. Схід і захід разом!!!»
Тато був дуже доброю людиною. Ніколи навіть голосу не підвищив на нас із братом. Мама була більш строгою. Пам'ятаю, він приходив з роботи годині о 18-й, вечеряв, хвилин 15–20 відпочивав, а тоді, якщо було холодно, брав свій тюремний бушлат і йшов у майстерню на стрих. Для нас, дітей, татова майстерня – то був таємничий простір, місце, де він, як чарівник, творив щось незвичайне. Атмосфера, яка там панувала, також не була звичайною. Картини, фарби, пензлі, щось на зразок буржуйки біля комина, потріскування дров у ній – усе це неймовірно приваблювало й зроджувало відчуття чогось казкового. Це відчуття тато підсилив ще й тим, що намалював при вході великі сліди і казав нам, що це залишила Баба Яга. Ми розглядали їх і намагалися вгадати, куди ж це вона пішла, та Баба Яга.
У майстерні тато вчив брата Ярка тримати в руках молоток і забивати в дошку цвяхи, а поряд з ним і я цього вчилася. Одного разу, ще дуже маленькою, я йшла до тата на горище й несла якесь чорнило чи туш. Перед входом чомусь спіткнулася і полетіла вниз зі сходів. Пляшечка розбилася чи перекинулася, і я вмить стала чорною, ніби негр. Мама тоді дуже налякалася.
Коли мені було три роки, ми з мамою, братом і тетою Любою поїхали на море, у Євпаторію. Удома залишилися бабуся Марія і тато. Найбільше запам'яталося, які чудові й смішні листи писав нам тато. Мама читала нам їх уголос, і всі щиро сміялися. Ми просили читати їх ще і ще, бо то була для нас гарна розвага.
Опанас Заливаха зі своїми дітьми – Ярославом та Яриною.
Якось улітку я була дома сама (мені в той час, напевно, було шість років). Прийшла якась чужа жінка й стала розпитувати, чи в нас є стрих.
«Стрих є», – кажу. Вона представилась працівницею ЖЕКу й сказала, що має щось там перевірити. Я, довірливе дитя, пустила її в татову майстерню. Коли повернулися звідкись мама й тета Люба, були дуже заклопотані та насварили на мене. Я зрозуміла, що зробила щось недобре, і перед приходом батька сховалася за піччю. Знайшовши мене, тато взяв за руку й, пильно дивлячись у вічі, сказав: «Запам'ятай: ніколи нікого на стрих пускати не можна». І я запам'ятала це назавжди. Багато пізніше зрозуміла, що та жінка могла щось підкинути в майстерні – а до нас приходили з обшуками, і це, звичайно, було небезпечно.
Ще пригадую випадок. У мене була подруга Оленка, ми бігали по нашій вулиці, бавилися, а вона розмовляла російською. Коли вона вже пішла додому, тато покликав мене й спитав: «Ти якою мовою з нею говарила?» «Тату, я говорила українською», – запевняла я. «Запам'ятай, дитино, з ким би ти не зустрілася, ти ніколи не маєш переходити на російську, бо ти живеш в Україні і твоя мова є українська», – такий був наступний батьківський урок. Так тато вибудовував правила, якими треба керуватися в житті.
У серпні 1979 р., коли заарештували Івана Сокульського, у нас провадили великий обшук. Прийшли на світанку, о 6-й годині, і цілий день перекидали все в домі. Мене з братом зачинили в одній кімнаті, а потім відправили надвір. Шукали заборонену літературу. Знайшли золоту монету царських часів, яку хтось давно подарував дідусеві. Її й інші золоті речі поклали на столі. А тато давно якийсь час працював у цирку (це було після того, як його відрахували з Академії), тож знав усякі хитрі трюки. Він непомітно ту монету забрав і заховав. Почуття гумору не покидало його навіть у такий непростий момент. Трудно й уявити, який зчинився галас. Мама й бабуся, розуміючи, що це затягне обшук ще на довший час, бо кадебісти просто так не вступляться, просили тата, щоб він таки віддав ту річ, і він їх послухав.
Забрали тоді десять татових картин (нібито на експертизу), одна з яких особливо привернула їхню увагу. Одного разу падав дуже лапатий сніг і вкрив яблуньку перед вікном. Чомусь якраз того дня прилетіло багато чорних круків і повсідалися на деревце. Тато так і намалював: чорні круки на тендітній, білій від снігу яблуньці. Напевно, кадебісти вловили свою схожість із тими круками. А потім наші франківські художники змушені були проводити так звану "експертизу", давати оцінку творам свого колеги, знаючи, якої саме оцінки від них чекають.
На початку 80-х тата часто викликали в КДБ, змушували написати заяву, що не буде займатися антирадянською діяльністю. Якось, коли він ішов на черговий виклик, до нього підійшла бабуся Марія і сказала:
«Нічого не підписуйте. Я виховала Дарію. Виховаємо й дітей, якщо залишимось без вас». Тож батько розумів, що тил у нього дуже міцний, що йому треба бути гідним людей, які стоять за ним.
У 1984-му році ми, можна сказати, сповна відчули Страсті Христові. З березня і до 22 квітня (день народження Леніна) нам щотижня з п'ятниці на суботу били вікна. У кімнати летіли каменюки, уламки цегли. Били так майстерно, що шиба залишалася ціла, лише в місці удару була кругла дірка. Одного разу камінь влетів до мене в кімнату. Від страху й пережитого стресу в мене почалася рвота. Сусіди все бачили, але ніхто ніяк не реагував. Один лише сусід Йосип (колишній військовий) сказав, що міг би спустити на зловмисників свого собаку, але розуміє, чим це може скінчитися для нього самого.
Однієї ночі, коли камінь укотре влетів у кімнату, тато з криком «Ловіть злодіїв!» побіг за двома нападниками. На сусідній вулиці був склад склопосуду, і кадебісти, тікаючи, кинули ящики з пляшками татові під ноги. Пляшки побилися, і тато поранив ноги, але не відчував болю. Лише зранку ми побачили, що постіль, де він спав, уся в крові. За ті тижні ми назбирали цілих два пакети тих каменюк, що прилетіли до нас через побиті вікна. Тато вирішив закрити вікна пластиком, але і його розбивали. Пізніше ми почали закладати надвечір між вікнами листи фанери. Найбільше побоїще відбулося у четвер перед Страстною П'ятницею (того року Великдень і день народження Леніна співпадали). Каміння летіло одночасно в усі кімнати.
Коли тата в черговий раз викликали в КДБ, то єхидно запитали: «А вам більше вікна не б'ють?» Тато відповів: «Та ні, не б'ють...»
1 травня 1984 року ми з братом Ярком грали в бадмінтон у маленькій кімнаті, і волан ненароком потрапив мені в око. Травма виявилася досить серйозною, довелося місяць пролежати в лікарні, 25 днів навіть заборонено було вставати з ліжка. Тато часто відвідував мене, а якось прийшов дуже сумний. Повідомивши, що напередодні помер Борис Антоненко-Давидович, він змахнув з очей сльозу. Пішов із життя його друг і наставник, якого він дуже любив.
Кадебістський нагляд за нашою хатою був постійним: підслуховувальний пристрій знаходився у невеличкій кімнаті пожежного товариства неподалік, стежили і з вікон шкільної майстерні, а сусідка тьотя Вєра – з будинку навпроти.
1985 року із заслання в Якутії повернувся В'ячеслав Чорновіл. Це була дуже щира зустріч. Славко (саме так звали Чорновола у нас вдома) сказав, що відновлює випуск підпільного журналу «Український вісник», і запропонував татові створити обкладинку. Тато був дуже радий, що може прислужиться до такої важливої справи. Журнал «Український вісник» з татовою обкладинкою виходив до початку дев'яностих років!!!
Частим гостем у нашій оселі була Олена Антонів². З нею тато познайомився ще в далеких п'ятдесятих роках, коли приїздив у Косів. Саме вона мала великий вплив на зрусифікованого Опанаса Заливаху, який на той час не знав ні української мови, ні хто він є. Там тато почав шукати себе як українця.
Коли в лютому 1986 року вона загинула, у КДБ викликали тата й тету Любу, щоб не мали змоги поїхати на похорон. Але, незважаючи на заборону, тато таки віддав шану загиблій товаришці.
У 80-х до нас часто приїжджали Зеновій Красівський та Ярослав Лесів. То були дуже гарні вечори. Коли сходилися друзі, вели прецікаві розмови, а ми з мамою готували щось смачне (пану Зеновію – без цибулі, риби та м'яса), щоб їх пригостити. Тато подарував З. Красівському багато робіт, і той мріяв створити музей Опанаса Заливахи в Моршині. Та не встиг він цього зробити. Тепер ці всі картини зберігаються в підприємця Миколи Боринського в Шешорах. Він готовий віддати їх, як тільки в Івано-Франківську буде музей. Але про це поки що доводиться тільки мріяти.
Незадовго після смерті З. Красівського, повертаючись із Києва, заїхав до нас о. Ярослав Лесів, щасливий від того, що успішно просувається справа з легалізацією УГКЦ. Мама просила його залишитися й переночувати, бо вже було темно, проте він не послухав, чомусь дуже спішив додому. Поїхав – і сталася катастрофа³. Ми втратили ще одного доброго друга.
Тато завжди дуже багато працював. Коли не мав фарб і полотна, то ліпив. Оформив у нашому місті кафе «Медівня», «Білий камінь», «Картопляники», квітковий магазин «Едельвейс», пивний та десертний бари. На жаль, усі роботи, крім «Білого каменя», за часів незалежної України знищено. Панно в стилі гуцульської кераміки для квіткового магазину «Едельвейс», створене в далекому 1971 році у співпраці з архітектором Володимиром Сокальським, закладене гіпсокартоном. Я надіюся, що ми зможемо повернути місту ще одну неперевершену роботу великого майстра Опанаса Заливахи.
Якось татові привезли колоди з липи – і за літо він вирізьбив багато робіт: «Чорний віл», «Сковорода», «Родючість», «Спогад», «Мелодія» та інші. За перебудови визнання татової творчості почалося 1988 року: художник і мистецтвознавець Юрій Бойко організував виставку татових робіт у Львівському художньому музеї. Каталоги творів до виставки тато робив сам. Поїхали тоді до Львова ми з мамою і Василь Долішній. А в травні 1989-го вже відбулася виставка в Івано-Франківську. Того ж року я вперше побачила синьо-жовті прапори. На мітинг їх привезли львів'яни, які приїхали підтримати нас. Один із них, зовсім молоденький хлопчина, залишив один прапор нам. У Живому ланцюзі на День Злуки 1990 р. тато стояв саме з тим прапором.
Учасники товариства «Шлях» на відкритті виставки Опанаса Заливахи (Львівський музей етнографії і художнього промислу, 1988 р.). Зліва направо: В. Кауфман, Ю. Бойко, О. Заливаха, П. Гуменюк, О. Бойко, Ю. Кох, М. Крицький, А. Гуменюк, Ю. Юркевич. Львів, 1988 р.
Ще пам'ятаю, як 1989 р. на Різдво приїхав до нас гурт молоді зі Львова. Мене одягнули в киптарик, навчили віншувати й узяли із собою на виступ у наш драмтеатр. То була незабутня подія: вперше після атеїстичних радянських часів відважні хлопці й дівчата відтворили вертепне дійство. Партійці сиділи, боялися й не знали, як реагувати, а зала шаленіла, овації не припинялися.
Пізніше виставки татових робіт відбулися в Києві, Каневі, Хмельницькому, Харкові, Коломиї, Надвірні, Бурштині.
У 1993 році влада міста надала татові трикімнатну квартиру. Його радості не було меж: адже там він зміг облаштувати собі світлу, теплу та затишну майстерню. На маленькому холодному горищі не було змоги малювати великі полотна. А в квартирі був простір і світло! Саме там на світ з'явилися найбільші татові роботи, які він називав «дипломними», під назвою «Доля» (2001 рік, 192/121 см).
У майстерні маестро. Липень, 1991 р. Івано-Франківськ.
1995-го року ми поїхали до Києва на урочисту й святкову подію: татові мали вручати Державну премію ім. Тараса Шевченка. Зупинилися в Галини Кушнір, дружини вже покійного на той час художника Веніаміна Кушніра. Вручав премії (тоді був нагороджений ще Микола Бідняк) у музеї Тараса Шевченка Леонід Кучма. Дякуючи йому, тато сказав фразу: «Геть від Москви». Президент лиш усміхнувся. Потім концерт, присвячений роковинам Кобзаря, розпочав своїм завжди зворушливим словом Євген Сверстюк.
1997 року відбулась перша татова виставка в Лондоні в Українському католицькому університеті. На жаль, через відсутність реклами творчість Опанаса Заливахи бачили лише українці, які там проживали. Батько не тільки багато працював, а й дуже багато читав. Був добре обізнаний з українською і світовою літературою, історією мистецтва, цікавився філософією Сенеки, Юнга, Ніцше. Улюбленою його книгою був роман Германа Гессе «Гра в бісер». Зробив ілюстрації до збірки поезій Василя Стуса «Вікна в позапростір» (1992 р.), оформив книжку «Блудні сини України» Євгена Сверстюка (1993 р.).
Євген Сверстюк вважав, що Опанас Заливаха належить до тих яскравих творчих особистостей, які височать над часом. «Вони сповнені однієї думи і засвічують усе навколо себе. У їхній підсвідомості вирують сили історичної пам'яті, неусвідомлені і нелегко впізнавані, коли вони виходять на поверхню в художньому образі... Тематично палітра його широка. Але шукає він не вшир, а вглиб. У поезії він нагадує, може, Василя Стуса (Опанас Заливаха став одним із перших лавреатів Премії імені Василя Стуса), що в численних варіаціях розробляє одну болісну тему й прагне дійти в ній до самої суті. І звіряє "свій крок за словом Бога" – попри смерть і попри жах. І власне тут він виходить на вселюдськість, на ниву Великих».
І в моїй пам'яті Опанас Заливаха залишиться Батьком, Великим Митцем, Українцем, Людиною, яка дивилася на світ українськими очима...
Івано-Франківськ, березень 2023 р.
Прощальний помах руки. Івано-Франківськ. Великдень. 8.04.2007 р.
______________________
¹ Анжеро-Судженськ – місто в Кемеровській області Росії. За роки радянської влади Анжеро-Судженськ став одним із найбільших центрів вугільної промисловості і місцем для спецпоселення репресованих.
² Олена Антонів, українська лікарка й правозахисниця, загинула 2 лютого 1986 р. в автомобільній катастрофі.
³ Ярослав Лесів загинув 9 жовтня 1991 р. у ДТП в селі Павлівці біля Івано-Франківська.
З книги "Повернення. Опанас Заливаха у спогадах, листах, архівних документах". – Івано-Франківськ: «Фоліант», 2025.
24.11.2025