Було б наївно вважати, що обидва герої серії про капітана Віндгема пережили всі свої пригоди в тому ж стані, в якому їх застала перша з них. Зовсім ні – фактично кожна провокувала щонайменше складні та болісні роздуми у Віндгема та зміни поведінки, не завжди усвідомлені і тим паче не плановані, в Банерджі.
Важливо нагадати, що герої на старті займали дуже специфічну позицію між двох протиборчих сторін, яку частково можна описати «свій серед чужих, чужий серед своїх». Одначе до обох пасує радше друга частина фрази, позаяк ані індійці Віндгема, ані англійці Банерджі за свого аж ніяк не сприймали, попри зовнішню ввічливість у випадку першого та формальну приналежність до системи у випадку другого.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»
Одначе обох об’єднувала вже згадана пограничність позиції, яка випливала з намагання керуватися раціональною логікою і такими ж аргументами разом з узагальненим варіантом моралі у ситуації фактично екзистенційного конфлікту між народами, до яких вони належали. Віндгема це поєднання автоматично перетворило на локальний варіант «доброго німця» – тобто представника імперської нації (у крайніх випадках – окупанта), який поводиться з представниками поневоленої нації відповідно до загальноприйнятих правил, а інколи й користаючи зі своїх привілеїв на користь пригніченої спільноти, а при тому, як виглядає, цілком щиро не надто переймається колоніальними комплексами та забобонами більшості своїх земляків. Натомість позиція Банерджі до болю нагадує прагматиків з числа не лише українських, а й польських чи балтійських легальних політиків в умовах окупації чи іноземного імперського домінування, які воліли формально залишатися на службі умовного колонізатора, аргументуючи тим, що після здобуття незалежності країна постане перед необхідністю брати звідкись фахівців відповідного профілю або потребою формувати лобі у середовищі протилежної сторони.
Аргументи як Віндгема, так і Банерджі, як і у випадку їхніх східноєвропейських alter ego, цілком притомні, одначе мають суттєвий ґандж – в умовах стрімкого загострення конфлікту між колонізатором і підкореною нацією (надто коли цей принциповий конфлікт переростає у практично збройну боротьбу за національне визволення) Віндгем опиняється надто близько до позиції Пілата, а Банерджі підозріло швидко рухається в напрямі колаборанта. Утім, ані один, ані інший так і не дійшли до відповідної позначки, натомість круто змінивши свій modus vivendi. Та навіть якби автор розташував своїх героїв у спокійнішому періоді, навряд чи це б усунуло принципову проблему у відносинах, яка полягала в нерівноправності обох, базованій на відносинах влади і підпорядкування між спільнотами, які вони представляли.
Крутизну повороту легко оцінити, порівнюючи позицію та рішення обох на початку і в кінці циклу. Наприкінці першої книги Банерджі залишається у рядах поліції, незважаючи навіть на повстання в Амрітсарі, яке стало наслідком розстрілу підрозділом британської армії мирної демонстрації. Здається, чого ще треба, щоб відмежуватися від імперії, – надто, якщо становище твоєї сім’ї достатньо високе соціально і забезпечене матеріально, щоб перед тобою у принципі не стояло питання роботи задля того, щоб прогодуватися. Попри це Банерджі залишається в поліції, при цьому пориваючи з рідними, – й аргументує своє рішення тим, що коли Індія здобуде незалежність, то їй будуть потрібні і поліцейські.
Протягом наступних трьох книжок буває різне, але у п’ятій частині це вже людина, яка повністю відкидає всі пропозиції імперії, включно з заступництвом всесильного керівника територіального осередку військової розвідки майора Доусона (з яким воліє не сваритися більшість представників колоніальної адміністрації, за винятком хіба самісінької верхівки), і рушає на еміграцію, чим рве всі зв’язки з імперією набагато ґрунтовніше, ніж від нього вимагалося наприкінці першої книжки. Та й сам він – цілком собі повноправний суб’єкт, що автор позначає тим, що розповідь ведеться і від його особи теж. Фактично, він співоповідач на рівні з Віндгемом.
Натомість Віндгем починає з позиції середньостатистичного англійця, якого доля закинула в колонії. На відміну від значної кількості своїх земляків, він не має наміру робити кар’єру, а радше просто втікає від важких спогадів і землі, яка нагадує йому про пережите. Одначе вже в Індії він, сам того не помічаючи і не усвідомлюючи, стає частиною складної ієрархічної системи, в основі якої відносини влади та залежності і яка відразу ж визначає його місце та приписує йому певну поведінку. Доволі швидко йому пояснюють правила гри, причому роблять це представники дискримінованих верств, шоковані несподіваним панібратством з точки зору звичної їм логіки, «білого сагіба» і переймаючись, насамперед власною шкурою, чиї перспективи може суттєво ускладнити адекватна відповідь на його поведінку. З іншого боку, банально очевидні різниці між англійською та індійською культурами провокують, наприклад, тривкість такого дискримінуючого елемента, як перекручування імен індусів у поведінці Віндгема.
Й ось в останній книжці Віндгем постає людиною, яка ладна наплювати на всі можливі службові та соціальні зв’язки та умовності для порятунку свого індійського друга, а в підсумку прийняти його вибір емігрувати. Ніби цього було мало, у його логіці практично відсутні раціональні з точки зору його позиції та інтересів мотиви. Врешті він опиняється в ситуації, яку можна назвати «розбитим коритом» – втрачає і без того невисокі шанси на підвищення посади, отже і статусу, ще й позбувається вірного друга.
Очевидно, що така глибока еволюція не відбулася одномоментно. Вона тривала довго і, вочевидь, її етапи співпадали з черговими справами, які розплутували двоє приятелів, надто що кожна з них цілком виразно зачіпала грані реалій колоніального буття Індії. І ці етапи доволі непогано підсвічені практично в кожній з повістей циклу, являючи своєрідний зворотний бік проявлення різних аспектів колоніальності.
На етапі першої книги обоє, судячи з усього, ще не дуже відділяють, де історія про імперію та підкорених, а де просто людські слабкості. Але принаймні для Віндгема цей етап сповнений відкриттів на рівні щоденності. Він постійно натикається на обмеження, які накладає звичне для тих його земляків, що давно проживають в Індії, і жорстке розмежування за кольором шкіри – навіть заможний і знатний індієць не може потрапити у деякі приміщення, позаяк ті зарезервовані лише для білих. Також виявляється, що Віндгем теж змушений дотримуватися певних правил просто через належність до своєї групи і потребу підтримувати уявлення про її особливість та вищість. Він не надто цим переймається, що яскраво демонструє факт запрошення Банерджі мешкати в одній квартирі після того, як його виганяють з дому через відмову покинути службу в поліції, тим самим приєднавшись до протесту, спричиненого розстрілом мирної демонстрації в Амрітсарі.
Свою порцію перевірки дотогочасних уявлень отримує і Банерджі. Першою ж версією вбивства стають загадкові індійські екстремісти, які вирішили почати свою діяльність з керівника фінансового відомства Бенгалії, а в рамках розслідування починають переслідувати попередньо відомого з прихильності до тактики збройного спротиву проти колонізаторів Беноя Сена. Послідовність у підтримці ідеї незалежності та гордовита поведінка Сена рішуче контрастують з підкресленою чемністю сержанта Банерджі відносно його білих англійських працедавців (аж зринає підозра – чи не зумисне це автор?), уже не згадуючи про його рішення все ж залишитися у поліції, попри причину, яка спричинила протест у формі масового залишення служби.
У фіналі Банерджі переживає шок від пропозиції Віндгема щодо спільного проживання, адже щось подібне повністю суперечить як тому, чому його навчали, так і його особистому досвіду – одначе приймає її, позаяк у ситуації, що склалася, йому просто нікуди йти. А ось сам Віндгем всерйоз задумується про реальну вагу морального капіталу його країни в ролі метрополії, виходячи з простої ідеї, що люди, які самі поводяться аморально (як це продемонструвала справа про вбивство Александра Мак-Оллі), не мають права претендувати на вищість над будь-ким, вже не кажучи про управління кимось на основі цієї уявної вищості.
Таким чином, момент сумнівів у тому, чи точно все дійсно так, як і має бути, відбувся – і власне він зафіксований у фіналі книжки.
І те, з чим зіткнуться обоє у наступній повісті, вочевидь, сумніви тільки поглибить. Адже протягом усього розслідування вбивства наслідного принца Самбалпура обоє – особливо Віндгем – спостерігатимуть фактично демонстрацію суб’єктності тих індійських князівств, які ще зберегли формальну незалежність і відносну свободу дій. А заодно – й колізії, які виникають при спробах водночас модернізуватися і не перетворитися на ще одну колонію просто через дисбаланс сил і привабливість зовнішньої картини імперії для молодшого покоління еліт.
Колоніальні деформації індійської щоденності на цьому етапі практично не проявляються з тієї простої причини, що більша частина дії триває на території, на яку влада англійської колоніальної адміністрації не поширюється. Більше того, адміністрація до такої міри змушена зважати на думку еліт, по суті, невеликого князівства, що Віндгем з Банерджі потрапляють туди аж ніяк не офіційно, а фактично з мовчазної згоди свого керівництва. Врешті обоє докопуються до істини, а у фіналі відкривають для себе розуміння, наскільки далеко можна зайти у захисті власної суб’єктності.
У наступній справі на тлі протистояння Індійського національного конгресу та колоніальної адміністрації доводиться розслідувати вервечку загадкових убивств, які схожі на ритуальні, і з часом з’ясовується, що наступною жертвою загадкового вбивці має стати не хто інший, як сам принц Вельський, який прибуває з візитом. Й ось тут серединність позиції обох – хоча більше таки Банерджі – опиняється під серйозним ударом. Річ у тім, що на долю сержанта випадає найнеприємніша частина досвіду прихильників легальної співпраці й поступової еволюції – роль посередника між власними працедавцями та своїми родичами. Надто, що працедавці в особі колоніальної адміністрації вдаються до посередницьких послуг «легалістів» не щодня, а коли треба, наприклад, упередити продовження протестів або якимось іншим чином забезпечити собі принаймні видимість того, що все гаразд. Що, цілком очевидно, йде врозріз з інтересами протестувальників та й загалом руху за незалежність.
Тоді адміністрація згадує, що у сержанта поліції Банерджі є родичі та друзі сім’ї серед лідерів протестувальників – і відправляє його з місією вмовити їх призупинити протести, принаймні не порушувати розпорядження про заборону публічних виступів. У результаті сержант вдається до найпоширенішої в таких випадках тактики – вмовляє, аргументуючи загрозою особисто для тих, кого він умовляє. І зазнає невдачі просто тому, що люди на позиції лідерів протестів як частини тривалої боротьби за стратегічну річ (якою, без сумніву, є незалежність країни) розглядають загрозу арешту як допустимий ризик.
Одначе сам Банерджі добре розуміє всю моральну неоднозначність та логічну недолугість власної позиції – і, вочевидь, зовсім не тішиться своєю роллю. Зрештою, внутрішня напруга знаходить свій вираз у короткому епізоді, коли у сцені арешту одного з індійських лідерів під час протесту Віндгем ловить на собі погляд Банерджі, сповнений найсправжнісінької яскравої ненависті.
І не дивно. Адже вся історія третьої книжки з серії – про те, яким чином імперія приходить по дітей поневолених. Власне лютий погляд завжди стриманого Банерджі – це момент усвідомлення, що імперія перетворює його на ворога свого народу. І Віндгемові дістається просто за те, що він – досяжний представник імперії, й жодні дружба та вдячність не в стані цього змінити.
Та одне усвідомлення тягне за собою інше – Віндгем задумується над простим фактом: ніяке добре ставлення особисто до Банерджі не здатне стерти той момент, що обоє належать до спільнот, одна з яких пригноблює іншу. Наслідком знову стають важкі роздуми, під час яких Віндгем усвідомлює «силу безсилих», яка явно проявляє себе під час протестів і полягає не лише в кількості індійців, на тлі яких сили колонізаторів узагалі не справляють серйозного враження, а й у їхньому знанні англійців, розумінні, що ті мають внутрішній стрим щодо систематичного застосування зброї відносно беззбройних. А ще вони достатньо знають англійців, аби розуміти, що застосована тактика мирного протесту, поєднана з бойкотом, достатньо відрізняється від того, що закладено в англійському розумінні конфлікту, аби практично обеззброїти колонізаторів.
Наступний поворотний момент наступає у четвертій книжці, коли сержантові, який приїхав у Ассам на виклик капітана, що намагався у тамтешньому ашрамі позбутися залежності від опію, доручають вести розслідування загибелі місцевого олігарха, Рональда Картера. Виходячи зі своїх повноважень, Банерджі по черзі допитує всіх присутніх у маєтку жертви в ніч смерті померлого – а це верхівка локальної спільноти. Результатом стає загальне обурення, надто що Банерджі не соромився нагадувати про власні повноваження і не вважав своїх контрагентів апріорі правдомовними. Ця емоційна хвиля зачіпає навіть Віндгема, який у приватній розмові робить йому зауваження. Й ось тут кришку зриває – Банерджі у відповідь прямо вказує на очевидність, що якби щось подібне чинив білий поліцейський, ніхто б і уваги не звернув, і нагадує, що й сам Віндгем, попри все приязне ставлення, так і не вважає за потрібне вимовляти його справжнє ім’я, обмежуючись покручем, співзвучним із одним із популярних зворотів англійською.
Так відбувається дуже важливий, принциповий зсув – не просто урівноправлення на побутовому рівні, будь-що-будь, об’єктивно дуже обмеженого в діапазоні, адже обох оточує те ж таки колоніальне суспільство з усіма його правилами, а повернення Банерджі власного права на ім’я і ставлення до себе як до повноправного члена суспільства. Адже весь конфлікт із допитом – він не про етикетні формальності, а про визнання за індійцем тих же прав у щоденному просторі, що й за англійцем. Формальні питання – лише привід. Не випадково розмова так швидко з етикету сходить на цілком конкретне питання форми імені Банерджі, яку вживає Віндгем.
Прикметно, що саме після цього сольного виступу Банерджі у п’ятій частині стає співавтором розповіді. Фактично він, повернувши собі ім’я, став повноцінним суб’єктом. При цьому Віндгем не перестав ним бути, одначе помітно, що весь останній том він фактично зосереджений на тому, щоб урятувати свого друга. Міняється і місце Банерджі в неофіційній ієрархії з точки зору начальства, яке не тільки відправляє його в небезпечну місію, а й фактично прикриває – причому прикриття в особі майора Доусона, майора військової розвідки і своєрідного прикладу концентрованого втілення ідеї імперії. Та річ у тім, що самому Банерджі, який усвідомив нюанси свого реального становища і відвоював своє право на ім’я та повагу, всі реверанси імперії вже просто нецікаві. Тим паче, що остання історія з серії чітко продемонструвала йому, що імперія цілком може пожертвувати його життям і репутацією. І він обирає еміграцію.
Дві подробиці додають глибини та символізму всій описаній послідовності. Передусім той факт, що герої – детективи. Їхній фах у принципі заточений на розкриття прихованого, але в цьому випадку вони відкривають не лише таємниці злочинів, а й менш видимі аспекти та сенси власного життя.
Ще одна подробиця стосується вже не героїв, а самого автора, який є індійцем, нащадком мігрантів, що виріс в Англії. Як зазначає він сам, поштовхом до написання серії стало його бажання глибше зрозуміти колоніальний період історії Індії, а особливо її боротьбу за незалежність. У такому контексті всю серію можна сприймати як свого роду автопрепарацію.
20.07.2025