В уяві українських театралів одна з найяскравіших молодих режисерок Тетяна Губрій аж до кінця лютого 2022 року була пов’язана передусім із київським театром «Золоті ворота», хоча варто пригадати й успішні роботи на інших майданчиках. Її сценічний досвід унікальний – вона свідомо й послідовно працює лиш із сучасним українським матеріалом. Тепер її професійне життя розгортається в Мюнхені, хоча Тетяна не пропускає жодної нагоди попрацювати вдома. Цього разу – у Львові на камерній сцені Театру імені Марії Заньковецької. Уже в ці вихідні можна переглянути постановку за п’єсою львівського драматурга Андрія Бондаренка «Брідські явища. Старосвітська історія з привидом» і вловити духмяну, теплу й майже різдвяну атмосферу історії про привида Василька, який уперто не бажає полишити свою родину й рідний дім.
А ми тим часом обговорюємо цю роботу з акцентами на цивілізованій співпраці режисера й драматурга, на пропрацьовуванні травм через мистецтво, а також на стратегічній присутності української культури за кордоном.
Тетяна ГУБРІЙ:
«Якщо ви говорите з померлою людиною, то неважливо, чи вона вам відповідає»
– Таню, ми, звісно, ще повернемося до найцікавішого – тобто до вашої першої прем’єри у львівському театрі, але спершу розкажіть, будь ласка, про ваші мюнхенські проєкти. Адже видимість української культури за кордоном саме тепер важлива як ніколи – при цьому, так би мовити, культури «нешароварного» формату.
– Загалом я виїхала вимушено – так склалися обставини. По правді, ніколи не планувала й не хотіла, і це не було моїм рішенням. Зрозуміло, що його диктував страх. Ми переїхали з Києва до Львова, трохи тут волонтерили, буквально трохи, а потім почули про ще одну можливість – і знову переїхали.
Спочатку я працювала в Карлсруе, робила там виставу, потім в Ульмі – там також ставила. А тоді мені запропонували роботу в освітньому українсько-німецькому проєкті для вимушено переміщених українських підлітків. І я погодилась, і досі це є моїм офіційним місцем праці. А паралельно мені дуже-дуже-дуже пощастило з колегами. У мене є подруга, й вона моя проєктна менеджерка, моя керівниця. Це Катерина Міляновська, дуже-дуже активна людина, вона крута й організовує багато різних подій.
І ми разом з іншими колегами заснували громадську організацію, що називається Deutsch-Ukrainische Freundschaft München і займається культурною та освітньою діяльністю. А водночас це й культурна дипломатія.
І якщо говорити про театр, то, мабуть, найяскравішим нашим проєктом у Мюнхені є театр-студія «Соловей», де ми створюємо українсько-німецькі вистави з професійними акторами, організовуємо український театральний фестиваль, куди запрошуємо дуже класні колективи. Оце ми вже вдруге провели такий великий фестиваль. Чому кажу «великий» – бо продали понад тисячу квитків. І це масштабно, як на Мюнхен.
Там, звісно, багато українців, але поміж них, як і тут, багато людей, які ніколи до театру не ходили, й вони тільки тут і тепер відкривають для себе український театр. Бо колись були травмовані в дитинстві умовною «Наталкою Полтавкою», і для них театр – це щось отаке. Вони не знали, що він може бути інакшим. Але є й такі, хто раніше ходив, для кого це було нормою – вони в контексті. Таких меншість, але вони теж є.
І завдяки тому, що ми скеровуємо всі зусилля на донати, наш глядач уже також залучений, бо ми постійно звітуємо – вони знають, куди й кому йдуть усі ці сили й кошти. Наприклад, за цей фестиваль нам вдалося зібрати 12 тисяч євро на донат – лише на донат!
Зрозуміло, що сам фестиваль цим неможливо окупити, бо дуже дорого всіх привезти, все організувати, а в додачу декорації й таке інше.
Але ми ще проводимо аукціони, в театрі є арт-крамничка, люди щось собі купують. Адже після вистав у них відкриті серденька й гаманці, й вони мають таким чином змогу донатити й допомагати.
Також ми проводимо благодійні майстер-класи з акторської майстерності з моїм колегою Дмитром Балашовим, і до нас приходять люди, ми проводимо заняття, вони також донатять. І от завдяки таким воркшопам (не тільки нашим, бо мої колеги проводять різні-різні: із психології, з бісероплетіння, з усього, що лише можна) наша школа Schlau-Schule UA збирає майже щомісяця три, а то й більше, тисячі євро.
– Чудово! То ваша публіка переважно українська? Чи у вас український репертуар? Чи ставите в Мюнхені українською?
– Не тільки українська, є й німці, їх доволі багато, і взагалі є різні люди. Наприклад, цього року на фестиваль приїхав і потім написав великий відгук театральний критик із Швейцарії. І загалом було залучено широку аудиторію, бо наші фото- й відеоанонси з вистав показували на екранах у метро й у трамваях. Тому резонанс був досить гучним: і телебачення, і радіо, й газети.
У нас є субтитри німецькою до кожної вистави: це обов'язкова умова, тому, звісно, наші німецькі глядачі можуть розуміти ту чи ту історію. Але деякі вистави, як, наприклад, «Борщ, рецепт виживання моєї прабабусі» за п’єсою Марини Смілянець, існують і німецькою, й українською.
– Чи згодні ви, що вже не вдасться втримати фокус уваги на Україні самою лише темою війни? Тема вичерпалася. Мабуть, так само і в Україні. Навіщо нам оця постійна ретравматизація – та ми в цьому живемо! Навіщо йти страждати ще кудись?
– Втримати фокус уваги можна лиш якісним продуктом. У мене вже було дуже багато відгуків, зокрема від німців, бо вони навіть не уявляли, що в Україні може бути щось такого рівня. І мене після нашого фестивалю запросили ставити в Мюнхені. У німецькому театрі, німецькою.
Репетиції "Брідських явищ"
– І попри таку затребуваність там ви не відмовляєтеся працювати тут. Не так уже й давно вийшов «Кортес» за п’єсою Лєни Лягушонкової у «Золотих воротах», тепер «Брідські явища» у Львові. Чому саме цей текст, саме тепер і саме в цьому театрі?
– Це була пропозиція театру, нас запросив пан Максим Георгійович Голенко.
– Як тут працюється? Бо й досі не бракує критики цього театру, де вистави трималися в репертуарі по чверть століття, не оновлювалось ані керівництво, ані трупа, ані естетика. І раптом диво: конкурсна система, як скрізь у світі. Багато що змінилося – хоча слід розуміти, що не буває так, як ми це любимо: все й одразу.
– Добре працюється – тут класний колектив, тут неймовірно талановиті актори. Мені здається, що театр із приходом пана Максима змінився, ожив. Тут якісні нові вистави – я не кажу, що їх раніше не було, просто в мене враження, що прийшов новий глядач, залучений. Ми бачимо це з того, як він реагує на прем'єри, а це найважливіше. І те, що я тут бачила, мені супер зайшло і сподобалося. Наприклад, «Червону руту» можу виділити. Була на «Кайдашах» Ігоря Білиця – це неймовірна робота...
Репетиції "Брідських явищ"
– А які повноваження має режисер у цьому оновленому театрі? Акторський кастинг ви проводите? Чи маєте вплив на формування своєї команди?
– У цьому конкретному випадку я не проводила кастинг, бо поки прийшла сюди на постановку, бачила лише дві вистави.
Тобто я не знала всіх акторів, тому не могла повноцінно визначити, хто мав би грати літніх персонажів – наприклад, батьків Василька. Тому саме пан Максим запропонував акторів. І, як на мене, там абсолютно прекрасні «попадання», й усе працює.
Репетиції "Брідських явищ"
– То ви тут творите під крильцем художнього керівника?
– Я не можу сказати, що під крильцем. Ну ні, я працюю автономно – але, звісно, художній керівник теж має свої функції, і до них, наприклад, належить що обрати, кого запросити на постановку, як формувати репертуарну політику й який запропонувати текст. Наприклад, до вистави «Брідські явища» був запит на таку собі історію для родинного перегляду, доволі локальну, достатньо львівську...
– Чи вам цікаво працювати з цим матеріалом? Знаю, що ви вже мали тандеми з Бондаренком – була в «Золотих» вистава з дуже непересічною назвою «Мудак», яка, на жаль, дуже коротко протрималась у репертуарі.
– Ну, то був зовсім інший досвід. «Мудак» – це футуристична історія, така дуже новочасна, про майбутнє, про такий собі «еко-ідеальний» світ. І вона дуже відповідала моєму внутрішньому запиту, бо показувала, до чого ми можемо дійти, до яких надзвичайних дивних речей може людина докотитись, якщо їй дозволяти це робити. Була дуже різка критика влади, наприклад. Загалом це дуже-дуже різнопланова історія. Вона відповідала формату сучасного театру й тому, що я зазвичай робила в «Золотих воротах».
Репетиції "Брідських явищ"
А «Брідські явища» – тут навпаки: історія має дистанцію, часовий проміжок. Тобто якщо я там ставила про майбутнє, то тут… Не про минуле, звісно, але ми умовно перебуваємо в минулому. І ця дистанція дає нам трошки більше змоги говорити про втрату. Про втрату дитини, про втрати загалом – і розібратися в речах, які пропонує спершу автор, а далі ми. Але найцікавіше – що її засновано на реальних фактах. І люди, яких ми граємо, справді жили, творили, книжки писали, були достатньо відомі в місті. Нехай і сто років тому, але вони були популярні – принаймні в колах отих спіритуалістів.
І якщо ви переглянете виставу, в нас буде на початку (як ми й домовилися – без спойлерів) один такий момент… А чи вірити в реальність цієї історії, це вже інше питання. Але в її основі фіксовані факти, свідчення багатьох людей. Усе містечко стояло на вухах, адже в них там завівся привид. І, щоб ви розуміли, всі люди в тому містечку – єпископ із дружиною, потім іще якісь священники з дружинами, потім міський голова, начальник поліції – всі до них сходились і засвідчували, що є там отой стукіт, щось там торохкає, там різні речі підкидаються, й вони ніяк не могли цього пояснити. Й аж по тому, як усі Броди стали на вуха, приїхала оця комісія зі Львова шукати духів… Це історія про те, як працює суспільство, як ми все це сприймаємо – словом, там є багато хороших тем, над якими варто поміркувати.
– Знову ж таки, без спойлерів, але дозволю переповісти своє бачення цієї п’єси. На мою думку, текст звучить дуже сучасно. І це значно цікавіше, мабуть, аніж узяти п’єсу 1923 року, правда ж? Бо є сучасна оптика. Є дрібка кумедності. Дуже вдячний документальний матеріал: брошура «Появи духів у Бродах» отця Гавриїла Костельника, релігійного філософа, педагога, письменника – видатної, хоча й дуже трагічної постаті в історії східної Церкви. Дуже цікава доба: європейське міжвоєння, коли життя потроху налагоджувалось, а нова війна здавалася немислимою. І все одно війна у тлі. Ну й тогочасний небувалий інтерес до спіритизму й спіритуалізму та інших надприродних явищ. Скрізь викликають духів, крутять тарілочки, спілкуються з померлими. Зрозуміло, що офіційна Церква намагалась якось узяти це під контроль. До речі, 2023 року вийшло перевидання цієї брошурки в перекладі та з коментарями відомого релігієзнавця. Її ще досі можна придбати. І я читала гарні відгуки: історія Василька є навдивовижу зворушливою для нас сьогоднішніх. Коли наші померлі поряд, і ми знову маємо змогу з ними говорити. І вона начебто дуже нехитра, ця історія…
– Ні, вона хитра, вона дуже хитра. І, правду кажучи, що довше з нею працюєш, то краще розумієш, що вона дуже хитра. Бо читати її можна в одному розумінні, а коли ставиш, там зовсім інші речі випливають, і ти мусиш навчитися з цим працювати. І пан Андрій казав, що хоче свідомо попрацювати саме з темою втрати. Хоче знайти шлях, як правильно говорити з глядачем у контексті війни й воєнної втрати – тільки не прямо, не через теперішню війну. І він свідомо робить смерть хлопчика Василька такою втратою.
Ця п’єса – наче кільце: ось воно крутиться, і ти розумієш, що й тоді відбулись такі речі, й тепер відбуваються такі речі…
Просто тут питання до тих, хто втратив: як їм цю історію прожити, як це правильно в собі перетравити і, в хорошому сенсі, відпустити, не прив'язувати до себе вантаж, якого насправді вже немає.
– Чого ви очікуєте від глядача? З якою основною емоцією він мусить піти з вашої вистави?
– З такою, що всі ми втрачаємо, й добре б уміти справді це проживати, дозволяти собі проживати, не законсервовувати в собі біль. Вчасно відпускати людей, які пішли за обрій. І якщо ви маєте всередині любов і з цією людиною говорите – то неважливо, чи вона вам відповідає. Збережіть цю пам'ять для себе й навчіться з нею працювати правильно.
Вчіться шанувати те, що сталось, і не змушувати нікого – й себе також – страждати знову і знову.
– Чи буде в постановці якийсь локальний колорит Галичини минулого століття? Все-таки тогочасні Броди мають свою специфіку. Ще той нюанс, що історія розігрується в українській родині – а це ж було майже всуціль єврейське містечко до початку Другої світової.
– Так, звісно, там буде певна розмовна історія. І десь будуть діалектизми, десь будуть такі ось: «Та йой, та я, та ну, та прошу пані!»
І колорит там буде теж. У нас прекрасний хореограф Денис Григорук, і ми спочатку розвели всю цю історію, а потім він у певних моментах розводив хореографію. Бо саму п'єсу ми дуже ретельно по сценах розділили. А щоб знову з’єднати цю історію, в нас будуть дві дії.
Але я буду чесною: ми попереджали пана Андрія, що там будуть скорочення, бо це дуже великий текст, там 76 сторінок.
– Власне, запитання. Я вважаю Бондаренка унікальним драматургом, і не лише для нашого театру. Бо в світі теж не бракує авторського нарцисизму. Андрій має рідкісне вміння працювати отак начебто згори донизу. Вміє писати складно, вміє просто – під запит, під формат, для різних аудиторій. Але в нього небагато вдалих втілень. Іноді партачать дуже хороші п'єси. Ламають авторський замисел, дописують дурниці, викидають те, задля чого, власне, написано. То чи має право голосу в цій роботі драматург?
– Звісно, він має право голосу – і ми його запрошували на репетиції, він відповідав на запитання, які ставили і актори, і, звісно, я. Здається, щодо наративів, щодо фіналу ми точно з ним зійшлись. Але я знову буду чесною: коли ми працюємо над виставою – це саме наш творчий продукт. Ми беремо драматичну основу й далі робимо спектакль. Якщо це буде просто переказ тексту... Ну, можна ж просто прочитати текст – навіщо йти в театр? У нас це трошечки інакше відбувається. Можливо, хтось також скаже після «Явищ»: ой, поламали таку хорошу п'єсу! Але я беру за це відповідальність, бо це моя вистава, там буде також моє прізвище. Звісно, ми обговорювали з паном Андрієм певні скорочення, і він нам дуже допоміг у цьому. Але я перепрошую: як читається історія і як ставиться – це різні речі. Бо коли ставиш, тобі потрібні події. А там дуже-дуже-дуже великі, красиві, об'ємні, до півтори сторінки пасажі, наприклад, про Святе Письмо. Якщо я потраплю на таку виставу, на якій от з цим зможуть працювати, я буду щаслива.
– Я дуже рада, що у вас склалася здорова співпраця. Здається, на історичну мить цієї бесіди вашою найуспішнішою роботою є «Кортес»? Чи прогнозуєте ви не менший успіх «Брідським явищам»? І чи зайдуть вони десь поза нашою галицькою публікою?
– Так, «Кортес» переміг у трьох номінаціях Всеукраїнського театрального фестивалю-премії «ГРА». І ми ще зробили відеоверсію в серпні цього року. Я, до речі, провела серпень в Україні – отак свою відпустку відгуляла. Поїхала спочатку знімати «Кортеса», а потім уже сюди на постановку.
А щодо «Явищ», то, я думаю, зайдуть. У мене ж не було основним завданням передати тільки атмосферу. І я думаю, що це буде хороша глядацька вистава. У моїх постановках зазвичай трошки інакше все побудовано – приміром, багато політики. А тут уперше така, якщо чесно, родинна історія. Це для мене щось нове.
Репетиції "Брідських явищ"
– Еге ж, без жодного трешу, жодної лайки, жодного замаху на «традиційні цінності», тобто без шансів на скандал. Але мені здається, що це сьогодні якраз і є серйозним викликом: привести на сцену такий-от на 100% цнотливий і позитивний матеріал та зробити його шалено успішним.
– Ну, побачимо. Ми ж не знаємо, бо ми говоримо з вами до прем'єри.
– І сподіваймось – а чом би й ні? – що після Львова «Явища» побачить Мюнхен. Для початку. Усі причетним вдалої прем’єри!
– Дякую, сподіваймося!
– Ну, й насамкінець ви можете додати відповідь на запитання, якого я не ставила.
– Було б добре навчитися вибудовувати нормальну, адекватну комунікацію між тими, хто за кордоном, і тими, хто тут. Бо не всі, хто поїхав, відвернулись або забули. Багато хто там справді рве все, що можна й не можна, щоби провести ще одну подію, зібрати донати, передати нашим хлопцям, а ще допомогти деяким театрам, які можуть просто зникнути, бо їх тут додушують. Тому, мабуть, не варто міряти всіх одним мірилом. Навпаки – треба шукати нові форми діалогу, співпраці, обміну. І, зрештою, перед тим як дійти якихось висновків, варто придивитися, що люди реально роблять і заради чого.
Розмовляла Лариса АНДРІЄВСЬКА
13.11.2025