Листи, листки...

Раз я, щось читаючи,

заблукав між літер –

І відчув листком себе,

що ним носить вітер.

Людина – листок: «Я – немов листок отой, для вітру забава». Людина – над листом паперу, над листом у книжці... «Мої рядки і я навколо сам» (Григорій Кочур). А можна й так: «Мої стежки і я навколо сам»...

Стежки – в просторі літератури, де жодних перешкод – ні часових меж, ані державних кордонів. Де нікого й ніде, один лише вітер. Невпинний вітер пам’яті. Вітер і добрих наших діл та думок – і наших похибок, наших провин: «...і в’янемо всі ми, мов листя, а наша провина, як вітер, несе нас...» (Іс. 64:6)...

Неймовірна швидкість часу, та неймовірніша – того вітру, який носить нас уявними просторами. То ми тут, а то, за мить, навіть невловну долю миті, – в якихось світах або міжсвітах, де, за Епікуром, насолоджуються своїм нескінченним, позачасовим блаженством безтурботні боги.

То, лиш торкнулися думкою тих метакосмій, – вже з Вергілієм і Данте зазираємо туди, куди й летять ті листи й листочки – у світ тіней і мовчання. Мовчання не лише для вуха, а й для ока: мовчання божественної Люни – це її відсутність. Бо ж небесні сфери – це голоси у злагодженім хорі...

То, мовби прокинувшись, ми вже в тому дивному, який і є, й водночас його немає, теперішньому часі, такому подібному в своєму леті, своєму порухові (моменті) до відірваного від гіллі листка...

Ступаємо – сходами до храму. Сходами, на яких – знак часу: Камінні сходи... вичовганий час... / Момент листка у леті... / Стривожив серце... спалахнув – і згас, / І потонув у Леті...

Тож не лише крапля водяного годинника, а й листок, зблискуючи до сонця, повторює своєю мовою (листя ж – «мова дерев») той найкоротший, та чи не найважчий для виконання заклик: «Carpe diem»...

Квапиться рука людини... Квапиться біжучим почерком, курсивом, й листопадова – осені рука...

Збігає року течія стрімка,

На трави паморозь лягає сива...

Останній лист дописує курсивом

Листопадова осені рука...