Історію, а по суті розділ “Корчми” від Віри Балацької можна читати як суто побутовий сюжет, волею авторки запхнутий в антураж, який нагадує чи то химерну пародію на Гетьманщину, чи то втілення якогось фантастичного світу, автор якого кохався у земноводних зокрема та тваринах загалом.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Сюжет відповідний: на самому початку головний герой, людина-ящірка, вирушає в подорож без певної мети, переконавшись, що на малій батьківщині йому нічого не світить, ще й переживши любовну драму — кохана дівчина одружилася з іншим, багатим та поважним членом місцевої громади. Його подорож закінчується на півночі у краї людей-видр. Там він намагається знайти себе — влаштовується на роботу в місцевого корчмаря і закохується в дівчину, яка вже віддавна тут працює. Але знову нічого не вдалося, і головний герой вдруге вирушає шукати щастя. Цього разу — у столицю видр, де він стає кимось на кшталт гладіатора в місцевому Колізеї, роль котрого тут виконують жомові ями, в яких б’ються на потіху місцевим забіяки та фахові бійці.
Утім, в одному з боїв героя тяжко поранено — і тут з’являється місцевий аптекар, який насправді утримує зграю грабіжників, на чиїй совісті вже чимало пограбованих чумацьких валок і загублених життів. Він пропонує заблукалому Ящурові, в якого в столиці ні родичів, ні друзів, участь у розбійництві, за що обіцяє утримання й оплату. Від безвиході герой погоджується, переконуючи себе, що краще це, ніж взагалі нічого. Одначе вже під час першого “виходу на діло” він ламається — і виступає проти своїх ситуативних товаришів, допомагаючи жертвам нападу відбитися. Серед тих, кого він урятував, виявляється його кохана з корчми, яка береться лікувати його, тяжко пораненого під час сутички з зарізяками.
Все рухається до закономірного гепі-енду, однак на заваді стає приналежність персонажів до різних видів: головний герой — ящур, його кохана — видра. А це означає, що дітей у подружжя не буде. Оповідь обривається на муках головного героя, який щосили намагається знайти спосіб стати видрюком, тобто одноплемінником коханої.
Протягом оповіді в тексті постійно проскакують більш і менш явні паралелі змальовуваного напівфантастичного світу з цілком собі реальною історичною Гетьманщиною. У батьківщині Ящура, Асерті, без особливого клопоту можна вгадати степові околиці Козацької держави, Кам’янець навіває асоціації, зрозуміло, з Поділлям. Регіон замешкання видр підозріло подібний до Чернігівщини та Стародубщини (варто нагадати, що остання теж була полком Гетьманщини). Вочевидь, “свої” полки мали й інші згадані в тексті оповіді фантастичні істоти — кролі, жаби та інші. Авторка не дуже й ховається з цим: Гетьманщина у тексті щонайменше раз названа поіменно, а місця замешкання відповідних істот так і звуться полками. Зрештою, назва столиці видр — Ікрень — навіває асоціації з Ірпенем.
Одначе за кадром залишається обставина, що коли йдеться про енергійних особистостей, Гетьманщина в останні років вісімдесят свого існування була доволі специфічним місцем. За винятком періоду Мазепинського зриву, це був занурений у свої щоденні клопоти край, який стрімко провінціалізувався. Тінь імперії ставала все густішою, відстань від місць, де щось вирішувалося, — все дальшою. Якщо судити “за гамбурзьким рахунком”, то Гетьманщина десь так усередині ХVІІІ століття не надто відрізнялася від улюбленого імперськими поетами пасторального образу “малороссии”.
З іншого боку, цей спокій був значною мірою оманливий. Насамперед тому, що тривало відновлення — демографічне, економічне, соціальне — після подій Хмельниччини та Руїни. Водночас саме тоді розпочалися процеси, які зрештою вибухнуть Великою французькою революцією та творенням модерних націй у ХІХ столітті. Процеси ці, втім, виглядали як криза старого світу й загнивання звичних інституцій. У східноєвропейському регіоні з цього перехідного стану — коли попередні інституції та суспільні договори втрачали свою логіку та силу, а нові тільки напрацьовувалися, — активно користала Російська імперія. Найяскравішим прикладом такого використання є остаточне знищення Речі Посполитої, коли та нарешті перейшла до діяльної модернізації, за підтримки тих суспільних груп, які обґрунтовано боялися втратити звичні для них привілеї.
Та навіть з урахування ефекту глухого бродіння в пошуках намацальних шляхів і способів модернізації, у реалії щоденності Гетьманщини з певними проблемами вміщалися діяльні енергійні персонажі, чиї схильності та можливості ніяк не вписувалися в логіку та ритм тихої провінції, яка насолоджувалася відносним спокоєм і відблисками колишньої слави. Таким людям ситуація пропонувала два шляхи — або вирушити в пошуках життєвого успіху в чужу столицю (що багато хто непогано реалізував), або ж шукати щастя та лицарської слави де доведеться — одначе цей варіант передбачав як вихід на Запоріжжя, так і ризик потрапити у відверто деструктивне середовище та закінчити класичним розбійництвом. Невипадково в белетристиці, присвяченій цьому періоду, бодай на другорядних, але у будь-якому разі добре видимих у сюжеті позиціях з’являються “неспокійні душі”, невдоволені станом справ, які або постійно нагадують оточенню про неприємну правду про реальність, або ж у кращому разі приєднуються до гайдамаків чи втікають на Січ. Такими є запорожець Михайло з “Чумацького шляху” Володимира Малика, мандрівний філософ Павло Любимський з “Журавлиного крику” Романа Іваничука, Микола Гармаш з менш відомої епопеї “Гетьман Кирило Розумовський” Миколи Лазорського та ряд інших персонажів. Врешті, невипадково однією з тем знакових поезій Шевченка стала розмашиста критика сучасних йому українських еліт за пасивність, а перше покоління національної інтелігенції чи не по всій Східній Європі називали “будителями”.
Будителями ідентичності. Бо власне проблеми з ідентичністю та місцем у суспільстві були другим бичем “тихого” XVІІІ століття. Одначе якщо загалом у західному світі йшлося про світанок модерного способу мислення, остаточний перехід до секулярної оптики, зрештою, зміну моделі лояльності до монарха на модель лояльності до нації (яка ще мала сформуватися), а Росія в той самий час намагалася інтенсивно вестернізуватися, аби потрапити у клуб великих держав і заодно щось зробити зі своєю традиційною ідентичністю, то Україна мала ще визначитися, ким вона власне є. Попри явну скалькованість устрою та політичних практик з Речі Посполитої, було ясно, що Козацька держава — все ж щось інше, а про сумісність з Росією говорити загалом було проблематично, доказом чому як криваві репресії Пьотра І, так і скарги Румянцева пів сотні літ потому (мовляв, не сприймає нас місцева знать і хоч ти що).
Суміш умов відновлення після катаклізмів попереднього століття, клопотів з ідентичністю та провінціалізацією під імперським тиском мала своїм наслідком як уже згадане витискання у деструктив енергійніших та вразливіших особистостей, так і зрив у відвертий деструктив тих, хто так і не дав ради пошуку бодай власної ідентичності.
І в цьому контексті головний герой привертає увагу своєю малопомітною спочатку, але виразною при уважнішому розгляді неприкаяністю. Починається з того, що він ще підлітком залишається безмаєтним сиротою, потім переживає почуттєву драму, через яку зрештою їде з батьківщини. На новому місці він знову закохується — і з цієї ж причини покидає нове місце. У столиці видр, Ікрені, він фактично ізгой, ніхто і нікому: спочатку боєць у Ямах, пізніше — частина сумнівного товариства. Врешті він опиняється знову там, звідки втік у столицю, але і тут його наздоганяє власна неприкаяність — з’ясовується, що аби одружитися з коханою, йому треба змінити власний вид, з ящура стати видрюком. Фінал історії застає героя серед драми — аби вкоренитися хоч десь, йому треба змінити ідентичність.
Ще один стабільний, хоч і менш видимий мотив — регулярна поява своєрідної “межі” у тому сенсі, що кожного разу, коли головний герой готовий остаточно пуститися берега (чи то спитися від нерозділеного кохання, чи то стати розбійником), його зупиняють жінки. Причому це саме ті жінки, у яких він на той момент безнадійно закоханий, а цей порятунок — результат не свідомих дій чи намірів цих жінок. Навпаки, вони поводяться абсолютно звичайно для себе і логічно для довколишніх, у жодному разі не демонструючи особливого ставлення до героя в дусі романтичних сюжетів на кшталт раптового вмлівання.
У світлі обох цих подробиць з урахуванням того, що зазвичай саме через жіночих персонажів у художніх текстах передається тема ідентичності, її збереження й успадкування, виникає вперте враження, що перед нами — історія неприкаяного молодика з провінційної чи провінціалізованої спільноти, який уперто шукає своє місце і своє “я”. Причому в останньому випадку йому необхідна межова ситуація (гострий приступ алкоголізму, перспектива свідомого вбивства невинної людини) у поєднанні з зовнішнім впливом в особі, в даному разі, жінки, до якої герой відчуває чи відчував симпатію.
Усе це, разом із таланом послідовно опинятися у вирі явно не найконструктивніших моделей соціальної поведінки, виглядає не чим іншим, як ознаками глибоко виіншованої й деформованої ідентичності, яка тільки починає відновлюватися. Якщо взяти до уваги цю обставину, то стане зрозуміло, чому авторка зазначає, що її напівфантастична Гетьманщина уже певний час як визволилася від загарбників зі Сходу.
А також набере нового значення свого роду географічне районування простору, в якому діють персонажі оповіді, — тобто південь, сільська північ та столиця. Враховуючи, що саме південь та схід мають (принаймні мали до вторгнення) чи не найбільші проблеми з ідентичністю та кількістю соціально деструктивної поведінки, свідченням чого є матеріали соціологічних досліджень, то виникає спокуса припустити, що перед нами історія пошуку себе — і, в результаті, подолання “неприкаяності” в розумінні відсутності сталих міжлюдських зв’язків та послідовної, комфортної для себе моделі поведінки в суспільстві. А одне й інше потребує суттєвих внутрішніх змін. Тут і з’являється тема “зміни виду” у конкретному вимірі “перетворення на видрюка”, разом із тим — прибуття до столиці, що можна розглядати і як відшукання навпомацки політичного виміру власної ідентичності, і початок притомної модернізації. “Яма” з заголовку в цьому сенсі видається не чим іншим, як метафорою до загрози остаточного сповзання у деструктив.
Авторці треба віддати належне за проникливість у ловленні моменту на роздоріжжі, коли зрозуміло, що повернення до статусу кво неможливе, але постає проблема прийняття самості і вибору напрямку руху.
Цей мотив промовляє і до нас у варіанті реалій останніх років перед вторгненням, коли під покровом відносної тиші віддалік від подій АТО-ООС виникала спокуса законсервувати все, як було, і в процесі відштовхнути тих, хто вперто змінював або ж боронив країну — але ніяка сила не могла заглушити очевидну проблему самовизначення і віднайдення врешті “свого” способу дії.
19.10.2024