Повість про еліту

Перша частина трилогії Костя Басенка “Початок” під назвою “У лиху годину” початково справляє дещо хаотичне враження. Долі героїв перехрещуються, наповзають одна на одну, біжать паралельно. Основних ліній дві: лінія Лаври, де починає свою кар’єру Петро Могила, повернувшись з-за кордону й облишивши думки про повернення батьківського престолу, та лінія козацтва, де вся інтрига закручується навколо укладення реєстру і зміни гетьмана з Оліфера Голуба на Михайла Дорошенка.

Олеся ІСАЮК

Центр досліджень визвольного руху

Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”

Ланцюг подій запускає смерть гетьмана Петра Сагайдачного. Він залишає своїм наступником Олифера Голуба, хоч і сам визнає, що це кандидатура “на безриб’ї і рак риба”. Досить швидко з’ясовується, що Голуб справді ніякий. Тоді у гру вступає Михайло Дорошенко, який поступово відтісняє його і врешті легалізує себе як гетьмана у 1625 році. Принагідно випадає зауважити, що у книжці повністю відсутня тема Куруківської угоди 1625 року та подій, що їй передували, як і постать Марка Жмайла.

Паралельно з цими подіями в Україну прибуває молдавський господаренко Петро Могила. Розпрощавшись з мріями про молдавський трон, він вирішує вступити у духовний сан, але не стільки за духовною потребою, скільки тому, що вважає Церкву непоганим простором для потенційної кар’єри, яку розглядає радше в категоріях служіння “своїй” спільноті. Дорогою до Києва він провідує своїх родичів князів Вишневецьких і від’їжджає звідти неприємно вражений аж надміру гонористими, до відвертого нахабства, манерами племінника Ієремії, майбутнього князя Вишневецького. Також там він несподівано знаходить своє кохання в особі покоївки Харитини, підданої Вишневецьких, яку викуповує в опікуна княжича князя Костянтина і привозить її з собою до Києва.

Тут Петро Могила розгортає бурхливу діяльність, згодом приймає постриг і за якийсь час здобуває достатньої ваги, щоб мати вплив на вибір наступника Єлисея Плетенецького на посаді архімандрита Києво-Печерської лаври. Харитина стає його таємною грішною пристрастю, а згодом утікає невідомо куди, втомившись від різко зіпсутих характерів своїх батьків, яких свого часу сама просила викупити у Вишневецьких, та свого неясного статусу.

На тлі всього цього шукає своє місце в житті колишній гетьманський джура Максим Голобородько. Не надто вдало — спочатку його грабують і відбирають гетьманський спадок, потім він стає фактично наймитом у рибальського старости Грицька Щуки. Той-таки Щука спроваджує його у прийми до місцевого подружжя Никифора та Химки. Врешті Максим зі взаємністю закохується в Химку, а її чоловік іде в монастир. Здавалося б, хепі-енд, обоє щасливі разом, але дія закінчується розбійним нападом на Максимову домівку, під час якого гине Химка.

Фінал повісті відкритий — що не дивує, бо “У лиху годину” є тільки першою частиною ширшої трилогії. Як і належить художньому текстові на історичну тематику, який вийшов у СССР, тут присутні всі необхідні елементи, які дали підставу невідомому ближче авторові статті з вікі про Костя Басенка зарахувати його текст до “соціалістичного реалізму” — хоча історична белетристика і за “совка”, попри всі деформації, залишалася окремим жанром.

До цих елементів належить обов’язкова “народна” лінія, втілена в образі відважного козака-нетяги, в ідеалі ще й утікача від пана; вороги, персоніфіковані в образі “уніатів”, “ляхів” чи (залежно від сюжету) кримських татар або Османської імперії — й неодмінно компліментарний образ Москви як щонайменше потенційної захисниці від усіх бід. Все це тут є, одначе має дещо дивний вигляд уже на етапі, так би мовити, обширності презентації.

Почати з лінії Максима. Цього героя у тексті чимало, хоча він практично не відіграє суттєвої ролі в сюжеті. Джура гетьмана міг загалом залишитися персонажем другого плану, а його пригоди після смерті благодійника нагадують якусь безконечну смугу нещасть: як тільки він отримує спадок після гетьмана, його грабують і відбирають усе; тільки влаштувався у рибальському селищі, як тут же хтось нападає на дім і вбиває дружину. Та найголовніше — Максим настільки не перетинається з рештою героїв, які значно більше важать для сюжету повісті, що виникає питання — навіщо ця лінія в оповіді взагалі? Її можна було б спокійно прибрати, і текст від того не став би гіршим. Отож варто припустити, що принаймні на даному етапі оповіді Максим потрібен для демонстрації необхідної “народної” компоненти. Якби не потреба демонстрації, то, імовірно, була б якась ланка між Максимом та рештою.

Інші “прості” герої виглядають не надто привабливо. Челядники гетьмана заздрісні, дріб’язкові, не терплять Максима за певне вивищення у ролі джури гетьмана. Батьки Харитини, отримавши несподіване багатство з рук закоханого в їхню доньку молдавського господарича, настільки трусяться над грошима, що байдужі навіть до долі власної доньки. Врешті їхня дріб’язковість і нечулість до всього, крім матеріального добра, викликає у Могили просто-таки огиду.

Ще два обов’язкові в текстах тієї пори елементи — підкреслено жорстокі “ляхи” й “уніати”, як і “єдиноправославна” Москва, об’єднання з якою з 1654 року вважалося сенсом і центральною метою всієї української історії — представлені вельми скупо, фактично схематично. При тому, що якраз в останні роки Сагайдачного і перші роки після його смерті православна верхівка Києва взялася налагоджувати контакти з сусідньою країною. Причиною були не особливі симпатії до Москви, а банальна потреба мати хоч якусь політичну підтримку — козацька шабля могла захистити від безпосередньої фізичної загрози, але щойно відновлена православна ієрархія потребувала політичної підтримки, якої у 20-х роках XVII століття православні роди уже не надто могли надати — частина вигасла, частина почала схилятися в бік католицтва. 

“Московських” сюжетів у повісті всього два, й обидва привертають увагу не надто доречною і гідною, якщо вдуматися, поведінкою промосковських персонажів. У першому випадку це Йов Борецький, який запитує вмираючого Сагайдачного про його думку щодо потенційного союзу з Москвою. Й отримує дещо дивну відповідь: гетьман практично відкритим текстом повідомляє, що він “грішний” перед Москвою, вочевидь натякаючи на Московський похід 1618 року, та чітко дає зрозуміти, що факт православності Москви — це єдиний аргумент, чому з нею варто підтримувати відносини. Власне, виникає запитання — невже гетьман раніше не озвучував своєї позиції? Мабуть, робив це, причім не раз, а Йов Борецький точно належав до тих, хто орієнтувався у поглядах та планах гетьмана. Якщо мати це на увазі, то владика виглядає не вельми привабливо, а сама сцена починає викликати віддалені асоціації з вимогами каяття від “антисовєтчиків”. У іншій сцені той-таки Борецький, довідавшись від Михайла Дорошенка про пропозицію від королівського двору бачити його гетьманом (чого насправді з ряду причин бути не могло), відразу ж після того, як за гетьманом зачинилися двері, негайно починає лаштувати таємне послання в Москву. Чим не поведінка таємного наглядача при високопоставленому посадовцеві совєтської України? І тут складно сказати, чи письменник шифрувався, чи просто списав відомі йому реалії, не особливо заглиблюючись. 

“Уніатів” у тексті ще менше, а польської сторони майже не видно — є тільки епізодичні й дещо стереотипні мазки, на кшталт сцени, коли начебто “уніати” тягнуть скатованого “православного”, чого в реальності XVII століття в Києві бути не могло. У підсумку єдиними значущими і водночас достатньо позитивно змальованими героями першої частини виявляються суцільно представники еліти — як світської, козацької, так і духовної. Цікаво, що простір, у якому вони діють, зведений до самого лише Києва. Варшава, Стамбул, інші тогочасні центри, з якими активно контактувала тогочасна українська еліта, повністю “за кадром”. По суті, перед нами невелика спільнота, дещо закрита від усіх, зайнята внутрішньою перебудовою після відходу всіма визнаного лідера і підготовкою до нових викликів.

Утім, це не єдине, що хвилює старшину й церковних ієрархів. Чи не основною темою, принаймні для Сагайдачного та Могили, є питання навіть не самої влади, а відносин з нею суспільства. І в цьому контексті неабияк дивує певна нещадність автора, втілена через його персонажів, практично до всього суспільства. Вона проходить через весь текст, починаючи з небажання Сагайдачного делегувати владу будь-кому з причини браку здібностей — він не вважає достойними ані старшину, ані шляхту, а умовні “низи” взагалі радить тримати на короткому повідцю. Далі читачеві зустрічаються злегка карикатурно зображені дядько та племінник Вишневецькі, яких списували радше з провінційного панства початку ХХ століття, ніж з магнатів XVII. Все б виглядало як належно негативне змалювання “класового ворога”, якби не те, що регулярно спливають явно не позитивні образи “простих” челядників, сіромах та тому подібних. Зрештою, один з основних героїв тексту Петро Могила не шкодує гірких слів не тільки на адресу “лакеїв” (логіка яких часом змушує згадати естетику Донцова з Липинським, попри очевидну фантастичність такого зв’язку), а й на адресу тих же церковних ієрархів, звинувачуючи їх у провінційності та зашореності. І в цій критиці він поступово доходить до ідеї “великих діл”, які можуть вершитися і в Україні.

Загалом створюється враження, що Кость Басенко змальовував вузьку групу втомлених протистоянням з усім світом інтелектуалів — а суцільно “київські” лаштунки розгортання усієї історії натякають, що може йтися саме про інтелектуалів українських. Утім, тут вистачає “соцреалізму”, аби будь-яка спроба здогадатися, які реальні особи і події стоять за змальованими Басенком особистостями, була нереальною.