Перша частина трилогії Костя Басенка “Початок” під назвою “У лиху годину” початково справляє дещо хаотичне враження. Долі героїв перехрещуються, наповзають одна на одну, біжать паралельно. Основних ліній дві: лінія Лаври, де починає свою кар’єру Петро Могила, повернувшись з-за кордону й облишивши думки про повернення батьківського престолу, та лінія козацтва, де вся інтрига закручується навколо укладення реєстру і зміни гетьмана з Оліфера Голуба на Михайла Дорошенка.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Ланцюг подій запускає смерть гетьмана Петра Сагайдачного. Він залишає своїм наступником Олифера Голуба, хоч і сам визнає, що це кандидатура “на безриб’ї і рак риба”. Досить швидко з’ясовується, що Голуб справді ніякий. Тоді у гру вступає Михайло Дорошенко, який поступово відтісняє його і врешті легалізує себе як гетьмана у 1625 році. Принагідно випадає зауважити, що у книжці повністю відсутня тема Куруківської угоди 1625 року та подій, що їй передували, як і постать Марка Жмайла.
Паралельно з цими подіями в Україну прибуває молдавський господаренко Петро Могила. Розпрощавшись з мріями про молдавський трон, він вирішує вступити у духовний сан, але не стільки за духовною потребою, скільки тому, що вважає Церкву непоганим простором для потенційної кар’єри, яку розглядає радше в категоріях служіння “своїй” спільноті. Дорогою до Києва він провідує своїх родичів князів Вишневецьких і від’їжджає звідти неприємно вражений аж надміру гонористими, до відвертого нахабства, манерами племінника Ієремії, майбутнього князя Вишневецького. Також там він несподівано знаходить своє кохання в особі покоївки Харитини, підданої Вишневецьких, яку викуповує в опікуна княжича князя Костянтина і привозить її з собою до Києва.
Тут Петро Могила розгортає бурхливу діяльність, згодом приймає постриг і за якийсь час здобуває достатньої ваги, щоб мати вплив на вибір наступника Єлисея Плетенецького на посаді архімандрита Києво-Печерської лаври. Харитина стає його таємною грішною пристрастю, а згодом утікає невідомо куди, втомившись від різко зіпсутих характерів своїх батьків, яких свого часу сама просила викупити у Вишневецьких, та свого неясного статусу.
На тлі всього цього шукає своє місце в житті колишній гетьманський джура Максим Голобородько. Не надто вдало — спочатку його грабують і відбирають гетьманський спадок, потім він стає фактично наймитом у рибальського старости Грицька Щуки. Той-таки Щука спроваджує його у прийми до місцевого подружжя Никифора та Химки. Врешті Максим зі взаємністю закохується в Химку, а її чоловік іде в монастир. Здавалося б, хепі-енд, обоє щасливі разом, але дія закінчується розбійним нападом на Максимову домівку, під час якого гине Химка.
Фінал повісті відкритий — що не дивує, бо “У лиху годину” є тільки першою частиною ширшої трилогії. Як і належить художньому текстові на історичну тематику, який вийшов у СССР, тут присутні всі необхідні елементи, які дали підставу невідомому ближче авторові статті з вікі про Костя Басенка зарахувати його текст до “соціалістичного реалізму” — хоча історична белетристика і за “совка”, попри всі деформації, залишалася окремим жанром.
До цих елементів належить обов’язкова “народна” лінія, втілена в образі відважного козака-нетяги, в ідеалі ще й утікача від пана; вороги, персоніфіковані в образі “уніатів”, “ляхів” чи (залежно від сюжету) кримських татар або Османської імперії — й неодмінно компліментарний образ Москви як щонайменше потенційної захисниці від усіх бід. Все це тут є, одначе має дещо дивний вигляд уже на етапі, так би мовити, обширності презентації.
Почати з лінії Максима. Цього героя у тексті чимало, хоча він практично не відіграє суттєвої ролі в сюжеті. Джура гетьмана міг загалом залишитися персонажем другого плану, а його пригоди після смерті благодійника нагадують якусь безконечну смугу нещасть: як тільки він отримує спадок після гетьмана, його грабують і відбирають усе; тільки влаштувався у рибальському селищі, як тут же хтось нападає на дім і вбиває дружину. Та найголовніше — Максим настільки не перетинається з рештою героїв, які значно більше важать для сюжету повісті, що виникає питання — навіщо ця лінія в оповіді взагалі? Її можна було б спокійно прибрати, і текст від того не став би гіршим. Отож варто припустити, що принаймні на даному етапі оповіді Максим потрібен для демонстрації необхідної “народної” компоненти. Якби не потреба демонстрації, то, імовірно, була б якась ланка між Максимом та рештою.
Інші “прості” герої виглядають не надто привабливо. Челядники гетьмана заздрісні, дріб’язкові, не терплять Максима за певне вивищення у ролі джури гетьмана. Батьки Харитини, отримавши несподіване багатство з рук закоханого в їхню доньку молдавського господарича, настільки трусяться над грошима, що байдужі навіть до долі власної доньки. Врешті їхня дріб’язковість і нечулість до всього, крім матеріального добра, викликає у Могили просто-таки огиду.
Ще два обов’язкові в текстах тієї пори елементи — підкреслено жорстокі “ляхи” й “уніати”, як і “єдиноправославна” Москва, об’єднання з якою з 1654 року вважалося сенсом і центральною метою всієї української історії — представлені вельми скупо, фактично схематично. При тому, що якраз в останні роки Сагайдачного і перші роки після його смерті православна верхівка Києва взялася налагоджувати контакти з сусідньою країною. Причиною були не особливі симпатії до Москви, а банальна потреба мати хоч якусь політичну підтримку — козацька шабля могла захистити від безпосередньої фізичної загрози, але щойно відновлена православна ієрархія потребувала політичної підтримки, якої у 20-х роках XVII століття православні роди уже не надто могли надати — частина вигасла, частина почала схилятися в бік католицтва.
“Московських” сюжетів у повісті всього два, й обидва привертають увагу не надто доречною і гідною, якщо вдуматися, поведінкою промосковських персонажів. У першому випадку це Йов Борецький, який запитує вмираючого Сагайдачного про його думку щодо потенційного союзу з Москвою. Й отримує дещо дивну відповідь: гетьман практично відкритим текстом повідомляє, що він “грішний” перед Москвою, вочевидь натякаючи на Московський похід 1618 року, та чітко дає зрозуміти, що факт православності Москви — це єдиний аргумент, чому з нею варто підтримувати відносини. Власне, виникає запитання — невже гетьман раніше не озвучував своєї позиції? Мабуть, робив це, причім не раз, а Йов Борецький точно належав до тих, хто орієнтувався у поглядах та планах гетьмана. Якщо мати це на увазі, то владика виглядає не вельми привабливо, а сама сцена починає викликати віддалені асоціації з вимогами каяття від “антисовєтчиків”. У іншій сцені той-таки Борецький, довідавшись від Михайла Дорошенка про пропозицію від королівського двору бачити його гетьманом (чого насправді з ряду причин бути не могло), відразу ж після того, як за гетьманом зачинилися двері, негайно починає лаштувати таємне послання в Москву. Чим не поведінка таємного наглядача при високопоставленому посадовцеві совєтської України? І тут складно сказати, чи письменник шифрувався, чи просто списав відомі йому реалії, не особливо заглиблюючись.
“Уніатів” у тексті ще менше, а польської сторони майже не видно — є тільки епізодичні й дещо стереотипні мазки, на кшталт сцени, коли начебто “уніати” тягнуть скатованого “православного”, чого в реальності XVII століття в Києві бути не могло. У підсумку єдиними значущими і водночас достатньо позитивно змальованими героями першої частини виявляються суцільно представники еліти — як світської, козацької, так і духовної. Цікаво, що простір, у якому вони діють, зведений до самого лише Києва. Варшава, Стамбул, інші тогочасні центри, з якими активно контактувала тогочасна українська еліта, повністю “за кадром”. По суті, перед нами невелика спільнота, дещо закрита від усіх, зайнята внутрішньою перебудовою після відходу всіма визнаного лідера і підготовкою до нових викликів.
Утім, це не єдине, що хвилює старшину й церковних ієрархів. Чи не основною темою, принаймні для Сагайдачного та Могили, є питання навіть не самої влади, а відносин з нею суспільства. І в цьому контексті неабияк дивує певна нещадність автора, втілена через його персонажів, практично до всього суспільства. Вона проходить через весь текст, починаючи з небажання Сагайдачного делегувати владу будь-кому з причини браку здібностей — він не вважає достойними ані старшину, ані шляхту, а умовні “низи” взагалі радить тримати на короткому повідцю. Далі читачеві зустрічаються злегка карикатурно зображені дядько та племінник Вишневецькі, яких списували радше з провінційного панства початку ХХ століття, ніж з магнатів XVII. Все б виглядало як належно негативне змалювання “класового ворога”, якби не те, що регулярно спливають явно не позитивні образи “простих” челядників, сіромах та тому подібних. Зрештою, один з основних героїв тексту Петро Могила не шкодує гірких слів не тільки на адресу “лакеїв” (логіка яких часом змушує згадати естетику Донцова з Липинським, попри очевидну фантастичність такого зв’язку), а й на адресу тих же церковних ієрархів, звинувачуючи їх у провінційності та зашореності. І в цій критиці він поступово доходить до ідеї “великих діл”, які можуть вершитися і в Україні.
Загалом створюється враження, що Кость Басенко змальовував вузьку групу втомлених протистоянням з усім світом інтелектуалів — а суцільно “київські” лаштунки розгортання усієї історії натякають, що може йтися саме про інтелектуалів українських. Утім, тут вистачає “соцреалізму”, аби будь-яка спроба здогадатися, які реальні особи і події стоять за змальованими Басенком особистостями, була нереальною.
01.06.2024