Попри зосередженість на темі однієї з найбільших та найзначніших у наслідках битвах в історії України, поему Ліни Костенко «Берестечко» доволі складно віднести до мілітарної літератури. Якщо бути точним, практично неможливо. З причин очевидних – зосередженості на битві, учасників та свідків якої відділяють від нас і самої авторки століття, а також тому факті, що сама Ліна Костенко у зрілому віці не мала відношення до війни. Хоча, як і все її покоління, була свідком і жертвою Другої світової на її східноєвропейському фронті.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»
Утім, так чи сяк у центрі «Берестечка» стоїть війна, а на рівні конкретики – одна з найбільш знакових для української історії битв, яка запустила два важливі процеси, які впливають на нас до сьогодні. Перший із них – за результатами битви, й особливо подій протягом трьох місяців відразу після неї, конфлікт між козаками та шляхтою остаточно переріс в українсько-польський, причому практично зразу збіглися національна, соціальна та релігійна різниці, що, річ ясна, не сприяло швидкому розв’язанню. Другий – саме битва під Берестечком була першою в ланцюжку подій, які зрештою призвели до укладення союзу з Московією, а подальшій перспективі – до всіх наслідків домінування Москви в Україні. Це, до речі, добре вловив Тарас Шевченко у символічній згадці «гайвороння», яке «укрило з півночі» і «клюють очі козацькії, а трупу й не хочуть». Зрештою, є ще й третій аспект: у результаті дій кримськотатарського війська в Берестецькій битві глибоко вкоренилося переконання про начебто особливу татарську зрадливість і підступність. Цей аспект теж потрапив в український історичний легендаріум у постаті легенди про невільницю, яка начеб отруїла кримського хана «за зраду козаків».
Одно слово, битва оплетена символами зусібіч – і, зрозуміло, було б щонайменше дивно, якби в поетичному тексті, історичною основою для якого є саме битва, не знайшлося місця для постаті воїна як такого. Теж не дивує факт, що ця постать фігурує практично цілком у парадигмі поразки та її наслідків. Хоча на цьому етапі підстерігає насправді досить видимий парадокс. А саме – при всій нашій любові до трагічної історії й відповідних образів з одного боку та популярності творчості Ліни Костенко з іншого, ми активно користаємо відомі рядки з «Марусі Чурай» про історію, яку «пишуть на столі, ми ж пишем кров’ю на своїй землі…», але при цьому повністю у сліпій зоні знаходяться значно виразніші пронизливі рядки про реальність історії, написаної кров’ю:
«А хто ж вас, хлопці, зміряє очеретиною?
Хто в чистім полі витеше труну?
Хто пом'яне сльозою, хто четвертиною?
Хто заболить словами об струну?
Хто вас впізнає у кривавім клоччі?
Хто крім дощів поткнеться вас обмить?
Хто гайворонням вицабані очі
червоною китайкою затьмить?
Які ж вас дзвони одридають?
Хто проведе у Божу путь?..»
Власне оце деталізоване голосіння і є першою виразною (не враховуючи сцен битви в уяві Хмельницького на самому початку поеми) появою воїна. Це, по суті, пронизливий плач над не похованими полеглими, в якому перераховано всі значущі елементи народного поховального обряду. Характерна ознака – серед цього переліку немає релігійних обрядів, абсолютно все – це український варіант звичаєвих дій, філософія яких корениться в абсолютно універсальних культурних установках про смерть як перехід за межу, в інший бік. Правильне подолання цієї межі має обов’язково включати в себе взаємне прощання і належне пошанування тих, хто відійшов.
Образ воїна, який постає з рядків поеми наступним, хоч і менш безнадійний, але теж відносно мало оптимістичний – це чоловік, який добровільно обирає загибель, нехтуючи ласкою ворога:
«…Звелів стрельбу припинити, а тогді озвався.
– Виходь, – кае – з тої річки,
кидай косу тую
Подарую тобі життя
й шаблю золотую!
А він косить, а він косить, човен углибає.
– Я вже, – кае, – ваша милість, о життя не дбаю.
Може, вцілиш, ваша милість, в мене хоч тепер ти.
Я вже дбаю, ваша милість, щоб по-людськи вмерти».
Попри явну епічність і не менш очевидну апеляцію до легенди про козака з-під Берестечка, що був останнім з-поміж трьохсот побратимів, яких оточили на болотах біля річки Пляшевої переважаючі сили королівського війська, цей епізод має цілком історичну основу. Нею є свідчення очевидця й учасника бою про невеликий підрозділ козаків, оточений на болотах. На пропозицію здатися козаки відповіли відмовою й оборонялися до останнього. Власне, поетеса вловила момент остаточного вибору, причому в ту хвилину, коли той, хто його робить, чітко уявляє, що справжній вибір – між честю та безчестям, і перший неминуче передбачає смерть. Важливо теж, що цей вибір робиться перед людиною, яка уособлює абсолютно всю військову і символічну потугу сильнішого противника – причому у формі, яка більше нагадує виклик на двобій («Може, вцілиш, ваша милість, в мене хоч тепер ти»), ніж просто відкидання, будь-що-будь, почесної пропозиції.
Зрештою, «третє явлення» воїна, ближче до кінця поеми, – вже зовсім не від світу цього. Йдеться про сцену ворожіння на майбутнє України, коли баба-шептуха на прохання Хмельницького викликає дух полеглого за версією, викладеною у тексті поеми, в тому ж таки Берестецькому бою (насправді на Чернігівщині) Мартина Небаби, і той пророкує трагічну долю України:
«…а ще скажи про долю України?
Козак сказав:
Я ще раз хочу вмерти…»
Сам Небаба з’являється перед Хмельницьким без рук (за легендою, він втратив їх у своєму останньому бою), але в реальності поеми це ще додає глибинного жаху атмосфері. Відповіді Небаби відповідні атмосфері недоброї таємничості:
«…І три зорі дивитимуться в ясла,
І Україна ждатиме месії…
…Душа Богдана в розпачі німому
Нестиме неспокутуваний гріх…»
Та ще до моменту настання спокути Хмельницького не чекає нічого доброго – швидке і трагічне закінчення роду й відсутність спокою після смерті, втілене у легендарному викиданні з могили кісток уже покійного гетьмана.
Як видно, постаті воїна в цих уривках завжди незвичайні – починаючи від незвичайності обставин загибелі (які врешті перейшли в легенду) і закінчуючи очевидною причетністю до трансцендентних сил. Але є ще одна спільна риса: всі вони не знають спокою навіть після смерті – вони не поховані, їхні тіла обгризають вовки й обдзьобують ворони, їм не дають спокою ні чужі (що принаймні не дивно), ні свої, викликаючи їхні душі для заспокоєння своїх тривог.
А ще практично відразу спливає тема посмертного знеславлення ворогом. Плач над не похованими козаками з-під Берестечка закінчується не менш розпачливим:
«Назвуть вас зрадниками, страдники,
Імення ваше осквернять,
А раз ви зрадники, то й зрадники,
То можна й землю зарівнять,
Та не яку ж, а вашу власну,
Що ви за неї полягли!..»
Ця ж тема з’являється у сцені пророкувань Небаби:
«Не раз повстане, але всує, всує!
Чорнильну лжу породить каламар.
Усіх одурить, вольності скасує,
Задавить все підшитий лисом цар
Коли ж віднімуть у людей і мову,
Коли в Сибірах закатруплять їх…»
На такому тлі створюється враження, що козак у «другому явленні» переймається тим, щоб «по-людськи» вмерти – у значенні «вмерти так, щоб жодна жива душа не насмілилася якось спаплюжити пам’ять уже полеглого». Звідси і повне відкидання всіх мирських міркувань, включно з відмовою від монаршої милості.
Якщо звести докупи фактичне неналежне упокоєння та повторюваний мотив посмертного знеславлення, включно з руйнацією могил (це якщо поховання взагалі відбулося) і перекручуванням пам’яті про них – то, виглядає, йдеться не лише про воїнів, а й про власну неспроможність належно віддати їм останню шану. Мало того – про неспроможність захистити чесне ім’я полеглих: невипадково плач переходить у похмуре пророцтво «назвуть вас зрадниками, страдники, імення ваше осквернять…» Й отут уперше виникає підозра, чи таки про поляків, які були противниками українців в історичній битві під Берестечком, ішлося поетесі – бо при всіх взаємних претензіях поляків до українців, зрада там практично ніколи не фігурувала, поза коротким періодом звинувачування польськими правими української меншини у поразці 1939 року. Крім того, поляки не зауважені у системному знищенні українських військових поховань (історія з викиданням з гробу кісток Богдана Хмельницького належить радше до ґатунку чорних легенд) – а ось у випадку совєтської Росії профанація могил противників належала до звичайної практики. Найяскравішим, хоч далеко не єдиним у довгому ряду подібних прикладів є історія знищення цвинтаря «усусів» у Львові на Янівському цвинтарі, уламки з чиїх хрестів згодом знайшлися у підмурівках пам’ятника Лєніну перед Львівською оперою та під мощенням деяких львівських вулиць. Та й систематичне знеславлення і знецінення українських вояків за незалежність у складі всіх армій теж належало до нормальності – досить згадати потоки чорної пропаганди на адресу «петлюрівців» та «бандерівців».
І тут варто усвідомити, що власне позбавлення пам’яті про суб’єктність у редакції «през шаблю маєм права» є частиною і колоніальної парадигми, у якій підлеглий, здомінований, колонізований не може бути воїном. Він може бути тільки «зрадником» (інтересів трудового народу, не інакше), романтичним шукачем пригод без ясної цілі, може служити завойовникові шаблею – але він не може бути воїном, який бореться за своє. А в світлі геноцидних практик з українського досвіду ХХ століття наведені епітети й асоціації, які вони будять, чітко вказують на цілком в дусі геноциду як такого вбивство культури, пам’яті, ідентичності шляхом систематичного перебріхування, підкріплені загрозою репресій за відкриття правди – «віднімуть у людей і мову» не стільки в сенсі переслідувань української мови, скільки в сенсі перекриття можливостей говорити про свою правду від свого ж імені.
Яка ж доля чекає воїнів і пам’ять про них у такій парадигмі? На рівні матеріального світу – власне така, якою й описала її Ліна Костенко. Це воїн, який бореться за честь і переймається тільки тим, щоб «по-людськи вмерти», «чесно вмерти», «не зробитися зрадником» – як бійці антибільшовицької партизанки 1920-х чи Української повстанської армії. І це, зрештою, козаки під Переволочною, які билися на смерть, прикриваючи переправу гетьмана Мазепи й не розраховуючи на царську милість.
Але «чесна смерть» не гарантує поховання. Тут реєстр буде дуже довгий: починаючи від полеглих у боях часів Руїни і закінчуючи щонайменше повстанцями 1940-х, щонайбільше – тими бійцями ЗСУ, чиї тіла так і не вдалося забрати з поля бою або обміняти у ворога. І довгий перелік елементів поховальної церемонії в її універсально-звичаєвій частині підкреслює той факт, що воїни виявилися позбавлені того мінімуму, який гарантує кожна культура просто тому, що її носії – люди. Близькі й побратими цих воїнів були позбавлені можливості останнього прощання та, зрештою, горювання. А посмертно, уже не маючи можливості себе захистити, виявилися обдерті з доброго імені.
У цій парадигмі Небаба втілює власне душу вояка, яка так і не знайшла спокою. Те, що він являється своєму гетьманові з відрубаними руками, натякає на факт позбавлення можливості якось себе захистити і в принципі щось змінити – саме про це обмін фразами: «А ще скажи про долю України… – Я ще раз хочу вмерти». Це химерно перегукується з посилом з останнього листа брата Василя Кука, Ілярія: «Шкодую, що можу лиш раз вмерти зва Україну».
У випадку Небаби образ привида (тобто істоти, яка не знайшла спокою і бродить неприкаяна по світу) натякає не тільки на факт непохованості належним чином, а й на витіснення зі сфери свідомого. Небаба – це колективний «витіснений» зі свідомості, виіншований через страх асоціюватися з ним і, таким чином, накликати на себе репресії з боку ворога-тріумфатора.
Якщо звести воєдино всі подробиці, що супроводжують кожну появу теми загиблих вояків у поемі, то виявиться, що це у кінцевому підсумку – люди, яких позбавили абсолютно всього. Включно з правом посісти належне місце в колективній пам’яті нащадків і права на шану. Настільки нещадне переслідування можливе тільки у випадку, якщо після поразки наступив геноцид – а він в українському досвіді ХХ століття справді відбувася. У цьому контексті той не похований, виіншований, посмертно безкарно зганьблений воїн – не хто інший, як двійник жіночих образів у «Марусі Чурай», скалічених вічним страхом розправи і втрати своїх чоловіків. І він досі стоїть за плечима багатьох із нас… А рядки з «Берестечка» – то відкладений реквієм по ньому, якому пощастило дочекатися свого часу.
23.03.2025