Не так багато знайдеться у світі текстів «легких» (принаймні судячи з анотації) жанрів, від окремих епізодів яких тебе накриває чимось подібним на тригер історичного досвіду власного народу. Один із таких рідкісних випадків – «Людина, що підводиться» Абіра Мукерджі. Правду кажучи, беручись до цієї книжки дорогою з дослідницького семінару у Варшаві, я й гадки не мала, що насправді починаю читати текст, сповнений мимовільних алюзій і навіть тригерів до колективного досвіду моєї країни – й у контексті не лише перебування під тиском тоталітаризму та колоніалізму російського зразка, а й контактів та співпраці з західними демократіями, які тривалий час були цілком собі імперіями, просто не у Європі. Одначе це не шкодило їм переносити імперський світогляд і спосіб дій на такі ж європейські, просто східніше розташовані країни. Ця частина досвіду українців ХХ століття досі не прорефлексована та відгукується, зокрема, нерозумінням деяких кроків європейських урядів.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»
«Людина, що підводиться» Абіра Мукерджі заявлена як детектив, де дія обертається навколо пригод капітана колоніальної поліції Сема Віндгема, який разом зі своїм вірним ад’ютантом сержантом Банерджі розслідує цього разу (бо твір тільки відкриває цілу серію пригодницьких книжок) загадкове вбивство високопоставленого чиновника колоніальної адміністрації. Одначе тлом для цієї пригодницької історії є реалії колоніальної Індії та події періоду боротьби за незалежність країни – до досягнення мети залишалося трохи більше чверті століття. Зрештою, першими, на кого в цій історії падає підозра, є крило борців за незалежну Індію, які воліють відвойовувати власну державність зі зброєю в руках. Протягом більшої частини історії капітан Віндгем не лише розслідує вбивство, а й протистоїть намаганням військової розвідки таки зробити вбивцею одного з діячів збройного спротиву індійського незалежницького руху.
Застережуся: звісно, український читач може сприймати цю історію як цікавий детектив у екзотичному антуражі – зрештою, однією з ознак доброї книжки з «подвійним дном» є можливість читати її просто як цікаву історію, не заглиблюючись у глибші шари.
Одначе у моєму випадку «Людина, що підводиться» перестала бути «тільки детективом», починаючи зі сцени облави на Беноя Сена – згідно з сюжетом, підозрюваного в убивстві діяча індійського незалежницького руху. Картина, яку спостерігає капітан Віндгем, напрочуд яскрава: підрозділ вояків оточив хижку, де, за донесенням вивідачів, ховається Сен з невеликою групою соратників, і обстрілює її, повільно звужує коло. На зауваження капітана, мовляв, усередині можуть бути і просто цивільні, майор Доусон, командир облоги, холодно відповідає, що всі, хто всередині – учасники руху, отже підлягають знищенню. Врешті від того ж таки майора капітан взнає, що шансів захопити обложених живими практично немає, позаяк останню кулю вони зазвичай залишають для себе.
Подібність сценарію облав на повстанців на Західній Україні після Другої світової війни впаде в око, мабуть, кожному, хто хоч трохи знайомий з історією й антропологією цього періоду в історії українського визвольного руху. Основна різниця між книжковою облавою у виконанні британців і реальними, зафіксованими у свідченнях совєтськими облавами – в останньому випадку спілкування між облавниками відбувалося б матом, а крім безпосередніх цілей, з пів села були б убиті «за пособнічество» або ж вивезені в Сибір з тим же обґрунтуванням.
Дальша історія Сена не надто сприяє подоланню тригера – пораненого перевозять у лікарню, де добре стережуть, а пізніше, не чекаючи, поки він хоч трохи підлікується, забирають у в’язницю для допиту. Тільки на сцені допиту дежавю дещо попускає.
Одначе вражає не лише подібність механізму – зрештою, якраз її ще можна списати на певну аналогічність, з дозволу завважити, технології: якщо хочеться когось упіймати, доведеться задіювати методи стеження, влаштовувати облаву і трактувати всіх людей поруч у категоріях потенційних помічників утікача – і це не надто залежить від того, чи ти переслідуєш терориста, чи намагаєшся обезголовити національний рух.
Вражає також паралель у часі – саме тоді, коли в Індії розгорталася боротьба за незалежність, в Україні аналогічно починався черговий етап боротьби за державність. Цього разу – підпільний, втілений в Українській військовій організації. Власне облави й допити з задіянням, кажучи бюрократичною мовою, «засобів фізичного впливу», були основним способом спілкування українських підпільників та їхніх опонентів на рівні поліції, без особливої диференціації географії та ступеня демократичності тих опонентів. Так у першій половині 20-х років ХІХ ст. відбулася драма, яка стала одним із символів не лише протистояння українського визвольного руху поліційним апаратам держав, у межах чиїх кордонів опинилися українські землі після поразки боротьби за незалежність, а й поліцейського свавілля в Польщі – загибель у поліцейському арешті членкині УВО Ольги Басараб. Неповними десятьма роками пізніше її долю розділив Степан Охримович, на початку 1930-х років – крайовий провідник ОУН. Зрештою, і причиною вироку, який підпілля винесло комісарові поліції Еміліану Чехівському, було саме побиття в’язнів.
Усі наведені приклади стосуються відносин українських підпільних організацій та польської поліції між двома світовими війнами. Власне зосередження на «західному векторі» у даному разі обумовлюється не лише тією очевидною обставиною, що у російському чи совєтському випадку рівень насилля був би позамежний настільки, що перекривав би всі інші міркування, у тому числі порівняння структурних ознак. Має значення також і те, що західні імперії не ставили собі за мету переробити ідентичності своїх підлеглих – їм вистачало визнання першості і, певною мірою, вищості пришельців. В одній із книг серії про капітана Віндгема один із високопоставлених чиновників колоніальної адміністрації так і каже: ми толеруємо раджів Індії, доки вони визнають нашу владу і співають «Прав, Британіє».
Утім, зосередження на «польському векторі» теж хибує з тієї простої причини, що національна політика Польської держави між двома світовими війнами більшою мірою обумовлювалася ресентиментом внаслідок власного досвіду перебування під чужою владою й інерцією колоніальної конкуренції з українцями, ніж імперськими амбіціями в чистому вигляді.
Одначе до того, що всі перелічені епізоди стали можливими (як і масові облави совєтських спецслужб на бійців українського спротиву після Другої світової), доклалися також і західні демократії того часу, які, нагадаю, поза межами Європи були цілком собі імперіями. За принципом травматичного перенесення і завдяки досвіду Холодної війни українці звикли сприймати великі держави Заходу як демократії і принципових противників російської тюрми народів, при цьому колоніальний досвід тієї ж Індії залишається у сліпій зоні.
Хоча якраз у випадку досвіду Індії достатньо поінформованого та проникливого реципієнта очікує епізод, близький до сили символу. Мабуть, кожен, хто дивився на мапу кордонів України, звертав увагу на коротку пряму лінію, яка становить основну частину протяжності українсько-польського кордону. Це так звана «лінія Керзона». Її автор, лорд Керзон, свого часу був віцекоролем Індії. Й ось тут уже варто згадати манеру англійців проводити кордони колоній, як іронізував Жуль Верн, «з поміччю лінійки та косинця», яка після закінчення європейського колоніального панування вилилася в ряд трагічних етнічних конфліктів. У випадку лінії Керзона це призвело до трагедії українського Закерзоння, яке стало ареною запеклого протистояння Української повстанської армії та польського уряду, чиї українські мешканці були виселені на північний захід Польщі.
І ця історія, химерно пов’язуючи досвід таких віддалених країн, як Україна та Індія, нагадує про те, що не останню роль в тому, що українці були змушені заходити на нове коло боротьби за державність, відіграла позиція західних країн, в тому числі Британії. Власне десь на етапі цього елемента химерної міжкультурної складанки до тригера доєднується ще й певний ресентимент відносно того ж таки західного світу.
Цей ресентимент пробивається, якщо пам’ятати про роль західних демократій у падінні української незалежності сто років тому, що коштувало українцям мільйонних жертв протягом усього ХХ століття. Річ у тому, що завдяки позиції Франції, яка прагнула передусім за всяку ціну не допустити відновлення Німеччини та створити «санітарний кордон» проти більшовизму й Англії та яку загалом мало що цікавило поза питанням безпеки морських шляхів, Україна фактично лишилася наодинці з двома російськими імперіалізмами –монархічним та більшовицьким. Як засвідчила Лондонська декларація 1919 року, з усіх підкорених Російською імперією народів, великі держави Заходу визнавали права на незалежність фактично тільки за двома – Польщею та Фінляндією. Решті довелося вибирати між підкоренням Російській імперії або ж безперестанною боротьбою проти неї. Зрештою, зближення після Другої світової війни українського визвольного руху з західними урядами було спричинене тим фактом, що саме вони виявилися противниками СРСР. Утім, усе це нагадує про просту істину – що суть певних речей залишається незмінною незалежно від різниць конкретних ситуацій. І географічна віддаль та культурні відстані між Індією, чиї реалії описує книга, та Україною, з чиєю історією перегукуються окремі деталі, це лише підтверджують.
Утім, повертаючись до сюжету «Людини, що підводиться», варто завважити, що на тлі детективного сюжету постійно проступають аж надто характерні деталі. Передусім, двоє головних героїв являють собою два відносно частих типажі, які формуються у своєрідній «зоні контакту» колонізаторів з колонізованими, причому кожен із них належить до своєї сторони з двох конфліктуючих.
Головний герой, капітан Віндгем, репрезентує собою «чесного колонізатора». Цей типаж, з одного боку, не завжди зчитує свої привілеї, хоча при цьому його коробить картина того, як його співвітчизники користуються цими привілеями на побутовому рівні. У будь-якому разі, він не вважає місцевих принципово нижчими, доволі послідовно наполягає, що правила звичайної порядності, не кажучи вже про закон, стосуються всіх рівною мірою, і часто-густо справді допомагає колонізованим та навіть виявляється готовим їх вислухати – принаймні до певної межі.
Натомість сержант поліції, товариш і підлеглий Віндгема Банерджі являє собою втілення типажу діяча легального сектора замалим не в його класичній формі. Навіть його логіка, яку він артикулює кілька разів за роман – «незалежній Індії будуть потрібні поліцейські», отже вони мають звідкись взятися і, бажано, мінімально підготовлені до свого фаху.
Основна проблема обох типажів полягає в тому, що у ситуації принципового конфлікту вони опиняються в ролі ізгоїв, щонайменше підозрюваних. Завдяки цьому принципу Віндгем псує відносини з керівником військової розвідки майором Доусоном, а Банерджі після відмови звільнитися з поліції стає вигнанцем з родинного дому. Не дивно, що зрештою вони знімають квартиру на двох, чим, по суті, кидають виклик прийнятим на той час нормам суспільної поведінки.
Утім, ця подібність не здатна нівелювати більш виразні свідчення об’єктивної живучості тла «колонізатор – колонізований». Наприклад, протягом усього тексту англійські офіцери не можуть вимовити імені Сурендраната, яке дали йому батьки, і він фігурує під калькою «не здавайся» (англійською – surrender not).
Звертає на себе увагу і той факт, що головний герой закінчив цілком рядовий, нічим не видатний англійський пансіонат, тоді як сержант-індієць, випускник Кембриджа, не може претендувати на офіцерську посаду через своє походження. Загалом життєвий досвід і своєрідне резюме основної частини англійців нагадують про просту і скорботну істину реальності підкорених народів – його представники мусять бути ідеальними для того, щоб стати бодай на першу після завойовників сходинку суспільної драбини. Ця реальність зазвичай полишає свій слід у вигляді нездорового ідеалізму, який ще довго після визволення переслідує колишніх невільників.
Частина подробиць сюжету нагадує про соціально-економічний вимір підлеглого становища – і цей момент у контексті українського досвіду апелює радше до реалій 1990-х. Це передусім про реалії маленького містечка неподалік Калькутти, куди прибувають головні герої і де всім заправляє власник фабрики – по суті, місцевий олігарх Джеймс Бучан. Чим не матеріал для порівняння з промисловими містечками, де підприємство, на якому тримався добробут і життєві перспективи його мешканців, опинялося у руках олігарха, пов’язаного з Москвою?
Зрештою, момент відкриття справжнього убивці, точніше натхненника злочину, змушує згадати улюблений прийом будь-якої колоніальної пропаганди, який є принциповим елементом колоніального світогляду – уявлення про принципову моральну вищість колонізаторів, яка протиставляється начеб «низьким інстинктам» колонізованих. Адже мотивацією злочину є факт нешлюбної дитини від місцевої жінки в одного з перших осіб колоніальної адміністрації. І те, що до цього факту добиралися через свідчення проституйованих місцевих дівчат, якими користувалися високопоставлені урядовці колоніальної адміністрації, відкриває двері до ще однієї теми, тісно пов’язаною з колоніальністю, – а саме долі жінок підкореного народу і традиції передавати трагедію колонізованих саме через трагедію жінок, спокушених, а то й збезчещених представниками колонізаторів.
Усі ці аспекти поступово розгортаються перед очима Віндгема, шокованого тим фактом, що через потребу зберегти англійське домінування в Індії, а отже мінімально пристойне реноме колонізаторів, справжній винуватець ніколи не буде покараний. І так парадоксальним чином можна ствердити, що заголовок повісті натякає не лише на Беноя Сена, який називає себе «людиною, що підводиться» під час допиту, а й на самого Віндгема, якому доводиться вибирати між відчуттям власної вищості просто за рахунок походження і усвідомленням суті речей.
13.06.2025