Мамі в Польщі, чи її найдорожчій тіні¹.
І.
…І одразу чую запитання: «Звідкіля це – МИ?!». Запитання, певною мірою, – слушне. Його ставлять мені євреї, яким я завжди тлумачив, що я – поляк, а тепер поставлять його поляки, для яких я – у переважній більшості – є і залишаюся євреєм. Ось відповідь і для одних, і для інших.
Я – поляк, бо мені так подобається. Це – моя цілком приватна справа, про яку я не маю наміру звітувати, пояснювати щось, роз’яснювати чи обґрунтовувати. Я не ділю поляків на «вроджених» і «невроджених», залишаючи це вродженим і невродженим расистам, рідним і нерідним гітлерівцям. Я ділю поляків, як і євреїв, як і інші народи, на розумних і дурних, чесних і злодіїв, інтелігентних і тупих, цікавих і нудних, скривджених і тих, хто кривдить, джентльменів і не-джентльменів тощо. Також я ділю поляків на фашистів і антифашистів. Ці два табори, звісно, не є однорідними – кожен з них переливається відтінками кольорів з різним ступенем насиченості. Але лінія поділу точно існує, і незабаром її можна буде провести цілком чітко. Відтінки залишаються відтінками, але сам колір цієї лінії стає яскравішим і конкретним способом поглиблюється.
Я міг би сказати, що в політичній площині я поділяю поляків на антисемітів і антифашистів. Бо фашизм – це завжди антисемітизм. Антисемітизм є міжнародною мовою фашистів.
ІІ.
Якби все ж таки довелося обґрунтовувати свою національність, а точніше – національні почуття, то я – поляк з найпростіших, майже примітивних причин, здебільшого раціональних, частково ірраціональних, але без «містичного» присмаку. Бути поляком – це ані честь, ані гордість, ані привілей. Так само як із диханням. Я ще не зустрічав людину, яка пишалась би тим, що дихає.
Поляк – бо народився в Польщі, виріс, виховувався, навчався, бо в Польщі я був щасливим і нещасним, бо з вигнання хочу неодмінно повернутися до Польщі, навіть якщо б деінде мені були гарантовані райські насолоди.
Поляк – бо через сентиментальний забобон, який не можу пояснити жодним міркуванням чи логікою, прагну, аби після смерті мене поглинула й увібрала польська земля, а не якась інша.
Поляк – бо так мені вдома, в родинному колі, по-польськи сказано; бо мене там з немовлячого віку польська мова виплекала; бо мама навчила мене польських віршів і пісень; бо коли настало перше поетичне виверження, відбулося воно польськими словами; бо те найважливіше, що сталося в житті – поетична творчість – просто немислиме жодною іншою мовою, хай би як я нею досконало не володів.
Поляк – бо польською я зізнавався в трепеті першого кохання і польською бурмотів про його щастя й бурі.
Поляк також тому, що береза і верба мені ближчі, ніж пальма й кипарис, а Міцкевич і Шопен дорожчі за Шекспіра і Бетховена. Дорожчі з причин, яких я знову ж таки не можу обґрунтувати жодною логікою.
Поляк – бо я перейняв від поляків певну кількість їхніх національних вад. Поляк – бо моя ненависть до польських фашистів більша, ніж до фашистів інших національностей. І я вважаю це дуже серйозною рисою моєї польськості.
Але передусім я – поляк, бо мені так подобається.
ІІІ.
На це чую голоси: «Гаразд. Але якщо ти – поляк, то чому тоді "Ми, ЄВРЕЇ?"». Ось вам відповідь: ЧЕРЕЗ КРЕВНІСТЬ. – «Отже, расизм⁈» – Ні. Зовсім не расизм. Навпаки.
Існує два види крові: та, що в жилах, і та, що з жил. Перша – це тілесний сік, отож її дослідження належить фізіологам. Хто ж цій крові приписує якісь інші, окрім органічних, особливі властивості й таємничі сили, той, як ми бачимо, зрештою обертає міста на згарища, знищує мільйони людей і, врешті – як ми ще побачимо! – накликає різанину на власний же народ.
А друга кров – це саме та, яку теперішній вождь міжнародного фашизму виливає з людства, щоб задокументувати тріумф своєї юхи² над моєю юхою – це кров невинно вбитих мільйонів людей, кров не схована в артеріях, а виявлена. Такої повені мученицької крові ще не знало людство від віків вічних, і кров євреїв (не «єврейська кров») тече найширшими й найглибшими струменями. Почорнілі ці потоки вже зливаються в бурхливу, пінисту ріку – І В ЦЬОМУ НОВІТНЬОМУ ЙОРДАНІ ПРИЙМАЮ Я ХРЕЩЕННЯ НАД ХРЕЩЕННЯМИ: КРИВАВЕ, ГАРЯЧЕ, МУЧЕНИЦЬКЕ БРАТЕРСТВО З ЄВРЕЯМИ.
Прийміть мене, Браття, до цієї почесної спільноти Невинно Пролитої Крові. До цієї громади, до цієї Церкви я хочу віднині належати.
Цей СТАТУС – статус Iudaeus Doloris Causa³ – хай буде наданий польському поетові народом, який його породив. Не за якісь заслуги, бо перед вами я їх не маю. Буду вважати це авансом і найвищою нагородою за ті кілька польських віршів, які, можливо, переживуть мене, і пам’ять про які буде пов’язана з моїм ім’ям – ім’ям польського єврея.
IV.
На пов’язках, які ви носили в гетто, була намальована зірка Давида⁴. Я вірю в таку майбутню Польщу, у якій ця зірка – з пов’язок – стане однією з найвищих відзнак, що вручатимуться найвідважнішим польським солдатам і офіцерам. Вони носитимуть її з гордістю на грудях, поруч зі стародавньою Virtuti Militari⁵. Буде й Хрест Гетто – назва глибоко символічна. Буде й Орден Жовтої Латки – почесніший за більшість дотеперішніх блискучих відзнак. І буде у Варшаві і в кожному іншому польському місті збережено, зафіксовано й законсервовано фрагменти гетто в незмінному вигляді – такому, в якому ми його застанемо, у повному жахітті згарища й руйнування. Ми обгородимо ці пам’ятки – ганьбу наших ворогів і славу наших замучених героїв – ланцюгами, вилитими з трофейних гітлерівських гармат, а між залізні ланки щодня будемо вплітати живі квіти, аби навіки залишалася живою пам’ять прийдешніх поколінь про знищений народ, і як ознака того, яким назавжди живим є наш біль за нього.
До храму національної пам’яті додасться ще один.
Ми будемо водити туди дітей і розповідати про найстрашніше в історії світу людське мучеництво. У центрі цього пам’ятника, чию трагедію підкреслюватимуть сучасні, дай Боже, Скляні Будинки⁶ відбудованого міста, горітиме вічний вогонь. Перехожі зніматимуть перед ним капелюхи.
А християнин – перехреститься…
Тож ми із гордістю, з жалобною гордістю будемо носити це звання, що затьмарює всі інші – звання Польського Єврея… Ми, що дивом і випадково залишилися живі. З гордістю?
Скажімо краще: зі скорботою і пекучим соромом. Бо дісталося воно нам за вашу муку, за вашу покуту, Спасителі!
…Тож, можливо, не «Ми, євреї польські», а «Ми, привиди, ми, тіні замордованих братів наших, євреїв польських»…
V.
Ми, польські євреї… Ми, вічно живі – тобто ті, що загинули в гетто і таборах, і ми, привиди – тобто ті, що з-за морів та океанів повернемося до країни й будемо бродити серед руїн із цілком збереженими тілами та примарністю ніби-збережених душ.
Ми – правда могил, і ми – ілюзія існування, ми – мільйони трупів і кільканадцять, може кількадесят тисяч ніби не-трупів; ми – безмежно велика братська могила; ми – кіркут⁷, якого історія ще не бачила й не побачить.
Ми – задушені в газових камерах⁸ і переварені на мило⁹, яким не змиєш ані слідів нашої крові, ані тавра гріхів світу перед нами.
Ми, чиї мізки розбризкувалися по стінах наших убогих домівок і по мурах, під якими нас масово розстрілювали тільки за те, що ми – євреї.
Ми – Голгофа, на якій міг би вирости непрохідний ліс хрестів. Ми, які дві тисячі років тому дали людству одного невинно страченого Римською імперією Сина Людського, й однієї тієї смерті було досить, аби він став Богом.
Яка релігія виросте з мільйонів смертей, тортур, принижень і останнього відчаю розп’ятих рук?
Ми – Шльоми¹⁰, Срулі¹¹, Мошки¹², пархаті, бейліси, ґудлаї¹³ – ми, чиї імена й прізвиська перевершать у гідності звучання всіх Ахіллесів, Хоробрих і Річардів Левове Серце.
Ми – знову в катакомбах – у «бункерах» під бруківкою Варшави, чалапаємо у смороді стічних вод, на подив наших товаришів – щурів.
Ми – з карабінами на барикадах, серед руїн наших розбомблених з неба домівок; ми – солдати свободи і честі…
«Йонек, іди на війну!»¹⁴ Пішов, шановні панове, і загинув за Польщу.
Ми, для яких «твердинею був кожен поріг»¹⁵ кожного дому, що валився на нас.
Ми, польські євреї, здичавілі в лісах, що годували переляканих дітей наших корінцями й травою, ми – плазуючі, зачаєні, насторожені, з якоюсь, дивом здобутою чи за великі гроші випрошеною, старосвітською дубельтівкою…
Ми – Йови, ми – Ніоби¹⁶, ми на покуті за сотні тисяч наших єврейських Урсулок¹⁷…
Ми – глибокі ями, повні розтрощених, розчавлених кісток і скручених, вкритих рубцями решток тіл.
Ми – крик болю! Крик такий протяжний, що його почують найдальші віки. Ми – завивання, ми – хор, що голосить надмогильне «Ель моле рахмім...»¹⁸, яке століття наступному століттю передаватиме.
Ми – найвеличніша в історії купа кривавого перегною, яким підживили Польщу, аби тим, хто нас переживе, краще смакував хліб свободи.
Ми – макабрична резервація, ми – останні могікани, недобитки різанини, котрих якийсь новий Барнум¹⁹ може возити по світу, сповіщаючи на строкатих афішах: «Неймовірне видовище! The biggest sensation in the world!²⁰ Польські євреї – живі й справжні!». Ми – Кабінет Жаху²¹, Schreckenskammer²², Chambre des Tortures²³! «Осіб зі слабкими нервами просимо вийти із зали!».
Ми, що над ріками заморських країн сидимо і плачемо, як колись над ріками Вавилонськими²⁴. По всьому світу Рахіль ридає за дітьми своїми, та їх немає²⁵! Над Гудзоном, над Темзою, над Євфратом, Нілом, Гангом і Йорданом блукаємо ми розпорошені, вигукуючи: «Вісло! Вісло! Вісло! Мамо рідна! Сіра Вісло²⁶, не від вранішнього сонця рожева, а від крові!».
Ми, що навіть могил дітей своїх і матерів не знайдемо – так вони в кілька шарів укладені, так широко по всій вітчизні розпростерлося це суцільне поховання! І не буде означеного місця, де б ти міг квіти покласти, але наче сіяч зерно будеш розкидати їх широким розмахом рук. Можливо, втрапиш випадково.
Ми, польські євреї… Ми – легенда, кров’ю і слізьми просякнута. Хтозна, чи не доведеться її писати біблійними рядками: «…коли б рильцем залізним та оливом в скелі навіки вони були витесані!» [Книга Йова, 19:24]²⁷. Ми – апокаліптичний період історії. Ми – Плач Єремії²⁸:
…«Лежать на землі на вулицях рядом юнак та старий. Попадали діви мої та мої парубки від меча, – Ти побив їх в день гніву Свого, порізав, не мав милосердя.…» [Плач Єремії, 2:21].
…«життя моє в яму замкнули вони, і каміннями кинули в мене. Пливуть мені води на голову, я говорю: „Вже погублений я!“ Кликав я, Господи, Ймення Твоє із найглибшої ями, Ти чуєш мій голос, – не заховуй же вуха Свого від зойку мого, від благання мого! Ти близький того дня, коли кличу Тебе, Ти говориш: „Не бійся!“ За душу мою Ти змагався, о Господи, життя моє викупив Ти. Ти бачиш, о Господи, кривду мою, – розсуди ж Ти мій суд! Усю їхню помсту ти бачиш, всі задуми їхні на мене, Ти чуєш, о Господи, їхні наруги, всі задуми їхні на мене, мову тих, що повстали на мене та їхнє буркотіння на мене ввесь день. Побач їхнє сидіння та їхнє вставання, – як завжди глумлива їхня пісня! Заплати їм, о Господи, згідно з чином їхніх рук! Подай їм темноту на серце, прокляття Твоє нехай буде на них! Своїм гнівом жени їх, і вигуби їх з-під Господніх небес!» [Плач Єремії, 3:53-66]
*
Стоїть над Європою велетенський і постійно зростаючий примарний Скелет. В порожніх очницях його палає вогонь небезпечного гніву, а пальці стиснулися в кістлявий кулак. І Він – наш Вождь і Диктатор – буде диктувати нам наші закони й бажання.
Лондон, 1944.
Переклад з польської мови – Світлани Бреславської
[Julian Tuwim, «My, Żydzi polscy» // Nowa Polska, tom III, zeszyt 8, sierpień 1944, Londyn.]
___________________
¹ Мамі в Польщі чи її найдорожчій тіні – Юліан Тувім на момент написання цього тексту перебував у Сполучених Штатах Америки, куди дійшла інформація про триваючий Голокост європейських євреїв. Не знав у той час про долю своєї матері. Аделя Тувім (1872–1942) до початку Другої світової війни жила в Отвоцьку в центрі лікування неврозів, так званій Зофіївці. Під час війни як приватна пацієнтка жила за межами гетто, ймовірно, на вулиці Цегляній, а потім на Реймонта 1 (тепер 7). Під час ліквідації гетто у серпні 1942 вона була схоплена нацистами і вбита, а тіло викинули з вікна. Поховали її на власній ділянці. Після війни син перепоховав її на цвинтар у Лодзі, присвятив матері вірш «Мама» [прим. пол. ред.].
² Юха – жарг. кров (від «юшка») [прим. пер.].
³ doloris causa (з лат. doloris – страждання; causa – причина) – гра слів, що відсилає до академічного почесного звання doctor honoris causa, яке присуджується за заслуги, але без виконання академічних вимог, необхідних для здобуття наукового ступеня доктора [прим. пол. ред.].
⁴ Зірка Давида – інша назва Маґен Давид (Щит Давида); один із єврейських символів, що складається з двох накладених один на одного трикутників, які утворюють шестикутну зірку. Під час Голокосту осіб єврейського походження змушували носити на одязі єврейські символи, зокрема нашивати зірку Давида або носити пов’язки із зіркою. Обов’язок носити ці відзнаки був частиною німецької політики сегрегації та стигматизації євреїв, що мала на меті їхнє виключення з неєврейського суспільства та піддання дискримінації; це також полегшувало переселення до гетто й, зрештою, до таборів смерті. У нацистських таборах особи єврейського походження додатково позначалися жовтим трикутником, який разом із трикутником, що означав категорію в’язня (наприклад, політичний, кримінальний, гомосексуальний), утворював зірку Давида [прим. пол. ред.].
⁵ Virtuti Militari (лат. за військову доблесть) – найвища польська військова відзнака, заснована у 1792 році [прим. пол. ред.].
⁶ Скляні Будинки – відсилання до роману Стефана Жеромського «Провесінь» (Przedwiośnie), у якому «скляні будинки» (охайні, сучасні, вітчизняного виробництва, призначені для раніше збіднілих верств населення) символізують бачення майбутньої, вільної Польщі, у якій прогрес служить рівності та соціальній справедливості [прим. пол. ред.].
⁷ У цьому контексті слово „kirkut” – це польське позначення єврейського кладовища. Автор використовує метафору: євреї, що загинули, самі стали кладовищем – таким, якого не бачила і не побачить історія через масштаб трагедії.
⁸ Газова камера – пристрій для вбивства людей отруйним газом. Вбивство газом (зазвичай препаратами на основі ціаністого водню, наприклад Циклоном B) було одним зі способів масового винищення, які застосовували нацисти під час Другої світової війни. Спочатку нацисти використовували отруйні властивості автомобільних вихлопів, убиваючи ними в межах акції T4 німецьких дітей з явними вадами розвитку, які перебували в закладах опіки, а згодом і дорослих із розумовими вадами чи психічними захворюваннями (за оцінками, таким чином було вбито близько 300 тисяч осіб, спочатку громадян Німеччини та Австрії, а згодом і Польщі з територій, окупованих Третім Рейхом). Із 1942 року, після завершення акції T4, залучений до неї персонал і обладнання були перенаправлені до концентраційних таборів і таборів смерті. Отруйні гази застосовували спочатку в вантажівках (уперше – в лютому 1942 року, коли було вбито близько 4 тисяч ромів і близько 4 тисяч євреїв), згодом у приміщеннях, які вже існували (наприклад, у підвалах замків), а з часом – у спеціально збудованих приміщеннях, що імітували лазні [прим. пол. ред.].
⁹ Переварені на мило – твердження, що нацисти використовували тіла вбитих під час Голокосту для масового виготовлення мила, є широко розповсюдженим переконанням, яке виникло ще під час самих подій. Проте історичні дослідження, проведені після війни, не підтвердили існування фабрик, що виробляли мило з людського жиру під час Другої світової війни. Інформація про таке мило з’явилася також у збірці «Медальйони» Зофії Налковської. У 2006 році слідство Інституту національної пам’яті підтвердило, що в згаданому в «Медальйонах» анатомічному інституті дійсно готували з тіл в’язнів препарати (кістки, черепи) для студентів-медиків, а також мийний засіб з жиру. Проте не було виявлено жодних доказів масового чи комерційного характеру цього виробництва [прим. пол. ред.].
¹⁰ Шльома, Шльоме – форма імені Соломон.
¹¹ Сруль – форма імені Ізраїль, іноді вживалася як зневажливе позначення євреїв.
¹² Мошко – форма імені Мойсей, іноді також вживалася як зневажливе позначення євреїв.
¹³ Пархаті, бейліси, ґудлаї – зневажливі назви євреїв. («Бейліси» – натяк на справу Бейліса, використовується як образлива узагальнена назва; «ґудлай» – польський сленг для принизливого означення євреїв).
¹⁴ «Йонек, іди на війну!» – вислів, популярний у першій половині ХХ століття. Йонек – зменшувальна форма імені Йонаш або Єгошуа, тут означає людину єврейського походження. У цей період була популярна пісня під назвою «Йонек на війні» або «Йонек з карабіном», автором якої, ймовірно, був Болеслав Норскі-Ножиця (1904–1943, справжнє ім’я – Вольф Ножиця). Існує припущення, що інспірацією цього вислову міг бути вірш Марії Конопніцької «А як пішов король…» [прим. пол. ред.].
¹⁵ «Твердинею був кожен поріг» – цитата з другої строфи поетичного твору Марії Конопніцької «Рота».
¹⁶ Ніоба – героїня грецької міфології, про долю якої згадується, зокрема, в Іліаді Гомера й Антигоні Софокла; символ материнського відчаю й невтішного горя. Ніоба була однією з нащадків Зевса, дружиною царя Фів. Вона мала багато дітей і пишалася цим, вважаючи себе вищою за інших матерів із меншим потомством. Коли вона публічно образила одну з богинь – Лето, матір Артеміди й Аполлона – та наслала на неї своїх дітей, які вбили всіх синів і дочок Ніоби. Від горя і розпачу Ніоба була перетворена Зевсом на камінь, що й далі плакав. В літературі – образ Матері-страдниці.
¹⁷ Урсула Кохановська (1575–1578) – донька поета Яна Кохановського та Дороти Подльодовської, героїня жалобної поезії, написаної батьком після її передчасної смерті. Найвідоміші Трени, присвячені Урсулі, – це Трен VII («О, нещасні прикраси, жалюгідний одяг…») та Трен VIII («Великий смуток залишила ти в моєму домі…»).
¹⁸ «Ель моле рахмім» – правильна форма: «Ель мале рахамім» (івр. «Боже, сповнений милосердя»); передача Тувіма ближча до вимови євреїв-ашкеназі. Початок єврейської молитви за померлих у юдейській традиції.
¹⁹ Фінеас Тейлор Барнум (1810–1891) – американський шоумен, бізнесмен і політик, відомий тим, що пропагував відомі містифікації та заснував цирк Barnum & Bailey. Вважався батьком сучасної реклами і одним із найвідоміших шоуменів-менеджерів індустрії фрік-шоу. Був також письменником, видавцем і філантропом, хоча про себе казав: «За професією я шоумен ... і вся позолота не зробить з мене когось іншого». За словами його критиків, його особистою метою було «набити грошима власні скрині». Саме йому приписують авторство прислів'я «Щохвилини народжується лох».
²⁰ The biggest sensation in the world! (англ.) – Найбільша сенсація у світі!
²¹ Кабінет Жаху – ймовірно, посилання на Chambers of Horror (англ. – Палати Жаху), як називалася одна з експозицій музею воскових фігур мадам Тюссо, де можна було побачити зображення відомих у XIX столітті вбивць і розбійників [прим. пол. ред.].
²² Schreckenskammer (нім.) – кімната жаху.
²³ Chambre des tortures (фр.) – кімната тортур.
²⁴ «Над річками Вавилонськими, – там ми сиділи тай плакали, коли згадували про Сіона!» – посилання на початкові слова Псалма 137 з біблійної Книги Псалмів, описує смуток і тугу євреїв, вигнаних у Вавилон після зруйнування Єрусалима у 586 р. до н.е.
²⁵ «Рахіль плаче за дітьми своїми, не хоче потішена бути за діти свої, – бо нема їх…» – посилання на слова з Книги пророка Єремії (Єр 31:15), які виражають жаль і розпач символічної матері єврейського народу через втрату своїх дітей, мешканців Північного Ізраїльського царства, захопленого асирійцями й переселеного до Месопотамії. Символічна Рахіль була біблійною дружиною патріарха Якова, матері 12 синів, чиє потомство склало 12 племен Ізраїлю.
²⁶ Сіра Вісла – вислів зустрічається, зокрема, у відомій довоєнній пісні «На сірому березі Вісли», текст до якої написав Анджей Власт (1895–1942 або 1943), справжнє ім’я – Густав Баумріттер [прим. пол. ред.].
²⁷ Цитати зі Старого Заповіту подаються з Біблії в перекладі на українську мову Івана Огієнка [прим.пер.].
²⁸ Плач Єремії – одна з книг Старого Заповіту, складається з п’яти поем, написаних під впливом облоги та знищення Єрусалима у 587/586 р. до н.е. Книгу читають під час релігійних свят, зокрема на Тіша бе-Ав – день жалоби за зруйнованим Храмом Єрусалимським.
20.08.2025