На пам'ять

Джеймс Гетфілд, який має декілька сотень гітар, серед них виділяє одну – вона особлива для нього. Ця гітара зроблена з дерев’яних дверей гаража, в якому група проводила свої репетиції в Ель-Серріто. Тут Metallica написала деякі зі своїх найвідоміших композицій – наприклад, «Ride the Lightning» і «Master of Puppets». Коли власники вирішили знести гараж, Гетфілд попросив їх віддати йому декілька кавалків того дерева і звернувся до знаменитого гітарного майстра Кена Лоуренса, щоби зробити з цього матеріалу гітару.

Не всі з нас мали і мають таке яскраве творче життя, як Гетфілд, та й дошка, цегла, чи камінь як пам’ять про щось пасує не всім. Частіше як пам'ять про щось (фотографії – це очевидно, якщо вони є, і це трохи інше) ми зберігаємо щось зовсім банальне – наприклад, значок «юний собаковод», квиток на футбольний матч чи грамоту зі школи комбайнерів. Це не сувеніри, мова не йде про туризм і речі, які мають нам нагадати, що ми були, бачили Київ, Париж чи Радехів. Плюс усі ці «вироби на пам'ять про» промислово штампують на продаж, навіть якщо їх і роблять вручну, кустарним способом, мова про сотні, тисячі штук. Ні, це інше – це один екземпляр, і він наш, тільки наш.

«Наш» – тому що з цим пов’язана якась історія нашого дитинства чи юності, це наше прожите, це не було миттєво, тривало, цього більше не буде, це вимагало зусиль. І найголовніше – з цим пов’язані переживання, емоції, нерви. Книжки, музика, зустрічі, мандри і люди, події. Навіть буденне: класика жанру – я пам’ятаю свої перші левіси, як тоді говорили, як діставав, купував, переплачував і, звичайно, на дотик, всі найменші деталі цих джинсів, оригінал це чи ні, як вони носились і протирались. Мої діти – ні: для них це одяг, буденність, пішов і купив.

Тепер уявіть собі, що все, що з вами було цікавого, небуденного, що викликало ваш сміх, сльози, радість і смуток, відбулось не тут, а у віртуальному світі. Ваші спогади, ваші флешбеки, перемоги, поразки – вони всі в інстаграмі, фейсбуку, тік-тоці, всі сторіз, рілз. Ви втратили сон, бо вам не поставили лайк – якась вподобайка, точніше відсутність її, зіпсувала вам настрій на рік наперед, у вас драма, бо це набрало мало переглядів. Яку таку ностальгію, і власне за чим, можуть, могли б відчувати ті, хто дитинство провів у телефоні? Так, у цих дітей є життя в реальному світі, офлайн, тільки у боротьбі за їхню увагу воно не те що поступається, а безнадійно програє цьому шалено швидкому, яскравому, насиченому образами й інформацією, але абстрактному світу, що там, за екраном, онлайн.

При тому всі знають і розуміють, принаймні дорослі, що інтернет – це фантастично корисний інструмент. Я не говорю про такі очевидні речі, як пошук інформації чи здійснення закупів чогось такого, про що ми ще вчора не мали уяви, що воно навіть існує. Але потрібно вміти ним користуватись, потрібно знати і розуміти, що ми маємо справу зі світом таким, яким він є, а не таким, яким він має бути. Зафіксувати у часі й відтворити зображення та звук технічно можливо – але запах і аромат неможливо.

Так, ми можемо читати книжки і дивитися старі фотографії, фільми, слухати музику – знову пройтися коридорами пам’яті, ніби вернутися назад. Ніби – бо не можемо відчути той смак, звук тих колонок S-30, а потім і S-90, вдихнути той запах, зробити ковток.

Перші львівські «гарячі собаки» з «корейською морквою», які продавалися на вулиці, – я пам’ятаю це смак, цей кулінарний шедевр миттєво поверне вас у 1990-ті роки. Перше приватне кафе «Хлібосол», перше італійське морозиво і «Кастелярі», перша піца в піцерії навпроти вокзалу, «мандрики» (українська піца) – нічого цього більше немає, немає фізично цих закладів. Є американський ресторан швидкої їжі, Макдональдс – я пам’ятаю, як вперше зайшов, які там черги стояли, коли його відкривали. Це відкриття – от воно: «справжній американський ресторан», справжній фастфуд, смак тих булок, цю льодяну кока-колу я не забув, хоча це не моє і я там не буваю. Мої діти, яких я водив на ці happy meals, де були іграшкові набори, – вони були там і ще будуть енну кількість разів, бо це їхнє, ця їда їм заходить, – так не пам’ятають.

Зараз літо. Його так мало залишилось… І коли я дивлюсь на дітей у своїм дворі, які буквально всі канікули сидять на лавці у затінку в своїх телефонах, хлопці, дівчатка деколи танцюють і записують все це на відео, мені хочеться крикнути: дітворо, це не літо – це ваше дитинство пролітає. Поїдьте на річку. Скупайтеся. Відчуйте той камінь у вас під ногами, пісок, течію, воду. Відчуйте цей вітер, коли ти виходиш з води. І не знімайте все це – відкладіть телефон, дайте шанс власній пам’яті, своїм відчуттям. Просто живіть, будьте тут і тепер, проживаючи мить, відчуваючи, як це – жити насправді своє власне життя.