Усвідомлення буття

Цей вірш, певно, найбільш парадоксальний з усього, написаного поетами-вояками та ветеранами українських армій. Основним джерелом парадоксу є разючий контраст між ситуацією – особистою та громадською – автора та настроєм тексту. «Непереможність» Юрія Дарагана починається зі строфи:

Ні, не ув’язнити вільного вірла,

Вже не задушити буйного зерна!

З радісним припливом нових поколінь

Все чорніш і більша (наша) грізна тінь!

Ми робили чудо, втілювали міт

І співали діти в селах «Заповіт»!

Хто, ну хто нам вирве з серця буйний гнів,

Що вогнем пожежі край мій запалив?!

Ці слова були написані у 1924 році, коли автор уже хворів на сухоти, які у 1926-му його 32-річного зведуть у могилу. Заразився він у таборі для інтернованих українських вояків у Каліші, де перебував до 1923 року. Станом на 1924-й жив у Чехословаччині, де навчався в Українському вищому педагогічному інституті – і вже, найімовірніше, був свідомий своєї хвороби. А надзвичайно скромне життя студента-емігранта не сприяло загалом здоров’ю.

Його ситуація як військового, нехай і колишнього, та свідомого українця теж була зовсім нерадісна. Армія, в рядах якої він пройшов три роки боротьби за державність, програла цю війну, тисячі його товаришів полягли на полях боїв, загинули від тифу чи потрапили до рук чекістів. Ще частина померли від ран та хвороб у таборах для інтернованих, де українські вояки й офіцери опинилися після того, як Польща підписала сепаратне перемир’я з більшовиками у жовтні 1920 року й українці позбулися останнього союзника. У цій ситуації Юрій Дараган не те що не міг розраховувати на мінімальну належну пошану та матеріальну підтримку – у будь-якій країні він був чужинцем, пришельцем невідомо звідки і чому. Та найгіршим був крах усіх надій і спостереження, нехай віддалені, за тріумфом ворога та підкоренням країни, за волю якої він з товаришами бився протягом трьох років.

Юрій Драган

На цьому тлі зовсім не виглядали б дивними сумні нарікання (зрештою, всім відомий і обридлий підкреслено жалісливо-трагічний тон, який подекуди вважають мало не однозначною ознакою патріотизму, чи бодай епічний образ останнього рубежу, змальований Юрієм Липою), але тут більше схоже на різке усвідомлення якогось прихованого змісту всього, що відбувається. Причому цей зміст настільки важливий, що перекриває всі очевидні причини не те що для смутку, а для просто-таки відчаю.

Виникає запитання – в чому секрет? Що за загадкове євшан-зілля знайшов Юрій Дараган майже на порозі смерті? Якщо перечитати текст, то виникає враження, що поет захопив момент власного захоплення величчю пережитого ним самим і миттєве усвідомлення, що спадщина тих буремних років не мине просто так. Утім, можливе й інше тлумачення – в майже безнадійній особистій та вже справді безнадійній державній ситуації автор вірша просто шукав точку опори, яка б дозволила стверджувати бодай те, що все, що відбулося, було не даремним. Далі ж працював маятник травми – тобто розмах емоційної реакції відповідав глибині болю і відчаю. Тут варто нагадати, що ми досі сперечаємося щодо причин поразки війни за незалежність столітньої давності. Тривкість цієї суперечки забезпечив не стільки факт поразки, скільки те, що тодішня програна війна за незалежність стала першою у списку українських нещасть ХХ століття, і факт, що всі наші людські й культурні страхітливі втрати були наслідком перебування під контролем того самого ворога, якому ми програли власну державність.

То що ж усе-таки стояло за майже бравурним оптимізмом Юрія Дарагана? Тут вартує придивитися до, на перший погляд, менш помітних елементів, які у кращому разі сприймаються як пафосні стилістичні прикраси. А тут такого – майже у кожній строфі, за винятком першої й останньої.

Першою такою нелогічною дрібницею є згадка поняття гніву – причому не в контексті гніву на противника-тріумфатора (що зрозуміло в ситуації Дарагана та його товаришів по нещастю), а як рушія замалим не всієї війни за незалежність:

Хто, ну хто нам вирве з серця буйний гнів,

Що вогнем пожежі край мій запалив?

Аби зрозуміти, що, найімовірніше, малося на увазі, варто згадати, що століття імперського панування з постійними утисками та знеціненням усього, що формує намацальний вимір окремішності й ідентичності – мови, традицій, звичаїв, культурних звичок, свободи вшановування національних героїв, зрештою, свободи вільно визначати, хто власне герой, а хто не герой і чому – сформував потужний ресентимент. І вагомою його часткою були цілком природні, але хронічно притлумлювані, зокрема через загрозу репресій, образа та гнів. У ситуації збройного протистояння імперії все це прорвалося дійсно вибухоподібно і забезпечило солідну складову мотивації вести війну проти сильнішого противника. Зрозуміло, поразка цього гніву ніяк не загасила, а лише додала до нього гіркоти. А з часом, в міру надходжень інформації про те, що відбувалося на територіях окупованої Української Народної Республіки, це ще посилювалося відчуттям власної неспроможності хоч щось змінити і якось захистити тих, хто опинився зданим на ласку і неласку переможця. Й ось такий «буйний гнів» вирвати вже було абсолютно неможливо – він глибшав і всотувався абсолютно намертво, аби врешті прориватися у сповнених гіркоти рядках на кшталт Маланюкової «Молитви». Але незалежно від того, чи носій такого гніву (який уже доречно назвати «жалем» у сенсі постійного відчуття глибокої невигойної кривди) виливав його у поетичних рядках, цей гнів-жаль ставав фактично частиною ідентичності, а потреба колись його таки задовольнити – важливою частиною загалом сенсу існування.

Захований у наступній строфі мотив значно радикальніший:

Хто зухвалий скаже нам, що нас нема?

Коли янгол помсти нам пісні співа?

Це той випадок, коли в одній фразі схоплено всю суть і глибину конфлікту. Війна, як виявляється, – не просто про незалежність (до речі, у всьому вірші не знайдеш навіть про свободу як про політичну категорію – а про мінімально політичні категорії чи ті, які можуть бути визнані такими, і мови немає) – війна про «бути чи не бути», тобто з розряду екзистенційного. Навіть сам факт боротьби – він не про свободу з незалежністю, а власне про перехід із категорії небуття в категорію буття. Якщо вдивитися в історію філософії та ідей українського відродження у контексті його протистояння з Російською імперією та принаймні одним конкурентним національним рухом – польським, то добре видно, що принаймні до 60-х років ХІХ століття українці були змушені доводити, що вони в принципі існують. Українців як окремого суб’єкта не було ні в монархічній парадигмі тогочасної Росії (бо в ній немає народу без монарха), ні в територіальній – польського національного руху, з його «кордонами 1772 року» без особливої уваги, хто заселяє ті кордони. Українці з’являлися на світ Божий, ставали видимими тільки в умовах народницької парадигми – себто ідеї народу зі своєю оригінальною культурою, чия земля приналежна йому за правом століть життя на ній.

З 1860-х українці ніби вже й існували, але все ще не як суб’єкт. Навіть коли довколишні усвідомили собі, що щось таке як Україна справді існує, то їй послідовно відмовляли у «справжності» і, зрештою, природності того буття. Звідси всі розмови про українство як «німецьку інтригу», «штучну націю», «водевіль» і тому подібне. Найчеснішим у цьому всьому виявився, як не дивно, основоположник польської ендеції Роман Дмовський: «Якщо українці (на тоді – русини) мають стати поляками, то їх треба сполонізувати. Якщо ж вони мають стати українцями, то їм треба готуватися до довгої і запеклої боротьби». Чесність полягала у відкритому формулюванні – перепусткою у незаперечне буття служить лише бій за право бути, яке хоч і належить до підставових, на практиці співжиття спільнот переважно виривається з боєм в обставин та оточення. І власне визвольні змагання стали цим боєм за право бути і війною не тільки за незалежність, а передусім за те, щоб довколишні народи і держави визнали сам факт твого існування.

Продовженням такого максималістського, а насправді екзистенційного підходу є фінал третьої строфи:

А серця шалені жевріли вогнем,

Або перемога, або всі помрем.

Тут насправді йдеться не про перемогу у фізичному чи політичному сенсі, а про те, що закріплення в категорії сущих, існуючих і є перемогою. Уже в ХІХ столітті українці кілька разів опинялися на межі зникнення як модерна спільнота, присутня на карті світу хай не в образі цілком державного суб’єкта, але бодай як цілком окрема і самодостатня у культурному та ідентичнісному плані. Вперше це мало не сталося у 20–30-х роках ХІХ століття, коли здавалося, що після остаточної політичної русифікації основної маси колишньої старшини українська культура залишиться захопленням невеликого гуртка освічених ентузіастів. Удруге – після серії указів, спрямованих проти української мови, апогеєм котрих був Емський указ, і які перекрили, по суті, майже всі можливості для просвіти та розвитку національної культури.

На цьому тлі що поява України у вигляді бодай обчикриженої «української соціалістичної радянської республіки», що пакт «Пілсудський – Петлюра» були просто проривом. У світі політичних понять і структур – таки чудом. Попри те, більшовики були змушені ввести українізацію та записати Шевченка у «революційні демократи», а на Галичині польські урядовці навчилися принаймні в університетських документах писати «українець» замість «русин». І все це було вже новим рівнем видимості й суб’єктності. Його вибороли вояки українського війська 1917–1921 років.

Все ж на тлі всіх прийдешніх подій ці ознаки суб’єктності в останні роки життя Юрія Дарагана радше ще тільки проступали – подальші вагомі акти драми були ще попереду. Як і осмислення геноциду як іманентного інструмента політики тоталітарних утворень відносно спільнот – як національних, так і всяких інших. Саме завдяки системному нищенню української ідентичності та суб’єктності всіма методами (від системної дискримінації в побуті починаючи і вбивством голодом носіїв цієї самої ідентичності й відповідних соціальних структур закінчуючи) у 1970–1980-х роках українці опинилися перед загрозою зникнення як єдина національна спільнота і як така, що здатна творити тривалі горизонтальні зв’язки та суспільні інституції. Кажучи коротше, у стані, близькому до антропологічної катастрофи. Пронизливий факт – українська мова при зафіксованих переписами 52 мільйонах українців на початку 1990-х за неповні 10 років до того опинилася під загрозою поступового зникнення. І, як показує наша актуальна ситуація, вирватися з цього стану остаточно можливо тільки через збройний опір.

Ще один, менш видимий, аспект фіксує сам Юрій Дараган: «Ми робили чудо, втілювали міт…» Щодо «чудотворності» поета та його побратимів можна, звісно, сперечатися, надто коли достатньо обізнаний в історії визвольних змагань та динаміці соціальних процесів, аби розуміти природу чудес переродження суспільства. Одначе міт у сенсі образу, який має об’єднувальну функцію і здатний стати підставою для ідентичності, наділяючи її сенсом існування, вони таки створили. А це теж певний рівень і спосіб буття – присутність у символічному просторі. Доказом того, що це місце покоління Юрія Дарагана таки собі забезпечило, є той факт, що ми досі апелюємо, коли йдеться про конкретні події та рішення, до аналогій і порівнянь родом з тієї епохи.

Утім, існування в символічному просторі потребує не просто підтримки – воно взагалі існує, якщо є кому передати далі вздовж поколінь пам’ять про символ і його значення. Саме цією обставиною пояснюється суттєве місце в тексті поезії образу дітей, які «співали “Заповіт”», а тепер мають нести і передавати далі пам’ять про бачене. Власне співання «Заповіту» виглядає у цьому всьому першим етапом вивчення спадщини, ще доволі наївним – утім, мало хто з галицьких і не лише галицьких дітей не проходив етапу шепелявого виконання стрілецьких і повстанських пісень. Юрій Дараган, по суті, схопив початок шляху відтворення символу – і мав цілковиту рацію, стверджуючи, що

З радісним припливом нових поколінь

Все чорніш і більше (наша) грізна тінь.

Просто тому, що чим більше нових поколінь пам’ятає про символ, тим справді довший символічний культурний слід. Тут уже арифметика – річ надзвичайно вперта.

Утім, не факт, що Юрій Дараган зовсім уже випадково вибрав для одної з двох центральних сцен усього вірша саме «Заповіт». Бо цей твір – про пам’ять і успадкований обов’язок пам’яті. Варто також пам’ятати, що «Заповіт» – про передсмертне, а станом на 1924 рік автор вірша про свою хворобу, найімовірніше, знав, як і про невеселі перспективи. Судячи з обставин, йому йшлося саме про спадкоємність буття власного народу і його державності, які він з побратимами ціною власних життів вирвали у небуття, на яке їх, здається, прирекли обставини і недруги. І саме в незворотності процесів української суб’єктності й була їхня непереможність, винесена поетом у заголовок. Бо при постановці питання «або перемога, або всі помрем» факт, що не загинули і ще й усвідомили себе (а як іще тлумачити факт співу сільськими дітьми однієї з найглибших поезій національної культури?) – це таки перемога, яка не підлягає скасуванню.

З перспективи років важко не погодитися з думкою, що Юрій Дараган був відверто недалекий від правди у цілком намацальному сенсі. Саме бажання довести до кінця справу, почату попереднім поколінням, було одною з найголовніших мотивацій людей періоду між двома світовими війнами і після Другої світової. Символічну ж риску підвела церемонія передачі державних клейнодів першому президенту незалежної України Леоніду Кравчуку президентом УНР в екзилі Миколою Плав’юком. А в сенсі політичному і військовому наша боротьба за буття саме триває на черговому своєму етапі. І як видно з історії Юрія Дарагана, свідомість виривання у сильніших обставин власного буття та суб’єктності здатне перекрити навіть цілком природний страх смерті. За умови, що вистачить відваги визнати власну участь в цьому вириванні – бо якраз оцей страх дає більшість колізій між цивільним суспільством та військовими.