Жіночі постаті у контексті збройної боротьби за волю мають обмежений вибір іпостасей – це зазвичай або мати, яка тужить за сином, або дівчина чи дружина, яка чекає нареченого чи чоловіка. Інші варіанти, навіть якщо вони і були в реальному житті, практично невидимі в літературі та відсутні у стереотипному сприйнятті.
При цьому наша актуальна воєнна сучасність наочно демонструє, що обома вищезгаданими ролями жіночі іпостасі аж ніяк не обмежуються – жінки присутні мало не у всіх військових спеціальностях, їх чимало серед волонтерок (до речі, аналогічна їхня діяльність часів перших Визвольних змагань на масовому рівні теж часто-густо й абсолютно незаслужено призабута), зрештою, вони, очікуючи чоловіків з війни (ледь не написала – з походу), тягнуть на собі дітей і господарство – а ця роль стала прокляттям тисяч жінок після Другої світової війни, й один привид чогось подібного змушує багатьох докладати всіх зусиль, аби сховати когось із рідних.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»
Звісно, трапляється, що котрась із жінок не витримує тягаря воєнних переживань – розлуки, хвилювань, додаткових навантажень, і скидає його з себе простим способом – розлученням з партнером-військовим. Таких жінок прийнято засуджувати, а тема воєнних розлучень (після кількох малопомітних сплесків) майже не присутня в інформаційному просторі. Немає її і в поетично-пісенній традиції попередніх періодів боротьби за свободу – тобто в тій її частині, яка належить до загальновизнаного символічного ряду поетичних пам’яток визвольної боротьби.
Тим дивніше сприймаються два поетичні тексти відомих авторів, котрі насправді про одне і те ж – про воєнне розлучення. Про пару, яку розбила війна. Обидві поезії написані чоловіками. Цей тіньовий і зовсім не героїчний – у контексті стереотипного образу визвольних змагань загалом та жіночих іпостасей на їхньому тлі – бік воєнного буття описаний у щонайменше двох поезіях за авторства чоловіків з воєнним минулим, хоч і різним: у випадку Романа Купчинського йдеться про досвід добровольця й учасника фронтових боїв, у випадка Василя Пачовського – про досвід радше тилової служби.
Власне кажучи, сам факт існування цієї теми породжує запитання: а що ж насправді спровокувало думку, що воєнні розлучення – реальність тільки нашої війни, якої не знали попередні покоління воюючої України? Хіба що дисоціація, спровокована трагічним досвідом останнього століття, і часова віддаленість від предків.
Роман Купчинський
Поезія Романа Купчинського багатьом відома як пісня – йдеться про «Пиймо, друзі». Сюжет поезії (яку перетворив на пісню композитор Ярослав Ярославенко) простий – юнак вирушає на війну, а після повернення чи то під час приїзду у відпустку дізнається, що дівчина його покинула. Причому окремо підкреслюється важливість цієї дівчини для головного героя – згідно з текстом, він прийшов відвідати давно не бачену кохану ще до того, як з’явився вдома:
Нім до матінки рідної прийшов,
Перше дівчину свою віднайшов,
Та як стрінув лиш мрію своїх мрій,
То жорстоке впало слово: «Ти тепер не мій!»
У поезії ніяк не оцінюється вчинок дівчини – він подається як факт. Втім, прикметне враження справляє приспів:
Пиймо, друзі, грай, музико,
Нам вже все одно.
Бо правдиве тільки в світі
Музика й вино.
Приспів, як йому й належить, повторюється, одначе при посилі «нам вже все одно» справляє враження невизнаного відчаю, показної бадьорості, за якою ховається справжня трагедія. Якщо вірити апокрифічній версії появи тексту, поштовхом до його написання стала історія, яка начебто трапилася з другом і товаришем по зброї автора – Левком Лепким. Відповідно до цієї версії, Левко, йдучи воювати, залишив наречену. За якийсь час поширилася чутка, начебто він пропав безвісти. Дівчина опинилася під подвійним тиском: горя за ймовірно загиблим, як вважали всі, коханим – і вимогами суспільства та рідні вийти заміж, як належало в ті часи дівчині «з хорошої сім’ї». Врешті вона таки погодилася на одруження. А ще за якийсь час зумів вирватися у відпустку Левко – і вчинок його вже колишньої нареченої став для нього справжньою трагедією.
До цієї історії, і без того не надто достовірної, виникає ряд суто логічних запитань. Наприклад, незрозуміло, де в ній відносно регулярне, хай і з поправкою на ситуацію війни, листування закоханих, яке мало б уберегти від різноманітних колізій, і тому подібне. Одначе вона принаймні пояснює всю емоційність, якої не видно за хронікою сюжету і яка проривається через повтор приспіву з його логікою «нам вже все одно».
Василь Пачовський
Із «Забудь мене», як і завжди з поезіями Пачовського, справа дещо складніша. Ця поезія не так про ситуацію, як про почуття. Наскільки можна зрозуміти, на момент написання тексту розлучення пари не просто відбулося, а після нього вже минуло немало часу. Попри це, почуття досі не дають спокою обом сторонам. Власне, саме позиціонування справляє враження парадоксу – з одного боку, повідомляється, що розлука була щастям для дівчини:
Ми мали слези у очах,
Як ми ішли в противний шлях,
Я плакав з горя, але ти –
З щасливости, з щасливости...
Одначе виникає запитання – а навіщо просити «забудь мене» (та ще й кілька разів, практично в кожному куплеті) жінку, яка начебто була задоволена фактом розриву стосунків? Логічно пояснити такий парадокс може одне припущення – джерелом «щасливости» був факт, що припинення стосунків дозволяло одружитися з іншим, щоби таким чином виконати загальноприйняту на той час життєву програму і позбутися тиску суспільства, який часто-густо виливався в докори з боку найближчого оточення.
Утім, є два парадокси, які об’єднують ці поезії. Перший радше тішить і може служити зразком – у них взагалі немає засудження позиції жінки. У «Пиймо, друзі» хоча саме «ти тепер не мій» описано як «жорстоке», але його авторка залишається начеб за кадром. Принаймні немає відчуття, що нещадність цієї фрази прямо переноситься на її ймовірну авторку. У випадку Пачовського ситуація, як описано в попередньому абзаці, ще більш заплутана.
Але цей парадокс все ще залишає обидва тексти у просторі ліричної поезії. Натомість наступний змушує засумніватися в жанровій приналежності. Річ у тім, що лірична поезія на тему вимушеної розлуки, а то й узагалі розриву, неодмінно містить більш чи менш розлогі та емоційні водночас описи недосяжної красуні. Таке змалювання може бути сповнене відчаю, обожнювання, надії, образи – але воно мусить бути, причому достатньо детальне, аби давати можливість створити бодай приблизний образ партнерки. Тут же такі описи відсутні – як немає і нарікань на мінливий характер красуні або й загалом на лиху долю.
А ось що справді звучить виразно – то це позначення певної межі. У «Пиймо, друзі» цій уявній межі присвячено цілий куплет:
Та зайнялось раз небо із гармат,
В боротьбі страшній йшов на брата брат.
І стрілець пішов, як припало всім,
Та постріляний, побитий повернувся в дім.
Добре видно, що цією межею була Перша світова війна – і навіть не стільки сама війна, скільки факт, що українці в рядах січових стрільців були змушені воювати проти таких же українців у лавах царської армії. Факт приєднання ліричного героя до цих самих стрільців подається як логічний наслідок, більше того – закономірний крок для його середовища.
Натомість у «Забудь мене» тема межі, по суті, кількаразово проговорюється з різних позицій, підкреслюючи різницю і між ситуаціями обох, і між сучасною та колишньою ситуацією:
Забудь мене, мене забудь,
Як нам колись жевріла грудь,
Як серце рвалося колись —
Тепер ми розійшлись...
Тобі зозуля навесні
Кувала радість, а мені
Вороння крякало сумне —
Забудь мене, забудь мене...
Отож в обох випадках маємо справу не стільки з ліричними переживаннями, присвяченими конкретній жінці, скільки з одним із найболісніших наслідків межового досвіду – більшою чи меншою мірою розривом зі собою дотеперішнім і, як подальший наслідок, ґрунтовною трансформацією відносин зі значущими людьми.
Причому апогеєм цього досвіду закономірно стає загибель – в обох випадках, на щастя, не в реальності. У випадку ліричного героя «Пиймо, друзі», якщо вірити викладеному на початку апокрифічному сюжету, йшлося про досвід перебування в іпостасі безвісти зниклого – як тоді, так і тепер це часто означає загибель і поки що не віднайдене тіло. Тут знову варто зауважити, що ця історія напрочуд добре пояснює логіку поезії-пісні, хоча водночас не означає автоматом її правдивості. У світі «Забудь мене» загибель у бою є лише ймовірністю, яка, одначе, мала б стати остаточним аргументом для уявної партнерки все ж забути героя:
Я йду в далеку сторону
Боротися за вітчизну,
А може смерть мене там жде,
Забудь мене, забудь мене...
Тут доречно зауважити, що образ «далекої дороги», «сторони», «країни» у контексті «шляху героя» асоціюється з глибинною трансформацією, яка фактично дорівнює переродженню, а у ряді традиційних міфологій – узагалі зі смертю, переходом в інший світ. А повторюваність чи то приспіву з його мотивом остаточної втрати значення дотеперішніх прив’язаностей, чи то заклику «забудь мене» фактом своєї присутності натякають на мотив випробування готовності пройти випробування та, ймовірно, пожертвувати собою, про яке неодноразово писали дослідники міту й епосу.
Фактично перед нами – історія про зустріч жінок з екзистенційним викликом. Або, якщо більш точно, – про жіночий вимір війни як екзистенційного виклику. Можна дорікнути обом авторам за те, що схопили лише одну з іпостасей, а саме дівчини-нареченої. Утім, важливо, що при цьому її не засуджують, більше того, у випадку Пачовського, по суті, намагаються вберегти від фінальної стадії у вигляді загибелі коханого – практично в дусі зауваги Моніки Жеромської про те, що не кожна жінка мусить відразу ставати «національною вдовою».
Можна також тлумачити обидва тексти як полеміку зі згаданим на початку традиційним образом вірної нареченої – зрештою, початок ХХ століття був періодом модерністичних течій у літературі та розвитком боротьби за права жінок (той-таки Роман Купчинський, автор «Пиймо, друзі», зафіксував у своїй «Заметілі» кілька фемінітивів з військового побуту). Одначе не лише жінок. В обох текстах ідеться також про проживання остаточного перетину незримої межі між звичайним та екзистенційним досвідом чоловіками. У цьому контексті «Пиймо, друзі» виглядає моментом усвідомлення глибини і ціни цього досвіду, а «Забудь мене» звучить як своєрідна спроба «докричатися» до тих, хто силою обставин позбавлений цього досвіду і навіть ризику його пережити – не спокушайте свою долю.
07.06.2025