Цього тижня товариство політично заангажованих та при цьому історично підкованих громадських активістів сколихнула пропозиція керівника Львівської ОВА Максима Козицького усунути з карти Львова вулицю Володимира Винниченка. За неперевіреними принаймні мною, але циркулюючими даними, натхненником та фактично справжнім автором пропозиції є історик, професор Микола Бандрівський. Можна було б і втішитися тому, що інколи влада все ж прислухається до гуманітарного сектора науки, – але перешкоджає усвідомлення кількості та глибини колізій, які таким чином буде піднято, не кажучи вже про можливі ефекти спроби її втілити. Серед них суперечливість пропозиції у світлі законодавства про декомунізацію (а саме ним, серед іншого, аргументує пан голова) – не найбільша проблема. Точніше, це взагалі не проблема хоча б тому, що згідно з декомунізаційним законодавством Винниченко таки не потрапляє до списку людей, чиї імена слід справедливо викинути з публічного простору.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»
Скажу більше – вся ця історія справляє враження, що вона не зовсім про самого Винниченка. Але перш ніж рухатися далі, застережуся – особисто я не належу до прихильників Володимира Кириловича. Утім, з причин не так ідеологічних, як радше внаслідок несприйняття певного поєднання рис людини та політика, яких доля чи генетика щедро відсипали якраз Винниченкові. Загалом для мене вислів «винниченківщина» є синонімом поєднання політичної та громадської фактичної безвідповідальності, егоцентризму, критиканства та некритичного устремління до реалізації власної ідеальної картини за всяку ціну. Не раз вживала цей вислів щодо цілого ряду начебто модерних і прогресивних діячів й готова його в разі чого ще не раз повторити.
Утім, незалежно від моїх особистих почувань відносно давно покійного Володимира Кириловича, його постать та спадщина протягом, як мінімум, останніх десяти років незмінно опиняється в центрі дискусій на тему того, як так вийшло, що сто років тому ми втратили державність і внаслідок цього факту врешті прийшли до кінця ХХ століття у стані «дякуємо, що живі». Поза колом вузьких фахівців дискусія найчастіше має вигляд своєрідного спарингу, в якому кожна сторона ставить на щит «свого» діяча і починає доводити опонентам, що от її протагоніста треба було слухати. Винниченко у таких «батлах» зазвичай протистоїть або Петлюрі, або самостійникам як груповій ідентичності. Причім у другому випадку Винниченкові часто складає компанію Симон Петлюра – й обох оголошують клятими соціалістами, які мало що не запродали Україну більшовикам. Згаданими діячами все не обмежується: є пари «Бандера – Мельник», «УПА – Дивізія», «націонал-комуністи – ОУН» і далі за списком (ветерани інтернет-бойовищ без проблем мене доповнять).
Усю цю нівроку різношерсту компанію об’єднує одне – їхні душі тривожать з незмінною метою нарешті з’ясувати головного призвідця всіх нещасть України в ХХ столітті, аби належно його покарати. У цьому контексті виникає враження, що пропозиція голови ОВА є не чим іншим, як спробою перенести бодай частину висновків у цьому напрямку в реальність.
І от власне це враження спонукає говорити не так про Винниченка, як про особливості нашої історичної пам’яті, а також і про те, чому саме він став першою жертвою спроб радикально підкоригувати офіційний національний пантеон. Адже тут уже не йдеться про деколонізацію чи декомунізацію – Винниченко цілком собі дієво, включно з перебуванням на нелегальному становищі, боровся з Російською імперією, а в СРСР був проскрибований до кінця 1980-х. І, підозрюю, тільки факт перебування в еміграції та фактичне зосередження на приватному житті врятував його від «ліквідації», кажучи чекістським жаргоном, просто за те, що він був керівником Генерального секретаріату. У Союзі його навряд чи врятувало б від смерті навіть членство у компартії та факт участі у бойових діях на боці більшовиків – долі численних представників Розстріляного відродження тому доказом. А свого листа з засудженням Голодомору, який і вважається безпосередньою причиною замовчування, він навряд чи зміг би написати з причин об’єктивних.
То чому ж Винниченко? Почну з банального твердження: наша пам’ять є пам’яттю спільноти глибоко травмованої, з досвідом водночас тоталітаризму, геноциду та колоніального гноблення. Колективна пам’ять надійно, хоч і не завжди усвідомлено зафіксувала послідовність подій: «спочатку – поразка, потім – втрата державності та прихід чужинців, далі – геноцид». Річ у тому, що пам’ять про геноцид, як і про будь-що травматичне, неминуче в’яжеться з украй неприємним відчуттям власної нікчемності та неспроможності, який людська психіка вимагає певним чином компенсувати – і найчастіше ця компенсація знаходить собі вихід у пошуку єдиного винного. Причому цим винним майже ніколи не визнають справжнього призвідцю в особі імперії, тоталітарного режиму чи конкретної групи, яка задумала і втілила геноцид. Цьому є дві причини. Передусім – банально страшно. А крім того, окупація, гноблення, геноцид – все з переліченого без винятків є речами, які волають про помсту до неба. Кажучи простіше, вони, як усяке безпричинне насилля, вимагають відплати. І якщо вказати на справдешнього злочинця, то треба буде виставляти йому рахунок. А тут і лячно, що він у відповідь повторить уже раз вчинений злочин, і ще страшніше – доведеться дивитися прямо у вічі страшній істині: тебе готові вбити просто тому, що ти є. Цього цілком достатньо, аби уникати до останку називання справжнього злочинця по імені. А позаяк потреба все ж таки знайти винного просто щоб надати позірної логічності пережитому страхіттю нікуди не минає, то найчастіше все закінчується самобичуванням і звинуваченням земляків – таких самих жертв.
До того ж сам факт повторюваного репресивного досвіду та потреба його раціоналізації як профілактики божевілля від усвідомлення жаху провокує закріплення насправді накинутого насильником мислевірусу про якусь гіпотетичну провину, за яку начеб насильник був вимушений карати репресіями. Обидва ці механізми неминуче ведуть до пошуку винуватців серед своїх.
І цей механізм благополучно запрацював у перші ж роки після поразки боротьби за незалежність. Море спогадів та ідеологічних текстів діячів тих часів завдячують своїй появі не лише потребі осмислити недавні події та зафіксувати для нащадків їх перебіг, а й потребі визначитися з винуватцем – та й самому ним не стати. Емоційність та виразність Дмитра Донцова у його шаленій критиці «провансальства» й «опортунізму» не в останню чергу, знов-таки, є наслідком усвідомлення глибин поразки. І це у ще відносно спокійних та навіть обнадійливих 1920-х. Зайве акцентувати на факті, що страхіття 1930-х це відчуття ще поглибило, а отже і посилило пошуки винних. Для тогочасної ОУН цими винними стали «соціалісти» – і в цій оцінці не меншу роль, ніж ідеологічна різниця, грало почуття тяжкої кривди, за висловом мемуаристки, «що не були на час готові» і в результаті втратили державність.
Власне звинувачення Винниченка (і не лише його) у національній поразці беруть свій початок з колективного проживання втрати державності. Пізніші події масових репресій та Голодомору в умовах відсутності можливостей дієвої й ефективної протидії тільки посилювали амплітуду звинувачень і остаточно переводили їх на рівень екзистенційний – «кров братів на твоїх руках».
Але навіть з урахуванням усього цього контексту виникає питання – а чому саме Винниченко? Та тому, що він таки справді чи не найкраще надавався і надається на мішень справедливої критики. За ним виросло чимало «золотих верб», причому очевидних вже його сучасникам, причім навіть однопартійцям та однодумцям. При всьому тому він виявився чи не найменш здатним до еволюції, блискучим доказом чого є його конфлікт з Симоном Петлюрою у питанні розбудови війська. Саме він відзначився найбільш утопічними ідеями щодо державного будівництва – на кшталт «миру без анексій та контрибуцій» та ідеї повного розпуску армії й заміни її «народною міліцією», що в перекладі на сучасні стандарти означало б щось на кшталт самооборони. Причому він ще й дотримувався їх з гідною кращого застосування наполегливістю, поєднуючи ці переконання з догматизмом у соціальних питаннях на кшталт сепарації від усіх «панів» – байдуже, що серед них було чимало фахівців, яких гостро потребувала українська держава, і чимало людей зі зв’язками серед неукраїнських еліт. Його політична біографія з усіма входами-виходами, зреченнями, підготовкою повстань, спрямованих будь-що-будь проти української влади, сама собою виглядає хаотичною і безсистемною.
«Вишенькою на торті» в цьому питанні виглядає власне його співпраця з більшовиками 1920 року – надто що цілком добровільна й великою мірою на засадах принаймні пошуку ідейної близькості. І логіка «тихого спротиву», яку ми застосовуємо щодо підсовєтської інтелігенції починаючи з 1930-х років, тут не пасує і нічого не пояснює – бо Винниченко мав вибір, а більшовики на той час ще не встигли «легалізуватися» у вигляді УРСР і були цілком явним і неприкритим ворогом, до якого вже був довжелезний список кривд, за які належало відплатити. Чого вартий один тільки «червоний терор» і розстріли на вулицях за відповідь українською мовою. Причому персонально Винниченко на той момент уже «обпікся» – під час підготовки антигетьманського повстання він контактував з більшовиками (які тоді активно готувалися до агресії проти України і навіть спробували підняти у серпні 1918 року повстання проти гетьмана самі), і ті, за його словами, дали йому слово честі не розгортати агресії проти України. Насправді наступ почався протягом останніх днів листопада 1918 року – Директорія ще не здобула Києва, а в Україні тривало повстання.
Історія з Винниченком – теж про феномен національної еліти, вимушеної формуватися в умовах підданства. Якщо подивитися на біографію Винниченка, то привертає увагу не лише його впертість у дотриманні власних уявлень про речі й події, хоч би якими ілюзорними ті були, разом зі спробами таки втілити їх у життя, а й той факт, що його хаотичні стрибки почалися десь з січня 1918-го. Загалом усе те, за що його таки варто лаяти, Винниченко зробив десь протягом 1918–1920 років. Станом на весну-літо 1917-го автономія України була цілком гідною програмою – варто пам’ятати, що заледве десять років тому припинив свою дію Емський указ, а теорії про пришестя «миру без анексій і контрибуцій» витали в голові не одного Винниченка. З дуже простої причини – ейфорія першого етапу національної революції. Більшою проблемою було те, що той же Петлюра з часом цілком еволюціонував до розуміння потреби власної армії і став одним із її творців, а ось Винниченко – не дуже.
А тим часом Четвертий універсал (автором тексту якого був той-таки Винниченко) – він про суб’єктність України як національної держави. Можна було скільки завгодно писати про «трудовий народ», обіцяти кардинальні соціальні та політичні перетворення (зрештою, солідна частина з них станом на момент падіння Російської імперії вже назріла і перезріла), але це не могло ніяк заступити факту, що відтепер усе, що діялося, – діялося від імені Української Держави як сутності у своїй черговій ітерації. Це був принципово вищий рівень суб’єктності. І от десь з цього моменту Винниченка «понесло».
Й об’єктивно, попри всі колишні заслуги, його виносило небезпечно близько до більшовиків. З якими його вочевидь ріднило уявлення про ідеальний лад, якого можливо досягнути, спираючись на краще в людині. Дивовижним чином із цим резонує його нетипове для українських письменників замилування, кажучи умовно, богемою та суспільним дном, як і типово російський підхід до того ж таки многострадального соціалізму. Бо український соціалізм передусім не страждав маніхейством, а також постулював активну участь у житті громади і логіку зобов’язання відносно цієї громади – тоді як російський соціалізм ставив букву ідеї понад усе і мріяв про велику революцію, яка одним махом встановить єдиний на всі часи справедливий лад.
Якщо подивитися на все це з висоти пташиного польоту, то виникне спокуса повторити риторичне Валентина Мороза: «А ким взагалі вважала себе ця людина?» Бо й справді, як тільки Україна проявляла свою суб’єктність «від першої особи» на повну силу, тут же Винниченко починав апелювати до чистоти ідеї, «революційної демократії» і тому подібного.
По суті, все це нагадує банальну втечу від суб’єктності за універсальними цінностями. Або цінностями, які сповідує, бодай декларативно, достатньо велика група людей. І ось цей механізм доводилося бачити багато разів, причому з усіх ідеологічних позицій – тему суб’єктності вже формально незалежної України заговорювали як не потребами зберегти суспільний мир, то західними цінностями і демократією.
Проблема не в демократії і не в цінностях, а в глибоко закоріненому почутті вторинності як наслідку тривалого періоду безсуб’єктності й обмежених можливостей вирішувати власну долю. Це саме той ефект, про який Шевченко писав: «Тяжко впасти у кайдани, Умирать в неволі, А ще гірше – спати, спати… І спати на волі».
Якби Україні попри все вдалося сто років тому зберегти незалежність, то дуже вірогідно, що з часом Винниченко звикся б з українською суб’єктністю і став або частиною вітчизняної політичної сцени, або зосередився б на письменстві. Але історія не дала йому такої можливості – а ціна помилки, як виявилося, була аж надто високою.
Але завдяки цим усім парадоксам історія Винниченка і про Винниченка - це і про страх суб’єктності в частини модерної української еліти, і про проблему фактичної близькості до російського інформаційного поля української лівиці, яка все ще дуже тяжко формується, і про відносини лівої ідеології та державності. Та насправді ще про багато чого.
Історія з Винниченком – це також певною мірою український варіант «квітів зла». Річ у тому, що ще будучи майже виключно літератором, Винниченко не вирізнявся, так би мовити, «моральною стійкістю» і в один чудовий момент фактично шантажував українську громаду своїм потенційним переходом у російську літературу. Ця історія мала два наслідки. Насамперед, Євген Чикаленко підвищив гонорар Винниченкові до меж, про які середньостатистичний письменник того часу міг хіба мріяти. Крім того, письменник дочекався відповіді – появи «Оргії» Лесі Українки. До речі, з точки зору патріархальної логіки, це була колосальна поразка Винниченка – йому, здоровому чоловікові, хронічно хвора жінка у відповідь на його претензії кидає, що краще смерть з власної руки, ніж такий спосіб заспокоєння прагнення слави і матеріальних потреб заодно.
Повертаючись до сучасності: ця історія також про еволюцію нашого погляду на власну історію, порівняно з 1990-ми, – і, хоч як це парадоксально, подолання геноцидної спадщини. Станом на початок 1990-х національним героєм вважався кожен діяч, який не просто відіграв визначну роль у націєтворенні та будівництві державності, як і в боротьбі за обидві речі, а той, хто був замовчуваний, переслідуваний, репресований і т. д. Так працювала покалічена геноцидом і «розбещена кров’ю» колективна підсвідомість.
Одним із наслідків неусвідомленого підходу такого типу є той факт, що чимало діячів, які боролися за Україну і втримували послідовність її суб’єктності «тихою, невпинною працею», дочекалися належного вшанування суттєво пізніше, у 2000-х роках, а то й після ухвалення законів про декомунізацію. І далеко не завжди такого роду «запізнення» були викликані наявністю незаповнених лакун в історіографії.
Інший симптом – жертвою переоцінки наразі став не лише Винниченко. Суттєво змінилася (точніше сказати, еволюціонувала) оцінка діяльності Петра Конашевича-Сагайдачного, Івана Сірка, Кирила Розумовського, підрадянської інтелігенції – як покоління Розстріляного відродження», так і після Другої світової. Прикладів можна навести ще чимало.
То що ж нам таки робити з Винниченком – точніше, з його вулицею у Львові? Бо всі описані мною колізії цілком можуть мати практичне втілення. Насамперед, задіяння будь-яких прямолінійно-формальних критеріїв оцінки українських діячів «з висоти сучасності», як колись писали в совєтських передмовах і післямовах, цілком може запустити ефект доміно. Наприклад, викидаючи Винниченка з публічного простору під приводом співпраці з комуністами – що робимо тоді з усім Розстріляним відродженням, серед якого вистачало членів компартії? Куди подінемо вулицю Хвильового, наприклад? Вона ж теж наявна у Львові…
Мало того. Я недаремно назвала на початку дискусійні пари видатних діячів минулого. Бо щось забираючи, треба на щось поміняти. На кого поміняємо Винниченка? Гаразд, на НТШ – як, здається, пропонується. А тоді чому б не поміняти Петлюру? Або Мельника. Або… Насправді, практично кожному з діячів національного відродження знайдеться що закинути. Особливо, коли розумієш, що пережила Україна через їхні невдачі. Саме цей останній чинник надійно забезпечить ефект скриньки Пандори.
Далі аргументація від «сперечався з тим-ото». Люди сперечаються постійно – у суперечці народжується істина. Штука в іншому: на момент суперечок їхні учасники зазвичай нічого не підозрюють про майбутнє. І поняття не мають, хто виявиться таким, що мав рацію, через місяць, рік, десятиліття – надто що історія не є лінійним процесом, радше навпаки: попри існування певних закономірностей, кожен момент є до певної міри точкою біфуркації, позаяк у будь-якому разі маємо чинник суб’єктивних мотивацій автора рішення.
Відповідно, порівняно з Винниченком, Петлюрою, Бандерою, Мельником, націонал-комуністами і членами ОУН(б), легальним сектором, дивізійниками й іже, й іже – всі ми «мудрі заднім розумом». Бо вже точно знаємо, до чого призвели ті чи інші рішення. Та за що ми, зрештою, славимо одних і ганьбимо інших. І навіть це знання, як бачимо, не стишує суперечок. Просто результати деяких дискусій не потребують розв’язку, втіленого у конкретних діях.
19.04.2025