Слухати плітки – неабияка насолода. Це цікавіше за перегляд мелодрами чи серіалу, бо тут персонажі реальні, а не вигадані, ті, яких знаєш дуже добре, не дуже добре, ба й узагалі не знаєш – але ж так цікавезно вислухати історію про те, як... А за якийсь час зустрічаєш такого героя чи героїню карколомної плітки, і вдаєш, що геть нічого не чув, і з подивом вислуховуєш його або її версію. Цілковито не схожу на тамту. Прісну й нецікаву.
Е, що там казати! Всі ми це любимо – пліткувати. Тільки не кожен признається.
А ось американська письменниця і журналістка Келсі МакКінні (Kelsey McKinney, нар. 1992) чесно визнала в книжці «Ви цього від мене не чули: (Переважно) правдиві нотатки про плітки», що плітки її захоплюють з дитинства, адже діти починають пліткувати, щойно навчаться розмовляти. Особливо вона полюбляє історії про знайомих знайомих, яких вона не знає і ніколи не бачила, але отримує найбільший кайф, коли, приклавши телефон до вуха, чує: «Краще спочатку сядь».
О, ця фраза просто бомбезна! Серце починає стривожено калатати, вуха стають сторч, як у хорта, долоні пітніють, а в голові тріпоче острах: «Знову про мене?»
Колись у мене на Замарстинові була сусідка Славця, котра була багатющою скарбницею пліток. А ще мала унікальний дар випитати будь-кого про якісь інтимні речі. Зокрема і дівчат, яких я приводив до себе. Вона їх розлущувала, як лісові горішки, і признавалися вони в такому, в чому б ніколи не призналися мені. Все це завершувалося тим, що ми розбігалися.
Але Славця не лише розводила, але й зводила. Давала поради, напучувала і заряджала. Свого майбутнього чоловіка заарканила просто і вишукано. Якось вона з ним трішки пофліртувала, а згодом підійшов до нього пристойний красень і став розпитувати, у яких стосунках той зі Славцею. Хлопець був здивований, бо жодних стосунків не було, але відтоді замислився... Славця несподівано надійно загніздилася в його голові. До цього також додалося через треті руки кілька пліток про дівчину, з якою він зустрічався. Ну, і мрія збулася.
Пліткування засуджували з прадавніх часів, в тому числі у Біблії. У давніх греків воно було ознакою того, що пліткар смертний. Бо ж богам не було потреби пліткувати, вони знали все. Феме з безліччю очей і вух, яка була відповідальною за плітки, належала лише до напівбогинь. У Шкоції жінкам за кару закладали на обличчя «кнебель відьми», який мав запобігти пліткуванню. То був залізний намордник з кінськими вудилами, які знерухомлювали язик. А плітками, за які карали, визнавали тоді скарги на брутальність чоловіка або нарікання на урядника.
МакКінні пише, що «більшість пліток взагалі не має негативних наслідків, ані не випливає зі злих спонукань». При цьому вона посилається на часопис «Social Psychological and Personality science», де опубліковано дослідження, яке показало, що на ріжного роду плітках витрачаємо щодня 52 хвилини. Причому в дослідження не брали до уваги текстові відомості, а лише усні. З них тільки 15% часу зайняло пліткування негативного характеру, що дає менш ніж 8 хвилин денно.
Проте є винятки. Це я. Бо дуже не люблю довго варнякати по телефону. Пліткувати волію наживо. Однак спілкуюся зі знайомим далеко не щодня, отже не доотримую тієї порції пліток, які мені справедливо належать за статистикою. Але тоді хтось інший отримує з надлишком, аби цифри трималися рівня.
У 1796 році Джейн Вест видала «Історію плітки», яка, до речі, надихнула Джейн Остін на роман «Sense and Sensibility» (1811). Джейн Вест писала: «На щастя, я посідаю певні вроджені риси, які чинять з мене досконалу пліткарку. Маю витривалу пам’ять, багату уяву, нестримну допитливість і бистре сприйняття».
На відміну від неї, я плітки швидко забуваю, а потім з насолодою вислуховую їх вдруге і втретє з незмінним: «Та що ти кажеш?!»
Плітка є бальзамом для наших нейронів. Завдяки їй занурюємося в життя, як у казку. МакКінні вважає, що плітка не є інструментом, а лише нашим відображенням. Манера нашого пліткування про когось і манера нашого реагування на подібні історії показують як на долоні, ким ми є. Бо правда, яку шукаємо в плітках, виявляється правдою про нас самих. А без контексту пліток ніколи не пізнаємо себе по-справжньому. Адже пліткуємо не лише тому, що можемо, але передусім тому, що мусимо. Це антропологічна конечність.
Не знаю, як вам, але таке формулювання мені пасує найбільше.
Елєна Ферранте – псевдонім авторки популярного циклу про приязнь двох дівчат з Неаполю. Елєна берегла своє псевдо, щоб уникнути маркетингової суєти. Однак у 2016 році один репортер на підставі фінансових документів розкрив, що за псевдом ховається Аніта Рая. Читачі зазнали шоку. З ріжних причин. Багато було обурених. Репортер боронився тим, що авторка їх дурила, бо ніколи не жила в Неаполі, а її романи не засновані на особистих враженнях і досвіді.
Чи не нагадує це вам історію з Доржем Бату? Авжеж він містифікував своїх читачів. Але що тут поганого? Я його, щоправда, ніколи не читав, але якщо його романи мали успіх, не варто було піддавати його остракізму. Адже не відрікаємося від великої містифікаторки Наталени Королевої, яка ніколи не займалася археологією, ніколи не жила в Іспанії і Персії та ще й вигадала своїх батьків.
Те, що ріднить Ферранте, Бату й Королеву – це плітки, які вони самі про себе створили. До них треба додати братів Грімм, які зробили французькі казки, записані від біженців-гуґенотів, німецькими, Кастанеду, який ніколи не бував у мексиканській пустелі й ніколи не зустрічався з таємничим індіянцем, і багатьох інших подібних письменників-пліткарів. Включно зі мною.
Тому так... люблю плітки.
Наприклад, коли чую, що письменник, який заявив, що мобілізувався, насправді сидить у Києві в культурній бригаді, перекладає пісеньки свого шефа англійською, фестивалить, мандрує собі за кордон, живе повнокровним світським життям, але інколи вдягає піксель і безсоромно відповідає «Служу Україні!», коли йому дякують за його патріотизм.
Таких псевдомобілізованих літераторів, співаків і просто ділових людей набереться вже цілий полк.
А інша письменниця втріскалася по вуха у відомого письменника і, звихнувшись на цьому пункті, ганяла за ним, як муха цеце за антилопою, вбивши собі в голову, ніби він розлучився з дружиною задля неї.
О, я можу ще довго продовжувати в такому дусі... Не називаючи прізвищ. Поки що.
Хоча, може, це лише плітки.
А, ну і, звісно, застерігаю: ви від мене цього не чули.
У 1948 році «Saturday Evening Post» помістив на обкладинці малюнок Нормана Роквелла «Пліткарі». Тисячі читачів звернулися до газети з питанням, що ж то була за плітка, однак Роквелл ніколи її не зрадив. Хоча здогадатися можна. Нє?
13.08.2025