Українську школу лихоманить вже не перше десятиліття. Міністри освіти, вишмигуючи з небуття і спритно зникаючи потім з ласою здобиччю в зубах, теплим кріселком в елітному університеті, з усією пристрастю неофітів маніпулюють можливими і неможливими реформами, допровадивши країну до прірви дебільності, коли на перший курс ЗВО приходять студенти, які просто не вміють читати. Що підтверджено у Національному звіті за результатами міжнародного дослідження якості освіти PISA-2022[1]: «найбільш проблемною галуззю цього циклу PISA є читання. Саме із читання Україна має найбільшу різницю в балах порівняно з країнами ОЕСР... Лише 59% українських учнів досягли базового рівня читацької грамотності». Я думав, що це тільки мені так щастить з неписьменними юнаками – тож ні, 41 відсоток випускників шкіл не досягли базового рівня читацької грамотності. І це йдеться поки тільки про когнітивну складову освіти. А є ще й така, яка мала би формувати українську національну свідомість. Країні, яка вже друге десятиліття воює, сформований національний менталітет зовсім не завадить. Це банальні речі, які знають усі. І ніхто не хоче ставити питання руба. Чому?
Олександр Глотов – літературознавець, доктор філологічних наук, професор.
Тому що ставити питання саме так можна, мабуть, тоді, коли ти переконаний, що знаєш відповідь. І переконаний, що знаєш, де шукати відповідь. Один з варіантів ймовірної сфери, де можна досягти певного результату, – шкільні уроки літератури. Спробуємо визначити, у чому полягає функція літератури як соціального явища.
Усі існуючі станом на тепер літературознавчі концепції висувають на перший план різні функції літератури як соціального феномену. Естетична функція є базовою відмінністю художнього тексту від тексту не-художнього – це первісна, з часів Арістотеля, ознака. Категорія інтенціональності художнього тексту, впроваджена Романом Інґарденом, яка означає принципову відмінність вигаданого письменником світу як від реалій, так і від філософських ідеальних міркувань, в принципі далеко не відійшла від функції естетизму. Формалісти, а вслід за ними семіотики та структуралісти наполягали на провідній функції якості художнього слова, його насиченості семантикою. Та усі ці, безумовно, важливі ознаки художньої літератури не відкидають, а лише підсилюють аксіологічний, ціннісний аспект книги для читання. Детально про ієрархію системи оцінювання художньої літератури в залежності від часу та соціуму писали Ю. Лотман та М. Бахтін.
Натомість форми літературознавчого буття і побуту (статті, монографії, конференції, університетські підручники тощо) мають свій доцільний сенс тільки у тому випадку, коли вони дійсно допомагають шкільному вчителеві найбільш ефективно проводити уроки з літератури. Бо наука (окрім філософії, яка наукою ніколи й не була) з точки зору правомірності існування людини на Землі виконує свою функцію тільки тоді, коли щось створює – як за допомогою фізики, хімії, математики, інших точних і природничих наук виникають артефакти, які й дозволили гомо сапієнсу вийти з печери і посісти притаманну йому позицію «між Богом, твариною і комп’ютером».
Натомість сутність уроку літератури та й самого шкільного предмету «література» є принципово відмінною від УСІХ інших шкільних предметів. По-перше, ані програма, ані підручник, ані вчитель/вчителька навіть не спокушаються на те, щоби імітувати під іменем «література» НАУКУ про неї. Ніде й ніколи у шкільних текстах навіть побіжно не згадується ЖОДНОГО імені дослідника-літературознавця. А науки без її творців не існує. По-друге, увесь теоретичний інструментарій з шкільної теорії літератури, як свідчить досвід, призводить до того, що випускник середньої школи не відрізнить не те що епіфору від анафори, а навіть дактиль від амфібрахія, бо це ніде й ніколи йому не буде потрібно. По-третє, безумна ідея навчити школяра писати власне літературні твори (на уроках літератури) не промайнула в голові навіть найбільш божевільних міністрів освіти. І слава Богу. Тож залишається та функція уроку літератури, на якій так наполягали методисти радянських часів (і яких так соромляться нинішні) – виховна. Літературний твір – це та фікція, на прикладі якої держава в особі шкільного вчителя має сформувати необхідний цій державі менталітет громадянина. І більше нічого. Тому що міркування про розвиток естетичного смаку, створення навичок читання – це все байки для неповнолітніх злочинців. Сказано давніми римлянами назавжди, золотом на мармурі «DE GUSTIBUS NON EST DISPUTANDUM» – значить, так воно й буде: «Про смаки не сперечаються». І це – вихідний постулат цього тексту. Бо питання, чи сподобається реципієнту той чи інший літературний твір, залишається нерозгаданою загадкою всіх часів. І навіть від таланту письменника це не залежить.
З огляду на те, що в Україні одинадцятий рік триває війна за незалежність, гадаю, не буде великим перебільшенням висловити припущення, що найбільш актуальним моментом у формуванні національного менталітету громадянина України є, як мінімум, патріотичне усвідомлення соціальної, психологічної та гуманістичної ролі українського народу в новітній світовій історії, зокрема в її переломні доленосні періоди. І таких етапів на пам’яті ще живих поколінь українців є як мінімум два: Друга світова війна і війна нинішня, українсько-російська. Потрібно це для того, щоби коли виникає одвічна, на жаль, для України ситуація – ворог стоїть біля воріт, кожен громадянин мав в голові конкретну модель поведінки: Батьківщина – мати, іншої нема, тому треба йти зі зброєю в руках і захищати її.
Друга світова війна мала, як відомо, декілька фаз, для нашої історії – дві найбільш значимих: початок війни у вересні 1939 року, який обернувся для західної частини України радянським поневоленням, та власне той період, який тривалий час називали великою вітчизняною війною, від червня 1941-го до травня 1945-го, 1418 днів і ночей. Яскраво суперечливе оцінювання подій цієї доби призвело до того, що роль України у Другій світовій перестала усвідомлюватися у міжнародному сприйнятті взагалі. От не було українців і України в цій війні – і все.
Зрозуміло, коли про це товкмачить ватажок країни-агресорки:
«Я позволю с вами не согласиться, когда вы сейчас сказали, что если бы мы были разделены, мы не победили бы в войне. Мы все равно бы победили, потому что мы страна победителей… наибольшие потери в Великой Отечественной войне понесла именно РСФСР – более 70% потерь»[2].
Не менш очевидними є причини, з яких випускник провінційної військової школи та капітан тамтешньої футбольної команди, нині очільник найбільшої економічної потуги світу, каже:
«Росія допомогла Америці перемогти у Другій світовій війні»[3] (чим викликає істерику в кремлівських колах).
Обидва на уроці історії викликали б шалений регіт, тут навіть обговорювати нема що. Але проблема полягає у тому, що й Україна сучасна не хоче з принципових міркувань брати участь у так званому «победобесии», виключаючи себе тим самим з категорії не тільки переможців, але й учасників цієї війни.
На шальках історії «ця війна» була війною Гітлера проти Сталіна. Національно свідомі українці, як відомо, брали у ній участь як бійці УПА, виборюючи незалежну Україну як проти нацистів, так і проти Червоної Армії. Подібну позицію займала, до речі, й польська Армія Крайова.
Але треба пам’ятати про те, що у складі Червоної Армії теж були українці як східні, так і західні, які воювали, звільняли, ставали героями і гинули – словом, творили історію. Українську історію. У польській Армії Людовій була така сама картина.
Тож історія Другої світової війни – це історія України у двох, як мінімум, іпостасях: офіційній радянській, де українці самовіддано йшли у бій «за Родину, за Сталина», та підпільній, з якою досі багато хто з громадян України не згоден, бо у ній війна набувала характеру не тільки визвольного, але й громадянського, коли українці вбивали українців.
І навіть понад тридцять років незалежності України не надали поки можливості чітко сформулювати ідею: а яку державу ми будуємо? з яким минулим? з яким майбутнім? Бо у чинній Конституції прописана прозоро проартикульована норма заборони якоїсь ідеї взагалі, бо автори цього документа жахалися компартійної спадщини й уникали навіть підозри на повторення помилок минулого. В результаті маємо статтю 15 Основного Закону: «Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова». Тож і бази, підґрунтя для цілісного виховання свідомих бодай чогось українців ніби й немає. А мало би бути. Хоча б на прикладі героїв минулої та нинішньої війн. А що ж там є, у шкільній програмі, що могло би надолужити прогалини діяльності сучасних законотворців, в активі шкільної програми.
Нині ж ще живий український вчитель, борикаючись з химерами освітніх реформ, працює за однією з трьох схвалених МОН України авторських програм для 5–6 класів, за однією з трьох таких же програм для 7–9 класів та за однією з двох міністерських програм для 10–11 класів. Крім того, за кожною з програм видано декілька версій підручників. Тобто шал демократії – роби, що хочеш. Добре це чи погано? А гляньмо, що пропонує шкільна програма з української література у шляхетній справі виховання свідомого борця за незалежну Україну.
Почнімо з кінця, з упорядкованої за хронологією програми 10–11 класів. Твори, запропоновані для вивчення, скеровані фактично дорослим людям на порозі самостійного життя, які власне вже усвідомлюють, що на уроці літератури відбуваються не просто ігри зі словом, а саме моделювання свідомості. Учень вже може перевірити кожне слово вчителя, миттю заскочивши по інформацію до дядечка Ґуґла і переконавшись, що його або дурять, або ж вибору нема.
Тож програма на рівні стандарту передбачає як мету «шкільного вивчення української літератури» «виховання національно свідомих громадян України», а одним із завдань вбачає «сприяння національному самоусвідомленню та стійкому відчуттю приналежності до європейської спільноти», і все це – в рамках наскрізної лінії «Громадянська відповідальність». Діапазон застосування цих благих намірів достатньо широкий, а от під мілітарним кутом зору ми маємо в активі двох авторів літератури ХХ століття: Олександра Петровича Довженка і Олеся Терентійовича Гончара.
Довженко – «Щоденник» (періоду війни), явно не художній твір.
Гончар – новела «Модри Камень».
І це все про війну. Про 10 мільйонів загиблих (прямих втрат) і декілька мільйонів вивезених як на захід, так і на схід. Про 2069 Героїв Радянського Союзу родом з України. Про партизан і підпільників. Про беззбройних мобілізованих, яких кидали в атаку і на форсування Дніпра.
І це від письменників, які, за всієї поваги до їхньої складної долі, були обидва двічі лауреатами Сталінської премії та лауреатами Ленінської премії з літератури. І хоч про це не пишуть у шкільних підручниках, але дядечко Ґуґл не змовчить, а дасть цитату з автобіографії Довженка «Я дуже хотів вступити до Комуністичної партії більшовиків України»[4] і зі статті сучасного довженкознавця «Довженко… зробив ставку на силу й на те, що ця сила більшовика допоможе воскресити Україну та українську культуру як таку. Він помилився»[5]. І що б не писав у щоденниках Олександр Петрович, геній українського кінематографу, сучасний підліток йому не повірить. Програма профільного, тобто поглибленого вивчення літератури, пропонує ще й новелу «Воля до життя», яка нічого не додає до загальної картини, бо є дидактичним ескізом на задану тему. У Джека Лондона було краще.
Олесь Гончар був автором могутньої радянської епопеї «Прапороносці» та проникливого автобіографічного роману «Людина і зброя», володів талантом наратора й оповідача – але все це виявилося після 1991 року марним, бо наскрізь радянським. І від усього цього всесвіту залишилася новела про трагічне кохання нашого солдата та словацької дівчини, за що автору свого часу перепало на горіхи, бо наш солдат має любити нашу дівчину. Сюжет пізніше повторив білорус Василь Биков у повісті «Альпійська балада».
І от на цій мізерії, на залишках та уламках колишньої потуги школа будує виховну модель захисника Вітчизни. А наприкінці програми дрібними літерами – список для позакласного читання, всередині якого – власне Улас Самчук з книжками, які, звичайно, є гідними Нобелівської премії, але, на жаль, не укладаються у тему війни: «Волинь», «Юність Василя Шеремети», «Морозів хутір» (перша частина трилогії «Ост»), «Марія». Натомість ані повісті «Чого не гоїть огонь», ані документальних книг «На білому коні», «На коні вороному», «Плянета Ді-Пі» і «П’ять по дванадцятій» тут нема.
З цього приводу гукає на весь інтернет професор Петро Кралюк: «З часу вилучення творчості Самчука з шкільних навчальних програм минуло чимало часу. Нема зараз в Україні ні Януковича, ні Табачника. Всі міністри освіти, які змінилися за цей період, декларували свій патріотизм, прихильність до українських національних цінностей. Проте актуального Самчука до шкільних навчальних програм так і не повернули. Чому?»[6]
На що йому хвацькі опоненти з далекого теплого Дубая заперечують: «Бояться, бо Улас Самчук співпрацював з нацистами у пропагандистській газеті "Волинь", де відкрито оспівувалося знищення євреїв. Ані європейські, ані американські грантові установи на такого письменника закривати очі не будуть», – посилаючись при цьому на матеріали нідерландського історика[7].
Усі автори програм для 5–6 класів обійшлися без теми війни, вважаючи, очевидно, що травмувати психіку молодшого школяра питаннями життя і смерті ще зарано. Натомість у програмі для 7–9 класів (авт. Пастушенко Н. М., Чумарна М. І.) для розради запропоновано факультативно ознайомитися з художнім відтворенням подій війни нинішньої у творах Оксани Весни «Війна – не про любов. Не про любов», Володимира Скоростецького «Я – пілот МІ-8!», Павла Вишебаби «Моє покоління». А програма Таміли Яценко, Василя Пахаренка, Олесі Слижук та Ірини Тригуб запропонувала книжечку Олександра Михеда «Котик, Півник, Шафка» (про зруйновані бомбардуванням житлові будинки).
Чи означає це все, що в українській літературі взагалі нема творів, присвячених подіям Другої світової війни? Звісно, що є. Але тут треба розрізнити їх за певними критеріями.
Критерій перший: українська література про велику вітчизняну війну, яка була написана за канонами соціалістичного реалізму. І тут не йдеться про рівень таланту автора, якого взагалі невідомо як визначити. Мова про так званий творчий метод, за яким «справжня радянська людина» завжди готова до подвигу. Нема потреби робити вже давно не актуальну рекламу книгам відданих бійців ідеологічного фронту, що ними були заповнені прилавки книгарень, полиці бібліотек, шкільні програми – тим більше, що значна кількість авторів були на фронті, багато хто був пораненим, щиро сповідував ідеологію марксизму-ленінізму, ба навіть у певні періоди – й сталінізму. Бо від «Партизан в степах України» залишився тільки не смішний анекдот. Я сам свого часу писав рецензію на двотомник прози секретаря правління Київської організації Спілки письменників України[8], заробивши тим тільки прихильність свого наукового керівника. Список «інженерів людських душ», які запопадливо виконували чергову постанову ЦК партії, різноманітних корнійчуків, мушкетиків, гуріненків – ім’я їм легіон – на два порядки перевищує перелік тих, хто у проміжках між спазмами вірнопідданого натхнення таки прислухався до своєї музи і тільки тому не потрапив на звалища пунктів прийому макулатури. Звісно, явище це було загальнодержавним, усі радянські письменники – російські, українські, чукотські, туркменські – були такими. Або ж були антирадянськими – з усіма наслідками, які з цього сумного факту випливали: виключення зі Спілки письменників, заборона на публікацію, висилка за кордон, табори, «психушки» тощо – діапазон такого роду послуг у радянської влади був дуже розлогим.
Критерій другий: твори, які були написані всупереч нормам та етикету «радянської літератури», «до шухляди», пройшли різноманітні поневіряння і тортури, скалічені цензурою та заборонами, але таки вижили. Дилогія Анатолія Гарасюти, якого підлітком мати, рятуючи від розкуркулення, переписала на Дімарова, «Біль і гнів», покроєна цензорами на шматки. Його ж роман «Неопалима купина», який, щоби з’явитися в Україні, мусив перебратися в англійську мову і під назвою «Чорний ворон» бути спершу опублікованим в Австралії. Іван Багмут мав відсидіти за «контрреволюцію» шість років, пройти добровольцем фронт, втратити там ногу, стати після війни успішним дитячим письменником, здобути за це республіканську премію, щоби його тільки після цього реабілітували «за відсутністю складу злочину», аби видати написану ще на фронті книжечку, якої ніхто й не зауважив, а там була ота непомітна щоденна, у бруді й стражданнях правда бійця-піхотинця – «Записки солдата». Книги Євгена Гуцала «З вогню воскресли», «Мертва зона», «Біль і гнів», «Безголов'я», написані у глухі часи застою – і тим особливо цінні. Книга Семена Жураховича «Київські ночі» ще до знаменитого «Бабиного Яру» Анатолія Кузнецова розповіла про жах масової загибелі людей 1941 року. Українська література здебільшого жертовна, такою жертовною є книга Дмитра Міщенка «Батальйон необмундированих», яких кинули у пащу війни форсувати без зброї Дніпро. Таких книг, які по шухлядах і скриньках чаїлися, вичікуючи свого часу і свого читача, досить багато.
Критерій третій: українська література у вигнанні, література діаспори, література, яка за визначенням була вільною і могла не боятися цензури. Єдине, чого їй варто було побоюватися – аби не збрехати, бо свобода – таке оманливе повітря, коли не помічаєш, як ти вже розповідаєш не те, що було, а те, що ти хотів, щоби було. Це перш за все власне Улас Самчук, який і під окупацією, і на вигнанні намагався бути провідником, натхненником літератури в екзилі.
Критерій четвертий: література про війну (Другу світову, національні змагання 1917–1921 років), створена за часів вже незалежної України авторами нашого часу. Наприклад, роман «Танго смерті» Юрія Винничука або «Чорний ворон. Залишинець» Василя Шкляра.
Зрештою, список авторів та творів може бути продовжений, оскільки у програмі є структурний підрозділ «Література рідного краю», де кожен вчитель, знаючи цю літературу, може добирати відповідні тексти. Наприклад, для кременчан та тернополян важливим елементом літературної освіти міг би стати вірш відомої авторки родом з Кременця Дзвінки Торохтушко «Молитва», який з часів АТО є неодмінним елементом житлових приміщень бійців ЗСУ:
Побудь, мій Боже, отут зі мною,
У цьому полі, у розпал бою.
Серед руїни і серед краху
Не дай пізнати глибини страху,
Не дай упасти в зневіру й розпач
І побратимам розбігтись врозтіч.
Побудь, мій Боже, отут між нами
Душею батька, сльозою мами,
Сестри любов’ю, брата плечима,
Чеканням милої, її очима.
Побудь зі мною тут незникомо,
Коли немає звісток із дому,
Коли чекання спалює в попіл,
В серце і душу входить неспокій,
Коли в набоях сиріє порох,
Коли в обличчя сміється ворог.
Побудь, мій Боже, отут зі мною,
Посеред світу, посеред болю,
Храни від смерті, від кулі вражої.
Будь мені, Боже, вартою, стражею.
Я тіло й душу Тобі офірую!
Побудь, мій Боже, зі мною! Вірую!
Роль шкільних уроків літератури є унікальною і полягає як у принциповій відмові від науковості, притаманної практично всім іншим шкільним дисциплінам, так і в усвідомленому дидактично-виховному спрямуванні ідеології шкільної програми. Кожен новий етап соціально-державного устрою в країні неодмінно відбивається на комплексі авторів та творів, з якими належить ознайомитися учням і засвоїти увесь об’єм закладених у них тем та ідей. Особливу функцію, передусім в останні десять років, мали би відігравати у цьому дидактичному сценарії твори, де позитивними персонажами виступають власне герої визвольної боротьби: і часів УНР, і доби Другої світової війни (в усіх можливих іпостасях), і періоду постмайданної історії України. Однак діючі програми шкільної літературної освіти обмежуються кількома класиками радянського періоду, з яких використано невеликі за обсягом та мало емоційні твори. Факультативна програма, яка очевидно не має статусу обов’язкової і залежить повністю від ерудиції та ентузіазму вчителя, теж не зазіхає на найкращі здобутки української літератури. А такі здобутки все ж є, і автор їх називає.
----------------------------------------------------------------------------------
[1] PISA-2022: Основні результати та висновки.
[2] Россия, Путин и победа в Великой Отечественной. Голос Америки. 17.12.2010
[3] Ранок культурної людини. Укррадіо. 24.01.2025 10:05.
[4] Довженко О.П. Автобіографія.
[5] Сергій Тримбач: Довженко — це міф! Телекритика. 24.11.2006.
[7] Беркгоф К. Антисемітизм в україномовних виданнях у Райхскомісаріаті Україна // Наукові записки [Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України]. – 2006. – Вип. 31. – С. 94–101. – Режим доступу.
[8] Сердюченко В. Глотов А. Вопрошая минувшее. Радуга.1984, №12. С.157–159.
07.05.2025