Є тексти, у кількох сторінках яких більше сенсу, ніж у грубих томах. Невідомим залишається лише те, наскільки свідомо їхні автори планували всю глибину сенсів, вміщених у їхній текст. Таким є коротке оповідання, радше етюд, “Марш Паскевича-Ериванського” (1849) Юрія Косача.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
У центрі уваги оповідача похід в Угорщину російських військ під командуванням Івана Паскевича 1849 року — про що, зрештою, повідомляє вже назва оповідки. Корпус Паскевича зображено в момент, коли він проходить через Карпати, спостерігаючи не лише гори, а й людські типи — починаючи від “доброго патріота” сільського священника, який готовий видавати угорцям добровольців-русинів (а самих угорців — уже офіцерам Паскевича), закінчуючи гуцулами, які “самі цісарського роду”.
Протягом усіх п’яти сторінок дія фактично відбувається між трьома особами — самим Паскевичем, одним із його ад’ютантів (“один з малонадійних і зленадійних”, тобто підозрюваний у недостатній лояльності імператору) та офіцером з австрійської сторони, прикріпленим до союзної армії, який, як стає зрозуміло з тексту, теж не надто прихильний до “вірнопідданої” моделі. Ад’ютант Паскевича й австрійський офіцер знаходять спільну мову в питаннях моральної підтримки “Весни народів”, врешті ад’ютант вирішує перейти до повсталих угорців — і гине під час спроби втечі до них уже на закарпатському боці Карпат.
Іван Паскевич
Етюд щедро пересипаний непомітними на позір деталями, які здаються просто художніми прикрасами, але насправді є сигналами про справжній зміст та підтексти твору. Їх неможливо оцінити, подекуди навіть помітити, не знаючи контексту як самої фігури Паскевича, так і подій, на тлі яких розгортається дія етюду.
Найочевидніша з останніх — зрозуміло, похід корпусу Паскевича на Угорщину. Його мета — придушення Угорської революції, котра всерйоз загрожувала існуванню Австрійської імперії, на трон якої щойно зійшов зовсім ще молодий Франц Йосиф. Сама ж Угорська революція була частиною Весни народів — серії національних революцій, які охопили всю Європу. Основним сенсом Весни на європейському рівні була політична емансипація націй, сформованих на етнокультурній основі на заміну “старому порядку”, який базувався на ідеї лояльності монархові. Утім, у Східній Європі йшлося не стільки про модернізацію суспільства, скільки про визнання націй як суб’єктів політичного процесу загалом та про унезалежнення принаймні тих народів, які вже якийсь час тому були незалежними або ж станом на момент Весни народів досягли відповідного рівня самоусвідомлення власної колективної ідентичності.
Франц Йосип
Косач підкреслює множинність основної проблеми та її всеєвропейський вимір численними відсилками у тексті, переважно устами офіцерів-вільнодумців. У розмові обидва згадують не тільки вождя повсталих угорців Кошута, а й “Молоду Італію”, події 1848 року у Франції, придушення повстання у Празі. В описі Карпат через них ідуть не тільки солдати Паскевича, а й “прокрадаються” емісари повсталих аналогічно до угорців поляків. Стає зрозуміло, що йдеться не конкретно про угорців — які, до речі, ні разу не з’являються в оповіді прямо, це дає зрозуміти, що авторові йшлося не про них. Як і навряд чи йшлося про Австрійську імперію, безпосереднього противника угорців.
Принаймні запідозрити таку можливість змушує очевидний дисбаланс — австрійську сторону згадують неначе на тлі російської. На самому початку російський імператор Ніколай І дещо зневажливо згадує в думках молодшого колегу Франца Йосифа. Австрійських полководців, які саме придушують спробу визволення Італії, споминають під час розмови лише у порівнянні з російськими “слугами самодержавства”. Стає зрозуміло — Косача цікавить саме Російська імперія та її відносини як із підкореними нею, так і всіма іншими народами.
І ця імперія постає у двох іпостасях, які насправді про одне і те ж — нестримну жагу підкорення і розширення паралельно з придушенням національних ідентичностей. Це цілком виразно зчитується у розмірковуваннях імператора Ніколая, який переймається не долею своїх військ в операції, яка власне триває, а двома антимонархічними гуртками — Кирило-Мефодіївським братством та гуртком Петрашевського, заодно й “нахабством” якогось дрібного поміщика з Чернігівщини, який підписує листи узвичаєною ще з часів Речі Посполитої (котра припинила своє існування на Чернігівщині ще 1648 року) формулою “рукою власною”. У цей самий час його офіцери радісно ревуть, вголос мріючи пити воду з Сени, Рейну і Шпрее.
Ніколай І
Одначе імператор теж частково за лаштунками. Безпосередньо діють троє: сам фельдмаршал Іван Паскевич, його “неблагонадійний” ад’ютант та його крадькома фрондуючий співрозмовник з австрійської сторони. Основний конфлікт — між Паскевичем та його ад’ютантом. І тут важлива ремарка: сам Паскевич за походженням — українець. Походження ад’ютанта не оголошується прямо, одначе епізод, коли в його сідельній сумці виявляється томик “Русалки Дністрової”, натякає, що найімовірніше він теж українець.
Власне, спостерігається дещо парадоксальна ситуація, коли основними дійовими особами в сюжеті, який належить радше світовій історії, виступають українці. Це можна вважати проявом звичної для Косача і представників його покоління й родинного оточення манери “вписувати” Україну та її історію в європейський і світовий контекст, одначе в цьому випадку вказана подробиця має і глибше значення.
Бо щонайменше Паскевич — українець дуже непростий. Цей козацький син у прямому сенсі слова зробив кар’єру завдяки особистій відвазі й винахідливості на полі бою. Замолоду він відзначився на російсько-турецькій війні та війнах проти Наполеона. У битві при Бородині саме Паскевич командував обороною батареї Раєвського. Завдяки цьому він заслужив особисте захоплення Ніколая І, який у 1825 році став імператором.
При цьому коли дослужився до високих постів і звань, то проявив себе як класичний солдат імперії. Наприкінці 1820-х він здобуває для Росії Закавказзя. З початку 1830-х з військового командира стрімко й остаточно перетворюється на жандарма: у 1831-му розгромив польське повстання 1830 року, після чого чверть століття керував фактично окупованою Польщею. В польській історії цей період відомий як “ніч Паскевича” — скасовано автономію, сейм розпущено, всі розрахунки переведено в рублі, територія поділена на губернії, закрито Варшавський університет... За свої заслуги він був нагороджений званням фельдмаршала і повним Георгіївським орденом. 1848 року саме Паскевич придушує Угорську революцію — власне цей період його життя і привернув увагу Юрія Косача.
Нескладно помітити, що Косач розкриває і позиціонує Паскевича саме через амплуа імперського завойовника. При першій появі в оповіданні його представляють не інакше, як “завойовника”, “покорителя”, “усмирителя”, причому ніби зумисне вибираючи слова, які своєю будовою апелюють до російської імперської естетики. Його армія має за плечима численні бої під час завоювань — Карпати оголошуються “звичайною прогулькою” для “ветеранів Карсу”, тобто війни за Закавказзя. Самі ж ветерани пам’ятають “марш під Еривань і під Адріянопіль, під Варшаву й Остроленку”, тобто у відносно кращому разі — війну проти іншої імперії за спірну колонію, у відносно гіршому — криваве придушення повсталого народу.
Його антагоніст, неблагонадійний ад’ютант, протягом більшої частини невеликого тексту зайнятий розмовою зі своїм австрійським візаві. На відміну від Паскевича, він залишається повною загадкою. Тільки наприкінці зважиться на рішучий крок і спробує втекти до Кошута, одначе невдало.
Причиною його невдачі стане, втім, не Паскевич, а фузія гуцула з числа бійців “руських батальйонів”. Власне загал місцевих мешканців, які вже напевне були українцями, є ще однією стороною конфлікту. Місцеві, як і Паскевич, цілком вірнопіддані своєму монархові — зрештою, саме за беззастережну підтримку імперії в її протистоянні з поляками й угорцями мешканців Галичини та Карпат назвали “тирольцями Сходу”. Їхня логіка добре схоплена самим Косачем — у їхній уяві “пани були за мадярів, молодий цісар — то хлопський отець”. Останнє переконання, вочевидь, було прямим наслідком скасування панщини, одначе не меншою мірою випливало з факту збігу національних та соціальних відмінностей: латифундист зазвичай був поляком чи, на Закарпатті, угорцем, його підданий-панщизняник — українцем. Свою лояльність вони проявляють не тільки бурхливими вітаннями армії Паскевича, яку вочевидь сприймають за союзну, бо ж вона “за цісаря”, а й сердечним прийомом Паскевича з його почтом з боку сільського священника. Апогею ж лояльність досягає у моменті вбивства ад’ютанта-втікача.
Одначе на цьому історія не закінчується. Після загибелі нещасливого втікача в його сідельній сумці знаходять не що інше, як “Русалку Дністрову” — інакше кажучи, книжку, яка стала початком і символом національного самоусвідомлення галицьких українців. А на початку оповідки імператора Ніколая бентежить, серед іншого, Кирило-Мефодіївське товариство — тобто організація і подія, яка стала початком самоусвідомлення українців у модерну добу.
Таке обрамлення натякає: перед нами “український випадок” Весни народів. Одначе парадокс — на рівні персонального втілення протистояння нації та імперії є протистоянням двох поколінь однієї й тієї ж національної спільноти. І заодно двох моделей самоідентифікації: адже колізія проростає між синами козацької старшини, які перевтілилися у вірних слуг імперії, та молодшим поколінням українців, що вже бачить себе національною спільнотою. При цьому “старші” абсолютно глухі та сліпі до проявів цього нового самоусвідомлення. Поки його носії активні, вони вбачають у їхніх ідеях загрозу, — та як тільки загроза якимось чином усувається (навіть ціною життя носія нової системи цінностей та емансипованої ідентичності), тут же втрачають до неї інтерес. Так, як Паскевич, який недобре хмуриться при погляді на свого “ненадійного” ад’ютанта за його життя, а після його загибелі він трактує знайдену “Русалку...” як малозначущий факт. Книжку він “долучив до актів й відіслав з кур’єром до Петербургу”. Натомість імперія значно прозорливіша за “правнуків поганих” — на початку Ніколай турбується не кимось, а кирило-мефодіївцями.
Сила та спрямованість символу цієї оповіді цілком порівнянна з реальним апокрифом часів боїв на Маківці — за переказом, після боїв один зі січових стрільців з цікавості вирішив оглянути вміст речового мішка вбитого вояка російської армії. На свій подив і жах, серед побаченого він знайшов томик “Кобзаря”, дбайливо замотаний у вишиваний рушник.
По суті, історія, описана в “Марші...”, — про мимовільний внутрішньоукраїнський конфлікт на тлі великих змін, які неминуче, як ми тепер знаємо, зачеплять і українців. Причиною цього конфлікту є навіть не звичка лояльності до імперії з боку умовних “старших”, а власне їхня асоційованість з імперією — вона настільки сильна, що не дає можливості побачити загрози для таких самих, як вони, інколи власних дітей у прямому сенсі, просто з іншим світоглядом. Важливо зауважити, що ні Паскевич, ні ад’ютант не мають жодних особистих взаємних претензій — конфлікт суто навколо поглядів і громадської позиції.
Сама оповідь писалася у другій половині 1930-х. Здавалося б, усі дилеми перших етапів національного відродження давно були вирішені і просто забуті, позаяк стали неактуальними. Одначе саме період між двома світовими війнами був позначений гострим міжгенераційним конфліктом, коли молодше покоління звинувачувало старше у ряді тяжких гріхів, хоча насправді в одному — втраті державності. Причому найбільше боліла поразка саме від більшовиків, і цей біль посилювала свідомість трагедій, які розгорталися на Великій Україні, найбільшою з яких був Голодомор. У такому контексті історія Паскевича й ад’ютанта виглядає замасковано філіппікою у бік “батьківського” покоління.
Найпронизливіше, однак, те, що ця історія має паси також і в сучасність. Позаяк проблема “старших” та “молодших” успішно наздогнала й останні хвилі національного відродження — у вигляді протистояння колишньої номенклатури, повністю асоційованої з СССР, і учасників національного відродження 1990-х та двохтисячних. А повторюване порівняння Карпат з Кавказом після подій війни УПА проти совєтського тоталітаризму виглядає цілком прозорим натяком.
26.10.2024