Днями процес, каталізований діалогом у Білому домі між президентами України та США, добіг принаймні проміжного апогею у вигляді блокування Штатами військової допомоги Україні, що в середу було доповнено блокуванням передачі Україні розвідувальної інформації. Аналітики та фахівці відповідних сфер уже висловилися щодо варіантів розвитку подій і можливих кардинальних причин, а суспільство як в Україні, так і в Європі загалом почало приходити до тями і все сміливіше виголошувати не так політичні, як моральні оцінки всього, що відбувається. Прикметно, що до осудливого міжнародного хору приєдналася і загалом проросійська французька політикиня Марін Ле Пен – вона заявила, що рішення президента США є «жорстоким щодо українських солдатів».
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»
Утім, уся ця катавасія, якщо дивитися з точки зору сили струсу і водночас позірного браку логіки, має ще один аспект – а саме історично-політичний, густо замішаний на колективних травмах не тільки України, а й цілого східноєвропейського регіону.
26 лютого 1919 року. Члени делегацій на перемовинах про припинення вогню. Львів, палац Потоцьких
Це ж було вже
У випадку саме України ситуація нагадує таку собі сильно полегшену і спрощену версію 1919 року, хоч і в безмежно легшому та менш загрозливому варіанті. Якщо дивитися з точки зору самої структури ситуації (в сенсі послідовності взаємопов’язаних елементів), то картина справді разюче подібна: як тоді, так і тепер Україна протистоїть значно сильнішій Росії; як тоді, так і тепер сильно залежить від світу, а отже питання підтримки найсильнішої держави тогочасного світу принципове – і в обох випадках Україна стикається з неприхильністю «сильних світу цього».
Різниця лише в конкретному наповненні. Сто з гачком років тому Україні довелося протистояти відразу двом Росіям – більшовицькій та «білій», причому вони обидві не допускали думки про окремішність України. Але при цьому «білі» й чути не хотіли про українську мову та культуру, абсолютно щиро вважаючи їх польською чи австрійською інтригою, як і українські незалежницькі прагнення. Більшовиків же опір українців під час попередньої війни, з грудня 1917 по квітень 1918, навчив, що втримати контроль над країною без мінімально українського «інтерфейсу» буде неможливо – тому вони докладали зусиль для бодай демонстрації українського і мінімальної пошани для української культури, водночас пильнуючи, аби вона не опинилася на високих щаблях, де була б помітна широкому світові без посередництва Москви. Цього разу в нас тільки «рябенька» Росія, якщо продовжувати кольорові аналогії (які, своєю чергою, виводяться з кольорів прапорів відповідних течій та державних утворень), а її потужність суттєво поступається відповідному показникові «червоної».
У ролі ж «великої держави, яка кинула українців на ласку сильнішого екзистенційного ворога» (подібну роль зараз фактично грає США) тоді виступила Франція. У січні 1919 року Україна в особі генерала Грекова вийшла на контакт із французами, одначе перший тур переговорів закінчився їхньою вимогою змістити Володимира Винниченка з посади голови уряду як «більшовика». Таки трохи нагадує гру на темі виборів з американського боку, чи не так?
Врешті Винниченка змінив Сергій Остапенко, та нашим предкам це не надто допомогло. Коли українська місія вже в оновленому складі з’явилася в Одесі вдруге, голова французької делегації Фрайденберг виставив умови, виконання яких означало перехід України у стан колоніального протекторату Франції з перспективою знову стати частиною Російської імперії. Не більше і не менше.
Через місяць, у лютому 1919 року, Українська галицька армія розгорнула потужний наступ на Львів, відомий як Вовчухівська операція. Під час перших її днів до Галичини з Франції прибуває так звана місія Бартелемі, названа за іменем свого керівника, французького генерала, з гучними деклараціями про зупинення війни і залагодження конфлікту.
Та на практиці припинення війни явно мало відбутися за рахунок України. Вести переговори з українцями Бартелемі спочатку взагалі відмовлявся. Одначе коли українці розпочали успішний наступ, місія за погодженням з польським урядом виїхала на фронт з пропозицією перемир’я. Основною його умовою мало бути визначення демаркаційної лінії (так званої лінії Бартелемі), за якою під польським контролем залишалися Львів та Бориславський нафтовий басейн.
Попри очевидну неприйнятність для української сторони пропозицій місії, Бартелемі вимагав погодитися на ці умови в ультимативному тоні – дійшло навіть до стукання кулаком по столу. Та найгірше було те, що заради переговорів з місією зупинили успішний наступ, внаслідок чого «видихався» наступальний імпульс та зламалися всі плани. У підсумку це коштувало Галичині поразки у війні з Польщею, а Галицька армія була змушена перейти Збруч і продовжити боротьбу вже на Східному Поділлі та Наддніпрянщині.
Улітку 1919 року розпочалася фактична блокада України та її міжнародна ізоляція. Україна була повністю позбавлена навіть можливості репрезентувати себе та захищати власні права – делегацію ЗУНР не допустили до участі у Паризькій мирній конференції. Про військову допомогу навіть не йшлося. Блокада України поширилася навіть на гуманітарні товари – на кшталт ліків від тифу, який косив українське військо у другій половині 1919 року. У червні 1919 року українська дипломатична делегація в Парижі купила в Американської ліквідаційної комісії ліків, санітарного матеріалу та одягу для вояків на загальну суму вісім мільйонів доларів. Увесь цей вантаж уже стояв готовий для відправки в Україну, але його заблокував французький уряд. Єдине, що зуміло прорватися до знесиленої тифом армії, – це санітарний поїзд на 200 ліжок, який доставила місія Міжнародного Червоного Хреста.
Одне слово, не випадає дивуватися, що у 1940 році галичани відверто раділи поразці Франції від Третього Райху. Питання було не в симпатіях до Гітлера, а у звичайній пам’яті про власних родичів, сусідів, односельців – молодих двадцятикількалітніх хлопців, які могли б жити, а тим часом загинули навіть не в бою, хоч і нерівному та безнадійному, а згоріли в тифозній гарячці. Якби вони зараз бачили старання президента Франції, то, попри всю належну вдячність, могли б пробурмотіти щось на кшталт: «Дійшло нарешті…»
Лютий 1945 року. Ялта
Тінь Ялти
Але не скажеш, що ситуація виглядає краще чи принципово інакше на рівні регіону. Тут важливо розуміти, що історія відносин Східної Європи та колективного Заходу після Другої світової війни почалася з фактичної здачі регіону Сталіну в Ялті у лютому 1945 року. Саме тоді була укладена домовленість про фактичний перехід Східної Європи під контроль СССР. Враховуючи кількість жертв, яких зазнали ці землі від нацистської окупації, та факт на тоді вже цілком реального совєтського терору, який змінив нацистський, важко не погодитися з тезою про «ялтинську зраду».
Особливо болісним це було у випадку Польщі. Річ у тім, що решта країн регіону або були союзниками нацистів (як Угорщина чи Словаччина, нехай навіть такий вибір був продиктований ресентиментами чи відсутністю інших можливостей досягнути бажаних політичних цілей, а не ідеологічною спорідненістю – зрештою, сам факт союзництва певною мірою усправедливлював передачу їх на ласку переможця), або ж їхній рух опору не був надто активний (як у Чехії), чи його очолювали ліві (як у країнах колишньої Югославії). Тому в ряді випадків зрада ніби і не виглядала зрадою – особливо, якщо не вникати у нюанси як політичні, так і моральні.
Але у польському випадку ніяка сила не могла заступити очевидного – цього разу йшлося таки про справдешню зраду союзника. Польща опиралася нацизму, що називається, всіма лапами та протягом шести років зазнала страхітливих людських втрат. Апофеозом спротиву стало Варшавське повстання, яке вилилося у зруйновану столицю і майже 200 тисяч людських жертв, військових та цивільних.
При цьому полякам було відмовлено навіть у символічному жесті – присутності польської «коробки» на параді перемоги в Лондоні. Пронизливим і відчайдушним свідченням відчуття тодішнього поляка стали рядки з епілогу спогадів Яна Новака-Єзьоранського (переклад мій, – О.І.):
«Серед великого тріумфального параду перемоги, що пройшов того дня залитими сонцем лондонськими вулицями, серед військ кільканадцяти націй не марширували наші вояки і не було польських стягів. Думками бачили інший парад. Перед нашими очима йшли знайомі обличчя і постаті тих, які оплатили прихід цього дня власним життям. Сьогодні знову, як тоді, стають перед очима знайомі обличчя… полеглих, закатованих, страчених…
…Парад покоління, розбитого на друзки...»
Утім, ситуація змінилася вже через кілька років. Після Фултонської промови Черчилля західний світ, очолений США, і зраджена в Ялті Східна Європа опинилися на одному антисовєтському боці. Для Східної Європи Захід, і зокрема США, став джерелом медійної й організаційної підтримки, Захід утримував радіостанції, які поширювали правду про Східну Європу, Захід тиснув на СССР, Захід був місцем, куди можна було вирватися на навчання чи куди можна було спішно евакуюватися в разі загрози і тому подібне. Зрештою, Захід і передусім США перетворилися на майже мітологічну землю обітовану, звідки регіон вирвали насильно і куди він мусить повернутися. У цьому контексті події 1989 року, падіння залізної завіси та врешті розпад самого СССР у 1991 році були сприйняті замалим не як акт Божої справедливості. Невипадково 1989-й назвали annus mirabilis – роком чудес.
З іншого боку, пам’ять про пережите старанно підкріплювалася самою присутністю Росії, і тому для Східної Європи членство в НАТО і загалом наявність військової підтримки США з точки зору історичної пам’яті було чи не важливішим, ніж членство в Європейському Союзі.
Не треба бути фаховим психологом, аби уявити, які асоціації та спогади зринають у голові керівників і громадян країн «нової Європи», тобто все тієї ж постсовєтської Східної Європи. Абсолютно невипадкові й емоційна реакція польської преси та соціуму, і вихід Литви з угоди про заборону касетних озброєнь. Навіть обурення ситуацією навколо допомоги Україні з боку східноєвропейських інтелектуалів та політиків (попри очевидні й цілковито щирі мотивації звичайної людської моралі та солідарності з тим, хто в скруті) несе в собі достатньо потужне, щоб бути видимим, видиво тіні колективних спогадів про драматичне минуле власних країн. Наразі найбільш віртуозно це проявилося на прикладі відомого колективного листа колишніх політв’язнів соціалістичного режиму в Польщі.
А якщо вже дійшло до колективних, хоч переважно несвідомих згадок про панування чергової ітерації Росії на теренах Східної Європи, то раніше чи пізніше хтось пригадає і про топос «ялтинської зради». Й отут, імовірно, всю Східну Європу чекає катарсис усвідомлення того факту, що події в Ялті мають більше спільного з поведінкою Трампа щодо Росії, ніж може видатися. Банально тому, що свого часу саме американська сторона проявила більше поступливості у питанні вимог Сталіна, ніж британська (зрештою, Британія мала за плечима тривалий стаж геополітичного протистояння Росії ще царських часів), і тому, що ідеї Трампа – це те саме вирішування долі «малих» країн великими.
Таким чином, своїми діями Трамп провокує як Україну, так і весь регіон на згадування темних сторінок свого співжиття з тими ж США. І навряд чи цей процес буде приємним для Америки.
Крах американського героя
Бо, зрештою, і сама блискуча дотогочасна репутація Америки як осередка світової правди, справедливості та пошанівку до людських прав зокрема і свободи загалом формувалася у вельми специфічних умовах. Як було показано у попередньому розділі, навіть у Східній Європі вона складалася «від протилежного» просто внаслідок того факту, що США пропонували підтримку й альтернативу в протистоянні з безпрецедентно жорстоким та нещадним ворогом, який загрожував не лише політичній самостійності, а й свободі ідей, національній ідентичності, способу організації власного буття та іншим сферам, які в сукупності складають суспільство як таке.
У випадку України все було ще складніше і страшніше. Річ у тому, що після програної війни за незалежність 1917–1921 років були червоний терор, Голодомор, масове знищення еліти, депортації на Сибір та багато іншого, що коштувало українцям мільйонів людських жертв і зламаних доль тих, хто вижив. На цьому тлі все те, що спіткало Східну Європу після Другої світової війни, здавалося цілком стерпним.
Але зворотній наслідок був такий, що якщо у Східній Європі США сприймалися як альтернатива, зовнішня опора, а повернення до неї, разом із позбавленням «опіки» Москви – як повернення додому, то в очах українців США поступово, причому без усілякої своєї участі, виявилися на місці майже містичного героя.
Це сталося завдяки двом обставинам. Насамперед, США тривалий час були єдиною силою, спроможною стримувати СССР – і якої СССР боявся. Зрештою, Сполучені Штати таки побороли Радянський Союз. На перший погляд, усе відбувалося згідно з принципом «ворог мого ворога – мій приятель». Та дія цього принципу була суттєво скоригована фактом постгеноцидного стану українського суспільства – що власне є другим фактором.
Усе починалося з усвідомлення того, що СССР вчинив над українцями геноцид. Після того, як відбулося найстрашніше – Голодомор та супутні репресії проти еліти на всіх галузях і рівнях – належний ефект підтримувався дріб’язковим контролем і постійним наглядом, разом із відвертими репресіями найактивніших. За роки життя під тиском совєтського всезагального контролю, підшитого пам'яттю про жахіття Голодомору, вивезень, розстрілів та Другої світової, у нас виробилося специфічне сприйняття нашого насильника як суворого, але справедливого «дорослого». Відбулася асоціація з насильником. Коли совок нарешті впав, ми на хвилі інерції автоматично, не встигнувши злапати себе за руку, перенесли цей ореол на США.
США як сила, здатна конкурувати з цим насильником, стали адресатом травматичного перенесення – тобто їх підсвідомо почали сприймати як лицаря-визволителя від московського геноцидника. Причому це відбулося абсолютно незалежно від бажань і намірів будь-кого зі Сполучених Штатів. Думаю, якби американські еліти усвідомлювали дійсну причину захвату ними з боку Східної Європи, то вони хрестилися б і втікали, куди очі бачать.
Власне відданість українців значною мірою базувалася на чіпкості колективної пам’яті про геноцид, яка підсилювала інерцію сприйняття США як героя-визволителя. У цьому контексті слова і дії Трампа, які атакують українську спроможність захищатися і підважують легітимність української моральної позиції, підсвідомо запускають логічний ланцюжок - «аааа, ми прогнівили і цього великого, ми точно недостойні і зараз нас точно доб'ють». Позаяк завдяки тому ж геноцидові в нас досі домінує схема відносин зі сильнішим партнером, заснована на його сприйнятті як великого та всемогутнього, якому належить підкорятися, щоб не бути вбитим. Зрештою, страх смерті – один із базових. А він у нас підшитий-підбитий пам'яттю про те, що творив наш ворог у свої попередні пришестя.
Риторика і поведінка чинного американського президента не просто підважує цей складний комплекс, а відразу ж його знищує. Варто завважити, що і без Трампа він уже поступово зникав в міру того, як українці проговорювали свою травму та підтверджували власну спроможність у протистоянні з екзистенційним ворогом – Росією. Одначе існує небезпека, що настільки категоричний і явний (який неспроможні аргументовано заперечити навіть найбільші прихильники Трампа) розрив з усіма елементами, які забезпечували Америці ореол замалим не месника за кривди, породить аналогічно глибоке і палке несприйняття США. Так працює маятник травми – він не визнає напівтонів, для зраненої колективної підсвідомості може бути тільки «чорне» і «біле». Навіть у відносно спокійних умовах терапії травми терапевти та й просто оточення травмованих осіб, за заувагами фахівців, стикаються з переходами між обожнюванням і відторгненням – просто тому, що роль рятівника передбачає довіру, а довіра, як і відчуття власної цінності, дуже серйозно підірвані травматичним досвідом. Що вже казати про актуальну ситуацію українців, яку ніяк не назвеш спокійною?
І без цих глибинних механізмів постійні одноманітні висловлювання президента США про «припинення війни» як такої ранить українців знеціненням їхньої боротьби. Це тому, що для нас це фактично війна відплати. Незважаючи на всі обставини, проблеми і всіх одурілих від невідомості та страху громадян – це відплата. За розтоптану Незалежність, за вбитих, вивезених, заморених голодом. За все те, що вбивало у нас відчуття спроможності й розуміння сенсу в цьому світі. У такій логіці «припинити війну» без будь-яких санкцій щодо нападника або й на поблажливих для нього умовах – це насамперед недовершення справедливості, а також зневага до всіх убитих раніше і полеглих у цій війні.
А вже конкретні дії Трампа на кшталт призупинення військової допомоги чи передачі розвідувальних даних прямо викидають українців у пам’ять про вбиті мільйони, як і знання про те, що цих жертв, можливо, могло б не бути, якби зокрема не позиція сильних світу цього. Звісно, «після» не означає «внаслідок», а майбутнього взагалі ніхто не в стані передбачити. Але у важких історичних спогадів інший механізм – достатньо спостерегти елемент подібності до того, що спричинило ці спогади, і логіка майже виключається. Навіть у тих українців, які не знають всіх подробиць стосунків України з сильними світу цього сторічної давнини, все одно є пам’ять про мільйони жертв і родинні трагедії.
Той факт, що актуальна адміністрація США не особливо приховує, що всі ці дії є, по суті, способом примусити «закінчити війну», взагалі підсвідомо нагадує методи тих-таки совєтів, які регуляцією доступу до життєво необхідних речей і ресурсів добивалися послуху підлеглого населення. Цей аспект дуже тонко і точно був схоплений у вже згаданому листі польських інтелектуалів та політиків, колишніх діячів демократичної опозиції, до президента США, у якому його манеру поведінки під час зустрічі з президентом України у Білому домі порівняли з прийомами комуністичних слідчих.
Сам факт того, що таке порівняння з’явилося у тексті, написаному не українцями, вже свідчить про те, що травми і болісні спогади минулого, які будить Трамп, спільні для всієї Східної Європи. Просто на рівні окремих країн є своя специфіка і глибина.
І ще факт появи цього листа – він про те, що США в Україні та Східній Європі втратять більше, ніж просто політичну репутацію. Вони вже втратили легенду, натомість ожививши гіркі історичні спомини.
08.03.2025