Запитання, винесене у заголовок статті, можна сприйняти і буквально. З двох причин. Перша Микола Савич відомий знавцям української історії як один із менш відомих членів Кирило-Мефодіївського братства зокрема, а загалом як представник першого покоління української модерної інтелігенції – у тому сенсі, що саме це покоління вперше послідовно і чітко розуміло Україну як самостійного суб’єкта подій, легітимність якого базувалася на етнокультурній своєрідності. Утім, при всіх заслугах Савича, він належав не до зірок свого покоління, а радше до тих менш помітних, які “тихою невтомною працею...”
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Причина друга — портрет Савича, змальований Юрієм Косачем в оповіданні “Молодість Савича”, справді справляє дещо дивне враження на тлі того, що відомо з його біографії. Передусім той факт, що він відправив свого героя, майбутнього “кирило-мефодіївця”, до Парижа у 1830 році, саме в переддень Липневої революції (тоді як реальний Савич навчався у Парижі в 1831–1834 роках, ще й після смерті батьків — тоді як літературний Савич повсякчас листується з батьками). Враження чи то авторської неуважності, чи то свідомого нагромадження помилок — але для чого? — ще підсилює змалювання Савича як людини далекої від зброї, яка навіть неохоче стріляє, тоді як реальний Савич був учасником російсько-турецької війни 1828–1829 років. Якщо бути точним, то цілком можна зрозуміти небажання Савича бути причетним до будь-чого, пов’язаного зі збройною боротьбою як політичною практикою — досвід війни у чужій армії за інтереси, які ніяк не перетинаються з інтересами твоєї власної спільноти, при всіх втратах і трагедіях, які несе з собою війна як така, цілком міг дати в результаті послідовний пацифізм як наслідок та прояв такого специфічного воєнного досвіду. Але позиціонування героя як людини, яка замалим з принципу не бере в руки зброю і тримає вдома пару дуельних пістолетів “для годиться”, виглядає дивним.
Та й загальний образ Савича в оповіді дисонує з характеристикою “активний член Кирило-Мефодіївського братства” — у Косача ми бачимо людину, яка свідомо абстрагується від громадських справ, не кажучи вже про відверту “політику”, і всіма силами намагається залишитися в руслі образу добропорядного потомка зубожілого роду, в закордонну освіту якого, як стає зрозуміло з тексту, родина інвестувала всі фінанси, які ще залишалися у її розпорядженні. У цьому місці знову “нестиковка” з реальністю — батьки Савича були доволі заможними людьми, тобто навіть якби його поїздка на навчання за кордон була їхнім рішенням, то навряд чи йшлося б про ситуацію “останні гроші заради єдиного сина”.
Сукупність усіх перелічених “помилок” (беру це слово в лапки, позаяк зазвичай Косачеві притаманне досить акуратне ставлення до історії — зрозуміло, в рамках знань про відповідний період у час написання тексту) змушує сприймати і решту тексту радше як уявну модель, у якій Савич — не стільки реальна історична постать, скільки достатньо зручний прототип. Крім усіх перелічених неточностей, постать і поведінка Савича відверто дисонує і з позицією його нареченої, з якою двічі заручини ледь не розпадаються, і з подіями навкого нього — а йдеться про переддень і перші дні Липневої революції 1830 року.
Микола Савич
Загалом якщо не знати наперед, що йдеться про одного з активних братчиків з числа кирило-мефодіївців, то історія скидається на етюд про людину, яка ніяк не може вийти поза звичну колію й усвідомлює справжню ціну свого зволікання тільки зазнавши непоправної втрати.
Адже й справді, Савич на сторінках “Молодості Савича” постає повністю “благонадійним” студентом з України, який майже не цікавиться політикою, хоча навколо нього поступово назріває Липнева революція. Він випадково зустрічає вродливу італійку, закохується в неї і з часом просить її руки. Попри це, між ними постійно виникають сварки, адже Грацію (так звати наречену) не влаштовує флегматичний темперамент Савича і дратує його відстороненість від громадських справ, надто що її брати, вона сама і її покійний попередній наречений належать до карбонаріїв і беруть активну участь у боротьбі проти австрійського панування в країні, хоч і змушені це робити з французької еміграції. Щоби догодити нареченій, Савич провокує дуель з якимось знатним відвідувачем стрільбища, куди він поїхав разом із Грацією. Дуель, зрештою, не відбувається, позаяк у призначений день спалахує революція. Савич, зрозумівши нарешті, що його поєдинок уже не має жодного значення, приєднується до подій. Серед загального напівхаосу він зустрічає загін повстанців, які відступили з-під Пале-Рояль, і від них взнає про загадкову “італійку з рушницею”, яка загинула від кулі кірасира. Розпитавши, він розуміє, що йдеться саме про його кохану. Фінал відкритий — “Того ж вечора, 27 липня 1830 року, Микола Савич через сентантуанську заставу виїхав з Парижу в Україну”.
Загалом “оповідковий від Косача” Микола Савич дисонує з реальним Савичем, наскільки про нього відомо, десь так само ж сильно, як і позірна пасивність поколінь українців першої чверті ХІХ століття з вибухом активності їхніх снів та внуків у 1840-х (символом чого є Кирило-Мефодіївське братство), що стрімко переродилася в організований український рух.
Позірна, втім, тільки для тих, хто знайомий з історією відносно поверхово, позаяк фахівцям добре відомо, що стрибкоподібна еволюція від покоління козацьких синів, які вибирали між кар’єрою на службі імперії або тихим життям у провінції на місці колишньої Гетьманщини до аналога чеських “будителів” насправді такою не була — і немалу роль у ній зіграв цілий сплав обставин: від потреби знайти свідчення своєї приналежності до шляхетного стану до впливу віянь з Західної Європи, де захоплення романтикою національних культур уживалося з енергійною боротьбою проти монархій та імперій, у першому випадку — переважно своїх, у другому — чужих. Очевидно, участь у всіх цих процесах і активностях на особистому рівні супроводжувалася ґрунтовною і не завжди усвідомленою глибокою внутрішньою еволюцією, а інколи ставала поштовхом до ґрунтовної переоцінки дотогочасної системи координат — як, наприклад, суто ужиткова спочатку цікавість до “давніх актів”, у яких розраховували знайти докази власного шляхетного походження (а отже забезпечити собі й нащадкам достатньо високий соціальний статус) поступово переросла в розуміння цінності власної ідентичності та її, умовно кажучи, “не гіршості” відносно інших.
Кирило-Мефодіївське братство
Власне, на перших порах виникає враження, що метою Юрія Косача було спробувати впіймати згадану еволюцію на прикладі людини, чия біографія була хоч трохи знана нащадкам, а водночас знана не аж настільки добре, щоби перекрити шляхи художній вигадці.
Зрештою, “люди старої України” справді подекуди почувалися “як корова на льоду” в атмосфері стрімкої національної емансипації. На перший погляд видається, що Косач насправді пропонує свого роду стислий і концентрований варіант алегорії до еволюції нащадків “козацьких дітей”, що виросли на уявленнях про суспільство і власну ідентичність, успадкованих ще з Гетьманщини. Попри дискомфорт нової ситуації, вони вперто продовжували тягнути власну лінію і намагалися хоч якось мінімізувати злам. Одначе ілюзія про можливість збереження достатньо великого шматка статус кво зазвичай раніше чи пізніше болісно розбивалася об особистий чи колективний досвід.
Алегорією до цього зламу цілком може вважатися сцена шоку Савича від усвідомлення, що загибла від кулі кірасира “жінка з рушницею” — це його кохана. Утім, “прочитання” реакції героя сильно залежить від того, чи обмежуватися текстом оповіді, чи все ж вписувати її в біографію реального Савича та його покоління. У першому випадку ми отримуємо образ людини, чий страх перед реальністю призвів до трагедії й особистої драми. У другому ж перед нами виразний сигнал про те, що національна емансипація на особистому рівні дорівнювала глибокій особистій драмі, своєрідному очищенню, яке часто пов’язувалося з втратами — мало того, саме ці втрати були ціною або стартовим майданчиком для фактично переродження. Перед нами практично варіант на тему “народження героя”, після якого в героїчному епосі зазвичай наступає етап подвигу.
Одначе цьому новонародженому героєві бракує одної суттєвої рисочки у його світогляді “до”, якщо брати за чисту монету намальований Косачем образ, — а саме бодай показної лояльності до монарха. Загалом тема протистояння національної республіки та монархії майже відсутня у тексті, дискусії між Савичем та братом його італійської нареченої — вони передусім про антагонізм між, умовно, еволюцією та революцією, шляхом поступових змін чи змін через повстання. Савич, надто з його захопленням хімією і текстами соціальних теоретиків, більше нагадує не стільки лояліста зразка першої половини ХІХ століття, скільки позитивіста 70–90-х років того ж таки століття.
І цей позитивіст явно втрачає ґрунт під ногами. Йому складно зрозуміти саму філософію конспіративної та збройної боротьби, його схеми раціоналізації й дистанціювання від “ірраціональних”, “радикальних” . Окремі “осяяння”, подані в тексті у вигляді цитат з “Книги буття українського народу...”, не змінюють кардинально цього підходу.
Він відчуває, що його не схвалюють, і намагається завоювати це схвалення звичними для нього способами. Наприклад, незадоволення його не надто активною позицією він зчитує як очікування більш активної, включно з викличною, поведінки у побуті й провокує дуель. Одначе цей поєдинок виглядає непродуманим з точки зору того, чого від нього очікують насправді, а всі клопоти, пов’язані з ним — відверто безглуздими на тлі драми Липневої революції, яка розпочалася в день наміченої дуелі.
Невідомо, наскільки плановано і свідомо, але Косач упіймав генезу одного з соціальних явищ — відвертого соціального деструктиву як симптому чи то природної внаслідок об’єктивних процесів, чи то штучної внаслідок спроб максимально довго зберігати статус кво, втрати суспільної ролі й можливості впливу на процеси тієї чи іншої групи. Цей шлях свого часу пройшла та ж таки французька аристократія, чиї “крила” й апетити обрізав Рішельє; чимало утопічних ідей було породжено або дворянами, чий час уже відійшов, або ж представниками неаристократичних за походженням, проте відносно здібних та непогано освічених груп, яких не допускали до управління виключно через інерцію станових перегородок — “різночинці” Російської імперії були яскравим тому прикладом.
Власне, всі описані обставини разом із переліченими на початку тексту недоладностями, провокують припущення, що Косачеві йшлося не так про аналіз еволюції українства за сто років до нього, як про критику покоління, яке передувало йому безпосередньо. У такому розрізі стає зрозумілою як підозріла подібність головного героя до позитивіста останньої чверті ХІХ століття, так і те, навіщо Косачеві знадобилося впихання свого героя у розпал революції. Він ніби казав — ось як виглядали прихильники “тверезого розуму” і “поступу” у момент, коли все вирішувала готовність діяти. Момент загибелі Грації — це не що інше, як шок цього покоління від краху державності 1917–1921 років. Виїзд після цього Савича в Україну у такому ракурсі виглядає як трактування еміграції як втечі від мимовільних наслідків своїх дій і цих дій внутрішньої логіки. Хоч останній закид виглядає дуже неоднозначно — з урахуванням факту, що “Молодість Савича” писалася в середині 1930-х, після Голодомору та кількох хвиль арештів і розстрілів, які наявно засвідчили, що повернення в Україну було б самогубством для представників української еліти.
09.11.2024