15 вересня 1971 року з Ванкувера на захід у бік Алеутських островів відплив рибальський сейнер «Phyllis Cormack» з дванадцятьма активістами на борту – вони збиралися протестувати проти американських ядерних випробувань на острові Амчітка. В цей день, як вважається, започатковано міжнародну екологістську організацію «Greenpeace».

Острів Амчітка розташований на крайньому заході США. По закінченні Другої світової війни тут планували облаштувати полігон для підземних ядерних випробувань – попри те, що від 1913 року він вважався заповідною територією. Втім скоро майданчик визнали непридатним – можливо, через сейсмічну активність у реґіоні, тож ядерні випробування перенесли до штату Невада. Як на те, 27 березня 1964 року на Алясці стався землетрус магнітудою 9,2 бала – один із найпотужніших у світовій історії. Він спричинив кілька руйнівних цунамі у Тихому океані, що прокотилися до берегів Каліфорнії та Японії.

Ця обставина спонукала повернутися до ідеї підземних ядерних випробувань на Амчітці. Військових цікавило, як відрізнити сейсмічні сигнали, породжені ядерними детонаціями, від природних землетрусів. Зважаючи на минулорічні події, про плани не повідомлялось. 29 жовтня 1965 року на острові підірвали заряд, еквівалентний 80 кілотоннам тротилу, уп’ятеро потужніший, аніж той, що скинули на Хіросіму – так зване тестування «Long Shot». Поверхневого колапсу не сталося, однак радіоактивні речовини просочилися до прісноводних озер далеко від епіцентру вибуху, щоправда, про це повідомили аж через чотири роки. Також у серпні 1969-го стало відомо, що американці планують восени провести другий підземний вибух; операція «Milrow» мала стати калібрувальним тестом для вияснення можливих наслідків підземного термоядерного вибуху в сейсмічній зоні.

Ця новина неабияк схвилювала екологів і пацифістів Канади. Здійнялася хвиля протесту. Епіцентром став Ванкувер у провінції Британська Колумбія. Біля американського консульства пройшли демонстрації. Репортер Боб Гантер¹, котрий вів щоденну рубрику у газеті «The Vancouver Sun», попереджав про «радіоактивне пекло, яке навмисно створюють США на нестабільній поверхні Амчітки». Також остерігалися, що вибух викличе повторний землетрус і цунамі.

Боб Гантер – довговолосий і бородатий, з великою шкіряною торбою через плече, всуціль набитою книжками, газетами й записниками, висвітлював у своїй колонці проблеми екології й контркультури. Він описував ефекти гештальт-терапії, пейотові церемонії і цитував Рейчел Карсон²:

– Ніщо у природі не існує відособлено. Рухи за мир і громадянські права стосуються всього людства, проте універсум не обмежується людською спільнотою. Ми всі є частиною значно ширшої, фундаментальної екологічної спільноти. Необхідна революція свідомості. Оскільки Земля священна, наші стосунки з усіма земними істотами теж священні.

2 жовтня 1969 року в день проведення тестування сім тисяч активістів блокували прикордонний перехід на відрізку Британська Колумбія – штат Вашинґтон. Гантер долучився до акції. На дві години було зупинено транспортні потоки між Ванкувером і Сіетлом. Демонстранти тримали в руках транспаранти з лозунґами «Don’t Make a Wave» («Не женіть хвилі»). Генеральний прокурор Британської Колумбії погрожував арештами, проте кінної поліції так і не діждались. Серед протестувальників був ванкуверський адвокат Гаміш Брюс, який разом із Гантером збирався організувати революційну екологістську організацію «Зелені Пантери», також ветерани Другої світової війни Бен Меткалф³ і Джим Боулен⁴, юний радикал Пол Ватсон⁵.

Мегатонний вибух завдав екології острова непоправної шкоди. Ударна хвиля сягнула майже семи балів за шкалою Ріхтера, під її впливом купол земної поверхні радіусом 3 км піднявся на висоту п’ять метрів. Земля обвалилася і виник гігантський кратер. Потоки й озера перетворилися на гейзери з радіоактивною водою, котрі били на 50 метрів угору. Позатим у листопаді американці підтвердили намір через два роки підірвати на острові 5-мегатонну водневу бомбу, так званий тест «Cannikin»; він був надто небезпечним, аби проводити його в Неваді. Всього планували сім ядерних вибухів.

Із цим протестна активність спалахнула з новою силою. На одній з акцій Джим Боулен познайомився з Ірвінґом Стоу⁶, учасником пацифістського руху. Обидва були американцями-експатами і прибули до Канади, аби вберегти дітей від В’єтнаму. Через кілька днів вони зібралися вузьким колом в одному з квакерських храмів для організації протидії ядерним випробуванням. 28 листопада комітет прибрав назву «Don’t Make a Wave». До них потягнулися адепти контркультури Боб Гантер, Гаміш Брюс, журналіст Боб Каммінґс, котрий дописував до андеґраундної «Georgia Straight», і «дикий Їппі-енвайронменталіст» Род Марінінґ. Род, вуличний артист, брав участь у весняних протестах проти готельної забудови ванкуверського Stanley Park; активісти поставили намети на будівельному майданчику, заблокувавши таким чином всілякі роботи.

Комітет «Не женіть хвилі» збирався у приватному будинку Стоу. Формат їхньої діяльності попервах обмежувався семінарами, на яких головував Ірвінґ.

– Ці семінари перетворювалися на марафони по шість-сім годин із довгими філософськими діатрибами і ні до чого не вели, – нарікав Гантер.

Та все ж у лютому 1970-го сформулювали стратегію – зафрахтувати корабель, на ньому увійти в зону ядерних випробувань і спробувати зашкодити ядерному вибухові. Учасників надихав досвід капітана Біґелоу⁷, який у 1958 році на дерев’яному кетчі «Golden Rule» намагався потрапити в зону американських ядерних випробувань на атолі Еніветок. До комітету долучилися Беннет Меткалф з дружиною Дороті і 23-річний профспілковий діяч Білл Даррелл.

Аби зібрати кошти на фрахт, 16 жовтня 1970-го Ірвінґ організував рок-концерт у новозбудованому спорткомплексі Pacific Coliseum. Хедлайнером була канадійка Джоні Мітчелл. Коштів зібрали достатньо, Джоні навіть погодилася увійти до складу комітету. Боулен тривалий час нишпорив по ванкуверських доках, поки в лютому 1971-го познайомився з досвідченим рибалкою Джоном Кормаком⁸, власником сейнера «Phyllis Cormack». На противагу іншим морським вовкам, Кормак погодився пливти в зону ядерних випробувань. 15 березня до експедиції зголосився Боб Гантер; того ж дня оголошення про набір волонтерів опублікувала «The Vancouver Sun». Наступного дня долучився аспірант-еколог з Університету Британської Колумбії Патрік Мур⁹. На пропозицію Даррелла місія отримала назву «Greenpeace».

Боб Гантер:

– У Ванкувері в той час відбувалося зближення хіпі, ухильників від призову, тибетських ченців, морських вовків, художників, радикальних екологів, бунтівних журналістів, квакерів та експатів-янкі, котрі ненароком опинилися у великому місті неподалік Амчітки, де США збиралися підірвати бомбу. З усього цього народився «Ґрінпіс».

Одночасно проти проведення випробувань був поданий громадянський позов до Верховного Суду США. Паралельно зростав масштаб протестів. Канадські, японські чинники, Медична асоціація Аляски, Федерація американських учених, Американське агентство з охорони довкілля вимагали перенести або скасувати операцію. У відповідь тестування відклали до 2 жовтня 1971 року. Водночас зону радіусом три милі навколо Амчітки оголосили небезпечною для плавання у період між 31 серпня і 20 жовтня. Порушникам загрожувало десятирічне ув’язнення, штраф у десять тисяч доларів і конфіскація човна.

В цій ситуації «Phyllis Cormack» 15 вересня відплив із Ванкувера. Пілотував судно Джон Кормак. Екіпаж складали члени комітету Джим Боулен (фактичний керівник експедиції), Бен Меткалф, Боб Гантер (хронікер), Білл Дарнелл (кухар), Боб Каммінґс, Патрік Мур та інші волонтери; серед них досвід морських плавань мав лише Мур.

Неочікувано від участі в експедиції відмовився Ірвінґ Стоу – попри те, що вважався лідером «Don’t Make a Wave». Також не взяли Марінінґа, та все ж Род не втрачав надії. Долучитися до команди палко бажав Пол Ватсон⁹ – незважаючи на юний вік, він встиг прослужити у канадській Береговій охороні і поплавати на торговому судні; втім через надмірну імпульсивність і маоїстські симпатії (насправді за незалежну і бунтівну вдачу) Стоу і Боулен визнали його участь небажаною.

По дорозі корабель кинув якір в затоці Алерт-Бей на острові Корморан. Місцеві індіанці квакіутлі¹⁰, знайомі з Кормаком, співчували антиядерним протестам і передали на борт вантаж лосося. Також запросили екіпаж на зворотному шляху відвідати потлач. Мало кому зі сторонніх випадала така честь.

Відстань до Амчітки становить 2600 миль, її «Phyllis Cormack» мав подолати за дванадцять діб. Безперебійний зв'язок із берегом забезпечувала Дороті Меткалф. Вона фіксувала всі радіосигнали зі сейнера і передавала канадським та міжнародним журналістам. Траплялося, що упродовж кількох діб Дороті не виходила з дому, аби не пропустити жодного радіоповідомлення.

Під час плавання Гантер випадково взяв до рук книжку «Воїни Райдуги» – її він придбав позаминулого року і, збираючись у рейс, кинув про всяк випадок до наплічника. Книга, типовий зразок езотерики шістдесятих, популяризувала імідж мудрого індіанця-енвайронменталіста. Боб був захоплений. Надто пророцтво індіанки-крі Вогненні Очі:

– Коли індіанці очистяться від гордості й самолюбства, будуть готовими до великого пробудження, повернеться Великий Дух і воскресить душі воїнів, котрі загинули від рук блідолицих. Неймовірної краси Райдуга знаменуватиме появу нового племені. Вони навчать людей поважати Землю, засадять квітниками хащі й пустелі, творитимуть радість і любов. Їх назвуть Воїнами Райдуги.

– Авжеж, я зразу подумав, що це про нас, – згадував Боб. – Ми є Воїнами Райдуги.

23 вересня Верховний Суд відтермінував на невизначений час ядерні випробування на Амчітці. Натоді члени експедиції дісталися острова Акутан і 26 вересня висадилися на берег. Зразу ж їх наздогнав катер Берегової охорони США й ескортував до Санд-Пойнт, Аляска, де активісти заплатили штраф. Утім двадцятеро членів команди катера висловлювали їм підтримку. Також у Санд-Пойнт члени «Ґрінпіс» довідалися, що експедиція привернула увагу канадських масмедіа, а демонстрації проти ядерних випробувань проходять чи не в кожному великому місті.

За той час у Ванкувері спорядили другий корабель, колишній траулер «Edgewater Fortune», більш потужний і швидкісний, він теж мав відправитися в зону випробувань. Екіпаж був удвічі більшим, до його складу увійшов Пол Ватсон. Місія отримала назву «Greenpeace Too!».

Далі учасникам експедиції «Phyllis Cormack» треба було вирішувати, як діяти. З одного боку тестування відклали – як виглядає, навмисно, ніби вичікуючи, доки активісти покинуть акваторію Берінґового моря. До того ж почалися шторми, запаси провіанту вичерпувалися. Чартер судна закінчувався наприкінці жовтня. Позатим Боб Гантер наполягав, аби продовжувати шлях. Справді, як таке можливе – зупинитися напівдорозі до мети?! Боулен і Меткалф навпаки вважали місію скінченою. Розгорілися затяті суперечки. Врешті Боулен взяв на себе командування і наказав Кормаку вертатися.

По дорозі назад у Кадьяку зійшов на берег один із волонтерів Річард Файнберґ; він не зовсім вписувався в компанію, його навіть підозрювали у приналежності до ЦРУ – хоча, здається, Дік був просто диваком-науковцем з Аляски. Натомість на березі, на загальний подив, зустріли Марінінґа. Як виявилося, коли «Phyllis Cormack» вийшов з Ванкувера, Род подався услід берегом. Звісно, його взяли на борт, тож Марінінґа з повним правом можна вважати учасником першого плавання «Greenpeace».

Коли мандрівники висадилися в Алерт-Бей, суперечки розгорілися з новою силою. Однак у квакіутлів чекало оновлення. Гостей запросили до Великого Дому. Перед входом стримів різьблений тотемний стовп. Всередині Дім прикрашали різнобарвні маски, різьблені фігурки, амулети, зброя. Учасників експедиції одягнули в чилкати й орлине пір’я, назвали почесними братами свого народу і вручили прапор зі зображенням морського чудовиська Сісіутля.

Сісіутль має три голови, одну людську і дві зміїні. Він всемогутній – хто гляне йому в вічі, ризикує перетворитися в камінь. Сісіутль подорожує трьома світами – сушею, небом і морем, в океані пливе верхи на косатці. Крізь віки шукає він Правду і тих, хто знає її. Його зміїні голови спрямовані у протилежні боки, символізуючи шлях добра і шлях зла. Людська голова посередині означає, що ти сам обираєш, котрим іти, отож сам визначаєш свою долю. Здолати змія зумів легендарний першопредок квакіутлів Тсекаме. Давним-давно Землю накрили великі повені. Ворон Умелт літав над безкрайнім плесом і даремно шукав собі місця. Він накидав у воду гальки, так виникли острови. Коли відступили води, з кедрового дерева вийшов Тсекаме. Джмелі привели його в ці місця, і тут квакіутлі проживають донині.

На подив учасників експедиції, їх індіанці вшановували як переможців.

Род Марінінґ:

– У нас текли сльози, ми були вражені. Жінки накинули на нас чилкати і запросили до танцю. Ми танцювали довкіл вогнища, котре палахкотіло посеред Великого Дому. Ворожнеча розсіялася. Як признався згодом Боб Гантер, його думки пливли – можливо був зачарований, можливо сп’янів, як і я, від диму, що наповнював приміщення.

Сидячи на долівці лонґхауза, Гантер збагнув, що пророцтво про Воїнів Райдуги збувається і це насправді не кінець подорожі, а початок чогось великого. Він вірив, що учасникам експедиції випало стати посередниками поміж білими руйнівниками та індіанцями-енвайронменталістами і що вони направду є першим Племенем Райдуги.

Род Марініґ:

– Боб тоді промовив, що духовний дім «Ґрінпісу» тут.

30 жовтня «Phyllis Cormack» кинув якір у порту Ванкувера. Їхній рейс потрапив до топ-новин Британської Колумбії.

А на березі не вщухали протести. Демонстрації збирали десятки тисяч людей. Кілька днів тому президент США Ніксон заявив, що тестування проведуть 4 листопада. У відповідь 150 тисяч мешканців Британської Колумбії на півгодини припинили роботу і рушили до американського консульства у Ванкувері. Відкриті листи проти ядерних випробувань, петиції до Білого Дому, блокування транскордонного переходу, пікетування американського посольства – здавалось, уся країна стала на захист маленького шматочка суші.

Коли термін, призначений Ніксоном, минув, «Greenpeace Too!» все ще боровся зі штормами, які перешкоджали дістатися зони випробувань. Утім Верховний Суд теж запізнювався з рішенням. Проте вранці 6 листопада вердикт винесли: чотирма голосами проти трьох Суд висловився за проведення тестування. Через п’ять годин бомбу зірвали. «Greenpeace Too!» залишалося ще як мінімум два дні шляху до Амчітки.

«Cannikin» став найбільшим підземним ядерним випробуванням в історії США. Потужність заряду майже в чотириста разів перевищувала потужність бомби, скинутої на Хіросіму. На місці розлому утворився кратер шириною в кількасот метрів. Хоча землетрусів чи цунамі не сталося, зсуви й обвали тривали упродовж наступних кількох тижнів внаслідок афтершоків, деякі з них сягали чотирьох балів за шкалою Ріхтера. Було зруйновано берегову лінію Амчітки, висохло шість озер, загинули тисячі звірів і риб.

Хтозна, які сили мусили втрутитися, аби змінити перебіг подій. Вочевидь не обійшлося без індіанських богів. Все ж у лютому 1972-го американський уряд заявив, що припиняє ядерні випробування на Амчітці – «з політичних та інших причин». Острову повернули статус заповідника, щоправда, тепер на ньому з’явилося три нові кратери. Що ж, як виглядає, квакіутлі знали правду, вся ця затія обернулася перемогою.

***

Перше плавання «Greenpeace» підтвердило виключне значення акцій прямої дії. Безперечно, інтенсивний медійний супровід, без сумніву, мозковий штурм – проте успіх все ж базується на ризикованих акціях, котрі викликають подив, захоплення, шок. Не імітація, не скандал у медіа – лише дія, вчинок є серцевиною story. Тільки так можна привернути увагу мільйонів і змінити суспільну свідомість. Так мислив Боб Гантер. Також його цікавив екологічний аспект. Адже всі ми належимо до фундаментальної спільноти, якою є планета Земля.

Під цим оглядом діяльність «Greenpeace» потребувала адекватної репрезентації. Ще під час плавання Гантер, Меткалф і Боулен обговорювали потребу заміни Ірвінґа Стоу як лідера групи. 4 травня 1972 року відбулося голосування. Новим головою обрали Меткалфа. Організацію перейменували на «Greenpeace Foundation» – назву теж придумав Гантер, посилаючись на футуристичну трилогію Айзека Азімова «Фундація». Штаб перебрався до Кітсілано, традиційного району ванкуверських хіпі.

Далі була кампанія проти французьких ядерних випробувань на атолі Муруроа, героєм якої став ванкуверський бізнесмен Девід МакТаґґарт¹¹, майбутній голова правління «Greenpeace International». Його вітрильник «Vega» був іменований «Greenpeace ІІІ». Вона теж досягла досягла успіху – у 1974-му Франція тимчасово припинила випробування. Проте найзнаменитішою стала антикитобійна кампанія, що розпочалася наступного року.

На той час до місцевого Cecil Pub, де традиційно збиралися активісти «Greenpeace», почав вчащати доктор філософії Пол Спонґ¹²; новозеландець у ванкуверському Акваріумі досліджував поведінкові стереотипи косатки. Аналізуючи різноманітні тести, зокрема на гостроту зору, він наткнувся на нетипові реакції – ні з того ні з сього, тварина раптом провалила всі тести, які натоді вже добре засвоїла. Результати опустилися до нуля, попри те, що досі демонструвався майже стовідсотковий рівень інтеґрації. З цього Пол виснував, що має справу з протестом, а значить косаткам властивий інтелект. Він підрядився по вечорах грати їй на флейті. Бовтав у воді ногами, що їх кит-убивця стискав своїми тридюймовими зубами, ніби випробовуючи людину на стійкість. У такі миті здавалося, що коучем насправді є кит, а Пол всього-на-всього звичайний учень.

Дотепер у масовій свідомості домінувала негативна опінія щодо китів, сформована Гербертом Мелвіллом у романі «Мобі Дік». Що ж, настав час похитнути стереотипи. Спонґ запросив Гантера до Акваріума, переконуючи, що той може спокійно засунути голову в пащу косатки.

– Я відчував її зуби в себе на потилиці, – згадував Боб, – та цілковито покладався на її волю. Вона могла розтріскати мені шию як сірник, а проте дотик був ніжним, наче цілунок. Здавалося, ніби кит зазирає в глибини моєї свідомості, грається моєю витримкою й страхом.

Ним заволоділа ідея врятувати китів від бездумного винищення. Адже категорія свідомості охоплює спільноти ширші, аніж людство, свідомість є властивість природи. На той час Боб Гантер очолив «Greenpeace Foundation»; старші за віком члени-засновники Меткалф і Боулен давно покинули організацію, Ірвінґ Стоу помер. Захистити найбільших тварин на Землі, котрі володіють інтелектом, – ця ідея зосереджувала в собі сенс і технологію, що вкладалися у поняття mind bomb.

Технологія, котру обмірковував Гантер, була геніальна й проста водночас – вклинитися поміж китами і китобійним судном, унеможливлюючи останньому полювання, прикриваючи людськими тілами тварин від гарпунів. Процес зняти на кіноплівку і розтиражувати на весь світ. Для маневрування на воді були потрібні легкі човни. Для цього найкраще підходили надувні човни «Zodiac», якими французи атакували кетч МакТаґґарта на Островах Туамоту. Пілотувати їх мали досвідчені й сміливі моряки, тож Боб зателефонував Полові Ватсону. Транспортувати активістів погодився той самий Джон Кормак; тепер його рибальський сейнер був ранжований як «Greenpeace V». До команди набрали здебільшого новаків, за винятком Ватсона і Патріка Мура. В їх числі були Гаміш Брюс і дещо екзотичний персонаж Мелвілл Ґреґорі¹³, вуличний музикант зі Сан-Франциско – лише втаємниченим було ясно, що в цьому імені зашифровані прізвище автора «Мобі Діка» й ім’я актора Ґреґорі Пека, який зіграв роль капітана Ахава в однойменному фільмі; Боб Гантер, шаман і містик, вважав його появу на кораблі знаком. Цьогорічна виправа отримала назву «Проєкт Ахав».

27 квітня 1975 року «Phyllis Cormack» відплив з Ванкувера. На щоглі майоріли прапори Канади, ООН, зображення кита, Сісіутля і прапор Землі. З динаміків лунав символічний гімн «Ми – кити», написаний Мелом Ґреґорі; сам він з гітарою стояв на кришці люка. Тисячі людей на березі махали руками на прощання.

У червні активісти зіткнулися з радянською китобійною флотилією за сорок миль від берегів Каліфорнії. На відзнятих кадрах, що їх транслювали всі телевізійні канали, видно, як невеликі швидкісні «Зодіаки» шугають туди-сюди поміж стадом китів, а понад головами сміливців свищуть гарпуни.

В якийсь момент Пол Ватсон підплив до гігантського корабля, який намагався відбуксирувати впольованого кашалота, і глянув в око зраненому звірові. На секунду він упізнав у нім мерехтіння розуму. Також у Пола з’явилася певність, що кит знає, що за доля чекає його. Дивним чином розкішний левіафан зірвався з тросів, пірнув під воду і там помер. Цей епізод запам’ятався Полові на все життя.

Наступного року «Greenpeace Foundation» зафрахтувала колишній мінний траулер «James Bay», який перейменували на «Greenpeace VII». Він був потужнішим за попередні плавзасоби. Як бачимо, щораз могутніші сили прибували на захист дикої природи.

Антикитобійна кампанія «Greenpeace» виявилася гіперуспішною. Справу вдалося вивести на міжнародний рівень і за кілька років запровадити мораторій на промислове виловлювання китів.

У жовтні 1977-го в Сіетлі на борт «James Bay», що повертався з чергової антикитобійної місії, зійшов поет Лоуренс Ферлінґетті. На той час Боб Гантер, не в стані подолати розбіжності всередині організації, подав у відставку з поста президента; Аллен Ґінзберґ, який вважався ментором «Ґрінпіс», подібні дилеми означував лаконічним «Let it go». Не затримався в її рядах і Пол Ватсон, ствердивши своє реноме екобунтаря.

Ферлінґетті розмовляв з моряками, згадував про свій досвід командира підводного човна під час висадки десанту в Нормандії. Раптом на камбузному столику помітив журнал у чорній обкладинці зі заголовком «Dreampeak Greenpeace». Два роки тому його приніс на борт Мел Ґреґорі, аби учасники експедиції занотовували в ньому свої мрії й сни.

Коли вранці 14 жовтня корабель увійшов до протоки Хуан-де-Фука біля острова Ванкувер, Лоуренс Ферлінґетті розгорнув журнал і на чистій сторінці написав:

Наснилося

Мобі Дік Великий Білий Кит

Круїз під

прапором, на якому майорять

слова

«Я – те, що лишилось від Дикої Природи»

й Ахав на реактивному човні, що полює лазерною гарматою

і реактивними гарпунами і глибинними супербомбами

і вогнеметами з напалмом

і підводними електровібраторами і всіма кривавими

знаменитими ефективними військово-політичними

науково-промисловими технологіями

найбільшої

цивілізації

досі

незнаної на Землі

котра націлилась

сплюндрувати і

знищити природу наш спільний дім

І Капітан Ахав Капітан Смерть Капітан Антипоезія

Капітан Дінґбат Без Обличчя Капітан Апокаліпсис

біля керма

Вбивчого Корабля Смерті

і синьоокі кити

що пливуть стомлені

та як завше

співають пісню

одне одному

_______________________

¹ Роберт Гантер (1941–2005) – автор книг «Штурмуючи розум: зворотний бік революції свідомості» (1971), «Ґрінпіс на Амчітку: екологістська одіссея» (2004). Президент «Greenpeace Foundation» (1974–1977).

² Рейчел Карсон (1907–1964) – американська гідробіологиня, авторка бестселера «Безмовна весна» (1962), який стимулював розвиток екологістського руху на Заході.

³ Беннет Меткалф (1919–2003) – канадець, ветеран Королівських ВПС Великої Британії, тележурналіст. Перший президент «Greenpeace Foundation» (1972–1973). Після нього обрали Гаміша Брюса (1973–1974). Дороті Меткалф (1931–2019) – її предки походили зі Західної України.

⁴ Джим Боулен (1926–2010) – колишній водолаз, оператор радіолокаційної станції ВМС США. У 1967 році разом з дружиною Мері Ноннаст прибув до Канади.

⁵ Пол Ватсон (нар. 1950).

⁶ Ірвінґ Стоу (Страсміч; 1915–1974) – у 1961 разом з дружиною Дороті (1920–2010) еміґрував зі США до Нової Зеландії, де приєднався до квакерів, відомих пацифістською місією, і змінив прізвище. У зв’язку з підтримкою урядом Нової Зеландії війни у В’єтнамі переїхав у 1966 до Канади.

⁷ Альберт Біґелоу (1906–1993) – лейтенант-командер ВМС США, в роки Другої світової війни командував есмінцем. Після війни приєднався до квакерів. Протестуючи у 1958 проти випробувань американської ядерної зброї на атолі Еніветок (Маршаллові острови), намагався на дерев’яному кетчі «Golden Rule» увійти в зону випробувань. У 1959 опублікував книжку «Voyage of the Golden Rule».

⁸ Джон Кормак (1912–1988).

⁹ Патрік Мур (нар. 1947) – президент «Greenpeace Foundation» (1977–1979).

¹⁰ Автентична назва Kwakwa̱ka̱ʼwakw («Ті, хто розмовляє на «Kwakʼwala»). Потлач – процедура ствердження свого соціального статусу індіанцями відповідно до рангів (нумайми) усередині племені, зокрема права на конкретні імена, пісні, танці, амулети, церемонійні маски. Приводом міг бути шлюб, народження дітей, набуття імені, спадщини, смерть або Тсека (свято Зимового танцю). Церемонію супроводжував бенкет і вручення подарунків. Найбільше потлач поширений у квакіутлів.

¹¹ Девід МакТаґґарт (1932–2001) – упродовж 1972–1973 протестував проти французьких ядерних випробувань на атолі Муруроа (Острови Туамоту). Голова правління «Greenpeace International» (1979–1991), створеної замість «Greenpeace Foundation» з головним офісом в Амстердамі.

¹² Пол Спонґ (нар. 1939) – закінчив Кентерберійський університет у Крайстчерчі (Нова Зеландія), у 1963 вступив до аспірантури з психології в Інституті досліджень мозку Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі. У 1967 прибув до Ванкувера.

¹³ Мелвілл Ґреґорі (1937–2005) – проживав у Нанаймо на острові Ванкувер.

_________________

* Тексти, що увійшли до цього розділу, написані за мотивами меморіальних літературно-музичних сесій, які проводилися у культовому львівському кафе Вірменка упродовж 2016–2018 рр.

04.02.2023