21 жовтня 1969-го в Сент-Пітерсберзі, штат Флорида, помер Джек Керуак, йому було 47 років.¹ Недавно він переїхав у це місто разом з матір’ю, паралізованою внаслідок інсульту, і третьою дружиною Стеллою Сампас², закоханою в нього з дитинства, котра помагала доглядати за хворою. Причиною смерті Джека стала кровотеча з розширених вен стравоходу внаслідок цирозу печінки, нажитого в результаті тривалого зловживання алкоголем і синтетичними психостимуляторами. Літературознавці розкажуть, чи був він письменником культовим, чи класиком – великим за життя чи по смерті.

«…в Америці, коли заходить сонце, а я сиджу на старому, поламаному річковому пірсі та дивлюся на довгі, довгі небеса над Нью-Джерсі, я відчуваю всю цю грубу землю, що котиться одним неймовірно величезним горбом до Західного Узбережжя, і всю ту дорогу, що відводить туди всіх людей, які бачать сни в її неймовірній величності…»

Керуак описував життя своєї тусовки, письменників і поетів із Нью-Йорка й Сан-Франциско – вони гасали туди-сюди Америкою і за головними ознаками і стилістично належали до хіпстерів. Не тих, якими в сучасних молодіжних колах називають апологетів поміркованого інтелігентського бунту, а хіпстерів справжніх, що їх Джек уперше зустрів у 1944 році на Таймс-сквер у Нью-Йорку і, як згадував пізніше, великого захоплення не відчув. Хіпстери-cool і хіпстери-hot, холодні й гарячі – cool зависали в барах, поринаючи у галюциногенні марева, хіпстери-hot теж уживали галюциногени, слухали джаз-бібоп і на машинах мчали на Захід, на Захід, до Сан-Франциско. Своє середовище Керуак назвав Beat Generation, за темпераментом вони, звісно ж, належали до вибухових hot.

Вихід у 1957 році роману «On the Road», що його автор шість літ носив по видавництвах, спонукав до появи нової молодіжної хвилі бітників. Останніх Керуак, до речі, не сприймав – як і хіпстерів. Адже неможливо вважатися beat, «розбитим», коли ти ні разу не ночував у метро – вочевидь малося на увазі, п’яним. Потім з’явилася ще новіша хвиля – хіпі, теж під впливом його книг, і проти них Керуак так само щось мав. А втім яке це має значення нині? Адже в його творах присутні живі свідчення епохи, що знаменувала початок молодіжної революції.

Головним героєм «On the Road» є Ніл Кесседі, зображений під іменем Діна Моріарті – волоцюга-романтик із Денвера, син п’янички, котрий до двадцятилітнього віку не вилазив із виправних закладів і в’язниць. Захоплений по вуха літературою, він став персонажем направду національного масштабу як джерело надхнення для Beat Generation, бітників і хіппі.

Можливо найкращим романом з цієї обойми є «Волоцюги Дхарми», що вийшов друком наступного року. Центральною фігурою в ньому виведений Ґері Снайдер, поет, апологет буддизму, енвайронменталіст. Його Керуак теж малює лідером їхнього покоління. Проте на відміну від автора, Ґері позитивно сприйняв появу хіпі, як і Ніл Кесседі, навіть став одним з ідеологів руху, і так само їхній спільний друг поет Аллен Ґінзберґ, котрий у 1988 році написав листа Алікові Олісевичу.

На жаль, із Керуаком трапилося найгірше, що могло статися, – стрімка слава після виходу роману «On the Road» і невіддільна від неї зіркова хвороба, а потім не менш стрімке забуття. Документальний фільм 1986 року, презентований Річардом Лернером, так і називається «What Happened to Kerouac?». У ньому використані кадри, зняті як за життя письменника, так і пізніше, зі ще живими учасниками Beat Generation, ідеологами й практиками контркультури Ґері Снайдером, Алленом Ґінзберґом, Ґреґорі Корсо, Вільямом Барроузом, Лоуренсом Ферлінґетті, Майклом МакКлюром, Едом Сендерсом, Даяною Ді Пріма.

Ніл Кесседі присутній лише в кадрах хроніки, оскільки він пішов найпершим. В «On the Road» Керуак описав їхні подорожі Америкою, легковажні захоплення, знайомства, і як той кинув його в Мексиці помирати від дизентерії. Спершу Ніл, здається, трохи образився, але потім, звільнившись із тюрми, куди вчергове потрапив, пригостивши марихуаною двох переодягнутих копів, передумав. Зіграла роль популярність роману і загалом усієї теми. Скоро його теж спіткала прикрість – він перетворився на персонажа з книги про себе. Роль Кесседі блискуче зіграв Нік Нолті у фільмі Джона Бірума «Серцебиття», котрий вийшов на екрани у 1980 році.

Такий архетип надзвичайно імпонував Джекові Керуаку, надто ліричному, надто вразливому, дещо відстороненому, завороженому несамовитим ритмом життя, насиченого джазом.

«…сьогодні вночі на небі висиплять зорі, і хіба ви не знали, що Господь Бог – це плюшеве ведмежа Віні-Пух? Вечірня зірка, напевно, вже хилиться донизу і ллє свій мерехтливий серпанок на прерії, які от-от чекають приходу цілковитої ночі, що благословляє землю, затемняє всі річки, вінчає вершини і обгортає останній берег, і ніхто, ніхто не знає, що зі всіма трапиться, якщо не брати до уваги забутого ганчір’я старості, я думаю про Діна Моріарті, я навіть думаю про Старого Діна Моріарті, про батька, якого ми так ніколи і не знайшли, я думаю про Діна Моріарті».

_________________

¹ Тексти, що увійшли до цього розділу, написані за мотивами меморіальних літературно-музичних сесій, які проводилися у культовому львівському кафе Вірменка упродовж 2016–2018 рр. Вечір пам’яті Джека Керуака відбувся 21 жовтня 2016 р.

² Стелла Сампас (1918–1990).

³ Тут і далі – уривки з роману Дж. Керуака «На дорозі» у перекладі Богдани Павличко.