Домальована вічність на храмах і скронях

Іван Банах

З нагоди 60-річного ювілею поета Богдана Манюка

Декламує гроза

віртуозно,

заклично,

облямовують голос

вулкани і арфи.

О вогненні,

о вірші!

Гучніше та вище

не буває гротеску,

літоти,

метафор.*

Переспів поетичних троп, синтезованих у творчій лабораторії підгайчанина Богдана Манюка, який 25 липня 2025 року святкує шістдесятиріччя, довершений і самобутній, засвідчує високу професійну майстерність і є найкращою лаудацією для самого ювіляра.

Сто епітетів

тільки босоніж дахами,

на бруківці завулків

без масок і гриму,

щоб різцями небесними

різьблений камінь

відізвався прозорими

сплесками рими.

У творчому арсеналі, який формує авторський звукоряд, серед акордів і октав, причетних до оригінальних знахідок, – відблиски повстанської епопеї, християнські мотиви, язичницькі ремінісценції, рубаї, карпатські бранзолєти. Доволі широкий спектр, тож аби не піддавати десквамації крихку споруду, природним виглядає бажання впорядкувати структуру, протрасувати межі, заодно подовжити траєкторії і розширити ареал впливів.

Мова йде про потребу літературного угруповання.

Між іншим ту саму проблему обмірковував сто років тому Богданів земляк Михайло Рудницький, аналізуючи українські літературні здобутки ХІХ століття:

– Наші письменники працювали нарізно, самотужки, з великими перервами – часто, як ті змовники, що поперерізували телеграфічні дроти або познищували рейки на залізничному шляху й не знають, що діється поза вибраним ними «районом праці». Не мали вони літературних гуртів, де можна б збагачувати досвід і перевіряти засоби своєї професії, не мали й журналів, довкола яких гуртуються таланти, кристалізуються письменницькі обличчя та мистецькі ідеї.**

Першою літературною конґреґацією, з якою поталанило Богданові – першокурснику Тернопільського педагогічного інституту, стала у 1982-му літературна студія «Малиновий дзвін» під керівництвом професора Романа Гром'яка (1937–2014). Вплив авторитетного літературознавця був для юнака визначальним. Йому завдячує Богдан знайомством з азами літературної техніки, взаємообміном текстами, їх обговоренням, публічними виступами перед широкою аудиторією. До всього, серед слухачів літстудії числилися на рік-два старші студенти Борис Щавурський і Василь Махно, майбутні учасники тернопільського поетичного угруповання «Західний вітер».

Вже пізніше, у 2003 році, вчителем зарубіжної літератури в середній школі села Поплави на Підгаєччині Богдан організовує дитячу літературну студію «Чумацький шлях», продовжуючи цим традиції гром’якової формації, яка у перебудовний період обрала саме цю назву.

Той період в його біографії пов’язаний із численними культурно-громадськими починаннями. Завідування Підгаєцьким історико-краєзнавчим музеєм (2002–2014), керівництво підгаєцьким осередком Всеукраїнського товариства політичних в'язнів і репресованих, участь у самодіяльному драматичному театрі «Доля» (2003–2005). Та найголовніше – кристалізація підгаєцького літературно-мистецького середовища. Художники-різьбярі Володимир Федорчук (1965–2017) і Ярослав Саландяк, краєзнавець Степан Колодницький, ерудит і поліґлот Богдан Метик (1929–2009) склали його основу. Залишалося віднайти магічний артефакт, вісь, яка символізувала б локальну ідентичність.

І ось саме тоді… –

– …одного червневого суботнього ранку з художньої майстерні, що розмістилася навпроти ратушевого годинника, вийшли Поет, Художник і автор цих рядків і вирушили до місця майбутніх ініціацій.***

17 червня 2006 року ми утрьох з Богданом і Ярославом Саландяком затіяли мандрівку околицями Підгайців, яка увінчалася відкриттям Каменя поетів. Барельєфне зображення Йоанна Богослова з написами, датованими 1834 роком, було звільнене від півстолітніх нашарувань часів тоталітаризму – хай і нанесених із філантропічною метою. У висліді кожен почерпнув щедрою пригоршнею символічної винагороди на свою мірку. Богданові пристала організаційно-ідеологічна складова:

– Напевно, на це була його воля – воля увічненого в камені разом із книгою, гусячим пером і каламарем у дзьобі птаха. Коли постамент очистили від вапняного нальоту, якось по-дитячому добродушно посміхнувся він, дослухаючись до розмови краєзнавця Івана, художника Ярослава і поета Богдана. Уперше за багато десятиліть залунали слова, закарбовані в різьблених церковнослов’янською, німецькою та польською мовою написах, вони покликали його відкрити свою душу... І він озвався до Поета. Той вірив у душі каменів, одного разу вони явили йому код спілкування...****

Це стало моментом істини. Владним імперативом, хоча й нечутним для решти, зазвучав голос:

– Хто з вас зможе сповнити високу місію? Хто піде гідним шляхом, не збиваючись на манівці? Збирайте Братство митців зі шляхетним Кодексом, приходьте поодинці і гуртом, декламуйте вірші, співайте, розповідайте про радощі та печалі – легше буде в цьому світі камінній душі! Бо втішиться тим, що виконала своє дивовижне призначення...

Хочеться думати, що ця історія ще не завершена. Позатим життєдайний вплив середовища усе відчутніший у Богдановій творчості. Свіжа, ще не опублікована драматична поема «Собака з мозковою кісткою» за мотивами життєпису Франсуа Раблє підтверджує авторську ерудицію і заглибленість у європейські культурні наративи. Або ж драматична поема «Шоа», видрукувана 2023 року у київському видавництві «Каяла», збагативши україномовну юдаїку. Чи драматична поема «Фатум» у жанрі міської легенди, котра ґрунтується на епізодах локальної історії зі залученням міфологічних персонажів українського фольклору, пробуджених різцем Ярослава Саландяка – над нею Богдан почав працювати невдовзі після ідентифікації Каменя.

Ще оригінальнішим здобутком підгаєцького кола художників і поетів є адаптація в український контекст одного з глибинних европейських інтелектуальних маркерів – розенкрейцерського міфу. Ця тема також присутня у поемі «Фатум», видрукуваній 2017 року.

Не зміг іти услід за Крістіаном

у напрямку без колій та мостів

туди, де забуяла і не в’яне

троянда на одвічному хресті.*****

Утім не буду поширюватися зайве про деталі й нюанси, зацікавлених адресую до альманаху «Камінь поетів» 2012 року видання, який давно уже став бібліографічною рідкістю.

Та понад усе вершинних обрисів талант поета сягає в жанрі міської лірики. Взоруючись на відповідні зразки Гюґо, Стріндберга чи Яна Неруди, підгаєцький майстер гаптує картини, ліпить барвисту мозаїку – найрельєфніші скани опубліковані у збірці «Янголам написані листи» у 2015 році.

Так завмирає зненацька ліричний герой, опинившись серед знайомого ландшафту,

де ратуша

як серцевина

твого

життєвого стовпа.

Його внутрішній світ ентузіастичний, емоційне тло сформоване дієвим началом. У вухах дзвенить «Гімн сучасного ваганта»:

Я зблиск і темінь, дух і схима,

каркас вітрів, зорі рядно,

дрімота й муза невтолима,

давно пролита у вино.

Всотуючи в себе картини й барви, враження й нашарування, весь корпус відбитків і знаків, зачарований фрілансер скидає дріб’язковий наліт і позбувається марноти, вклякнувши перед кам’яною симфонією:

Плющ ренесансу,

балкони Предтечі,

в рамах – Європа,

долівка – катрен,

ратуша в небо –

вівальдівська втеча,

шпилі, мов душі

одвічних імен.

Позатим чуттєвий ритм домінує, змушує рахуватися зі собою, диктує умови. Тобі залишається лиш завмерти, споглядаючи споконвічну містерію вулиць і брам:

Вулички в готиці,

обрисам тісно.

Птахами вкрадено

світлості плід.

Тихо стаєш

відображенням міста,

враз упіймавши

відлуння століть.

У висліді мандрівник перетворюється на своє альтер еґо, просякаючи життєдайними струменями і каменіючи, подібно як мармуровіє й кришиться гіпсова фігура Пляшкосмоктача з однойменної новели аванґардового роману Віктора Неборака «Базилевс».

Оркестр блаженних митей, зведений на ранкових площах, прорисовує на бруківці сонячні пасма. Занімілому шукачеві ще належить зорієнтуватися в цьому щемливо п’янкому лісі:

Заклинання майбутнього в сонмі осоння,

од воріт до воріт не чужий листовир.

Домальована вічність на храмах і скронях

і чиїсь карнавально прикрашені поні

повертають завулкам недоспаний мир.

Справжній поет відчитує меседжі, не іґнорує сигнали. Надто коли настає час ступити за поріг і глянути за межовий камінь, надихаючись німим тріумфом.

Нині ювіляр очолює Підгаєцьке літературно-мистецьке об’єднання «Оберіг». Ця місія, що її сповняє від 2011 року, як видається, й є його головною справою. Не рахуючи набутків у царині красного письменства, його першого покликання.

Впевненими мазками домальовує вічність Метр поетичного слова Богдан Манюк.